Віра – переселенка з Горлівки. Від початку війни у 2014 році вона була вимушена разом з сім’єю виїхати з рідного міста на Сумщину, а згодом – до Одеси. Вже там дівчина створила власний творчий осередок – проєкт “Odesa for you”, в якому створюються власні заходи та анонсуються інші локальні культурні події.
Про своє життя в Горлівці, вимушене переселення, волонтерство та творчу діяльність в Одесі Віра Рябущенко розповіла виданню ТРИБУН.
Коли все змінилося
До початку збройної агресії Росії проти України у 2014 році Віра жила у Горлівці разом з сім’єю. Там вона провела щасливе дитинство, яке й досі закарбоване в її пам’яті.
“З Горлівки я виїхала у 2014 році, за два дні після того, як відсвяткували моє п’ятнадцятиріччя. Час, який довелося прожити вдома, – найкращий, він залишив чудові спогади. У мене була щаслива сім’я, з якою ми любили виїжджати на ставки, класна школа, в якій траплялося брати участь у різних олімпіадах, заняття танцями та захоплення журналістикою. Я розповідаю людям, які не бували на Донеччині, про те, яка там природа, яка атмосфера. А від військових, що перебували на Донеччині, завжди чую, що заходи сонця у нас найкращі”, – розповідає горлівчанка.
Віра також згадує і про найулюбленіші місця рідної Горлівки:
“Мій двір. Це класична історія всіх людей – любити двір, в якому ти виріс. Мій батько називав мене «Абрикосиком», бо у нашому дворі росло 6 абрикос. Одна з них була прямісінько біля нашого вікна, і я залюбки збирала помаранчеві фрукти, не виходячи з дому. Через це в соціальних мережах я – «Абрикос з Донбасу». Коли я переїхала до Одеси, багато хто думав, що таке моє прізвисько було пов'язане з книгою Любові Якимчук «Абрикоси Донбасу», але це не так. Також я любила двір свого дідуся. Він жив на «Бесарабці» – район, що знаходиться у Горлівці. Звідти було видно багато териконів, шахт та ставків – в них не можна було купатися, але вони були дуже красиві, ми часто там відпочивали сім’єю. Не можу не пригадати і КСКЦ (Культурно-спортивний комерційний центр) «Стірол», де збиралася вся молодіжна тусовка, вони каталися на скейтах та велосипедах, це було дуже круто”.
За 15 років свого життя в Горлівці Вірі багато разів вдавалося відвідати численні свята та заходи, які проводилися в цьому місті.
“День Шахтаря – одне з найважливіших свят Донеччини. У нас в Горлівці його завжди поєднували з нашим Днем міста. Це були дуже пишні святкування, всі мешканці раділи, всі були щасливі. Також у нас був «Майданс» у 2012 році – досить масштабний танцювальний захід, де змагалися різні команди, щоб посісти місце найкращого танцівника”, – згадує горлівчанка.
Віра Рябущенко постійно згадує рідне місто, ніколи не соромлячись казати, звідки вона. Дівчина збирає багато старих фотографій з Горлівки, вивчаючи її історію та досліджуючи “українське” у світлинах, які були зроблені різними митцями у далекі роки.
“В мене є посттравматичний синдром через те, що сепарація у новому місті пройшла не за моїм бажанням. Декілька разів на місяць я переживаю досить погані дні, згадуючи рідне. Думаю, багатьом людям, яких так або інакше зачепила війна, знайомі ці почуття, коли вдень ми працюємо, а вночі – страждаємо. В такі моменти я заходжу в Google карти та «гуляю» знайомими вулицями або просто шукаю фотографії з рідного міста. Так я знайшла горлівський фотоклуб «Горизонт», де побачила багато цікавих світлин, частину з них я опублікувала у себе на сторінці”, – розповідає дівчина.
Віра Рябущенко разом зі своєю сім’єю їхали з міста останнім українським потягом, що привіз їх до Сумщини. Ці моменти донеччанка згадує так:
Після мого п’ятнадцятого дня народження та після звільнення Слов’янська від російських окупантів я була впевнена, що все буде добре. Я казала батькам, що не треба нікуди їхати, що незабаром прийдуть українці та все стане на свої місця, але, на жаль, цього не сталося…
У Сумах дівчина разом з матір’ю прожила три роки, після чого вони переїхали до Одеси.
“Я завжди мріяла жити біля моря. Тому і вирішила, що Одеса – найвдаліший варіант: культурний, сонячний, морський. Там я вже намагалася почати будувати своє нове життя”, – згадує Віра.
“Odesa for you”
У 2022 році, вже після тривалого життя в Одесі, дівчина вирішила створити спільноту, яка б допомагала всім, хто цікавиться культурою та мистецтвом, знаходити для себе цікаві заходи, івенти та просто приємну компанію для відпочинку.
“З кінця 2018 року і до кінця 2022 року я працювала в Зеленому театрі в Одесі. Це такий осередок, де проводилися різноманітні культурні івенти, події різних векторів. І я зрозуміла, що в Одесі не існує такого простору, де б можна було дізнатися про локальні події, які не дистриб’юються, наприклад, concert.ua або karabas.com. Я хотіла створити спільноту, яка анонсувала б невеликі локальні події: лекції, виставки, літературні вечори тощо. Взагалі ця ідея виникла ще в 2019 році, але я не була впевнена, що це комусь потрібно. Проте у 2022 році, 11 листопада, у День народження моєї подруги, я вирішила розпочати цей проєкт. Цей день має особливе значення для мене, бо саме тоді звільнили Херсон”, – розповідає Віра.
Зараз цей проєкт працює завдяки команді волонтерок, бо він поки не комерційний. Авторка проєкту каже, що вони мають якісь кошти від замовників анонсування заходів, але це – суто благодійна справа. Проте анонси не всіх заходів можуть бути оприлюднені на сторінці організації. Віра висуває такі критерії:
“По-перше, в мене чітка позиція стосовно української мови, тому всі івенти мають проходити українською. На жаль, в Одесі досі створюють події російською, їх небагато, але вони є. По-друге, для нас дуже важливо, щоб організатори перегляду фільмів мали на них ліцензію. Я не можу нормально реагувати на те, що люди, беручи за сеанс гроші, не сплачують нічого в сферу кіноіндустрії. Але загалом – більшість з тих, хто нам пише, мають схожі позиції та цінності”.
Одеський проєкт не тільки публікує інформацію про чужі заходи, але й створює свої. Один з них – колажування. Це процес створення аплікацій шляхом вирізання з журналів, газет та фотографій необхідних елементів для бажаної композиції. Віра називає це терапією.
“Після того, як я закінчила працювати в Зеленому театрі, подумала про те, що було б круто організувати творчий осередок з колажування. Я запросила знайомих художників та інших митців керувати цим процесом. Але пізніше зрозуміла, що це не потрібно. Тому що наші гості – це дорослі люди, які вже вміють вирізати, все інше залежить тільки від їхньої фантазії. І зараз це не майстер-класи, а саме арт-терапія. Люди приходять до нас відпочивати у приємній компанії та творити”, – каже дівчина.
Також команда спільноти “Odesa for you” має ще один свій цікавий захід – спідфрендінг – це формат швидких знайомств, спрямований на пошук друзів.
“Достатньо п’яти хвилин, щоб зрозуміти, чи підходить тобі людина для подальшої комунікації. Це цікаво багатьом відвідувачам, і зараз ми отримуємо багато запитів на цей івент. Проте влітку до нас приходять багато чоловіків, які вважають, що це - спіддейтінг (швидкий пошук партнера для романтичних стосунків). Ми їм пояснюємо правила та трохи «чистимо» такі заявки”, – розповідає авторка проєкту.
Book Lost – книжковий клуб, нещодавно створений спільнотою “Odesa for you”.
“Наша команда віддає перевагу українській літературі та її популяризації. Тому читаємо ми тільки українських письменників. Перший твір, який прочитали, був «Майстер корабля» Юрія Яновського. Також вже встигли познайомитися з романом «Місто» Валер’яна Підмогильного, а наступним твором стане «Спитайте Мієчку» Євгенії Кузнєцової”, – розповідає Віра.
Крім організації культурних та розважальних заходів Віра Рябущенко не забуває й про допомогу Збройним силам України.
“До того, як я створила свій проєкт, у мене була робота в українській краудфандинговій платформі «Моє Місто», яка була спрямована на допомогу активним спільнотам збирати кошти на реалізацію благодійних завдань. Тоді у середині цієї платформи створили окремий розділ для зборів коштів для потреб військових, який називається «Доповідай». Коли їхня команда почала робити грошові збори для Збройних сил України, я доєдналася до них”, – розповідає дівчина.
Про плани, цілі та бажання
Віра, споглядаючи той непростий шлях, який все ж таки був пройдений, каже про свої бажання та плани на майбутнє:
По-перше, треба продовжувати допомагати нашим військовим, бо це найголовніше. По-друге – рости, удосконалюватися, розширювати формат нашого проєкту. А після деокупації нашої Горлівки я б хотіла туди повернутися та зняти фільм про свою історію та про те, як це – втратити домівку. Хочеться показати, як зворушливо отримати з рідного дому свою чашку або старі фотографії.
