Наташа Чичасова – кураторка, дослідниця з Донецька. У 2014 році дівчина переїхала до Києва, де розпочала працювати у культурному секторі. Основні теми, до яких вона звертається у своїх роботах: памʼять місця і досвід втрати дому. Наразі донеччанка працює як керівниця відділу програм сучасного мистецтва в Мистецькому арсеналі.
Про те, наскільки важливо говорити про схід, як змінилася українська культура після початку війни на сході у 2014 році та після повномасштабного вторгнення РФ у 2022-му, кураторка розповіла виданню ТРИБУН.
“Коли у 2014 році російські війська окупували Донецьк, мені було 18 років. Тоді я тільки шукала себе і ще не була частиною мистецького ком’юніті. Я починала їздити до платформи культурних ініціатив «Ізоляція». Багато була на виставках та інших заходах, які вони організовували, але ще в ролі спостерігачки”, – каже дівчина.
Наташа виділяє своїх земляків, роботи яких вважає важливими.
“Важко виділити кількох митців, бо їх насправді досить багато. Але слідкувати за ними я почала лиш після переїзду до Києва. Переважно, вони створювали роботи про дім, окупацію та бойові дії на території Луганщини та Донеччини. Наприклад Алевтина Кахідзе після початку війни на сході України в 2014 році створила проєкт «Клубніка Андрєєвна», у якому розповідала про життя своєї мами, яка залишалася у окупованій Жданівці. Або робота перформера та режисера Петра Армяновського «Я і Маріуполь». Також Лія Достлєва у проєкті «Кіноцефали Донбасу» працювала з темою іншування через створення химерних ляльок по зображенням людей, що вимушено переїхали з Донецької і Луганської областей. Цю роботу представляли, наприклад, в рамках бієнале молодого мистецтва «Сьогодні, що так і не настало». І це далеко не вичерпний список робіт імен, хто працював із цією темою”.
Після того, як у 2014 році кураторка виїхала до столиці, розвивалося досить багато ініціатив направлених на схід та Крим: роботи про війну, окупацію та втрату домівок багатьох мешканців цих територій.
“Наприклад проєкт «Метамісто:Схід», створений ГО Гараж Генг, в межах якого команда їздила досліджувати східний регіон України. Або самоорганізована ініціатива «Де Не Де», які разом з художниками і художницями також здійснювали експедиції. Обидві організації їздили на схід: показували місцевий контекст, співпрацювали з музеями, просували сучасне мистецтво. Багато художників та художниць не мало розповідали про свій досвід переселення”, – каже дівчина.
В Мистецькому арсеналі Наташа Чичасова почала працювати як медіаторка. Пізніше, як асистентка кураторок, дівчина почала брати участь у великому фестивалі, який тоді ще організовувало Міністерство культури. І згодом Катерина Філюк – кураторка фонду «Ізоляція. Платформа культурних ініціатив» запросила Наташу працювати в Ізоляції. Після року роботу, вона знову повернулась в Арсенал у відділ сучасного мистецтва.
“Крім простору Старого Арсеналу, де реалізовуються масштабні проєкти, у нас також є Лабораторія сучасного мистецтва “Мала Галерея”, де ми більше працюємо з молодими художниками і художницями та експериментальними проєктами. Свої перші кураторські проєкти в Арсеналі, я втілювала саме там. У 2022 році стала керівницею відділу сучасного мистецтва. За цей час ми створили чотири виставки, через які у діалозі з митцями намагались зрозуміти і прожити актуальні питання, що виникають в українському суспільстві від початку повномасштабного вторгнення”.
Паралельно дівчина працювала й над своєю незалежною кураторською діяльністю.
“У мене було кілька виставок у Дніпрі, одна з них – про усвідомлення та поверненняя до того, хто я та звідки. Поверненням до свого коріння. В певний момент я зацікавилася індустріальною історією, яка, неодмінно, є частиною мене, адже я виросла серед індустріального ландшафту і він значно вплинув на формування моєї особистості.
Отже виставка була про заводський музей. Його ми вивчали та досліджували з трьома художниками та художницями, після чого кожен робив власний проєкт. Нам вдалося висвітлити те, як радянська пропаганда формувала бачення індустрії, робітника й робітниці. Для мене це також і духовне забезпечення, адже я не можу поїхати додому, але можу поїхати до місця, яке мені близьке внутрішньо”, – розповідає кураторка.
Один з проєктів кураторки називається “Україна в огні”, який вона створила після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році.
“Він створився від потреби. Спочатку – щоб повернутись та відпрацювати те, що я вмію. А пізніше, у березні, я наче неусвідомлено почала збирати скріни українських, мистецьких творів, які бачила у соціальних мережах. Саме ті, які говорили про час, в якому ми знаходимось. Паралельно з тим, колеги з-за кордону казали, що хочуть підтримати українських художників. Тоді я зрозуміла, що з’явилась потреба ще й у відкритому джерелі, де можна знайти інформацію про митців і мисткинь України та їх роботи. Зараз на сайт ми маємо близько 70 профайлів художників і художниць, через які можна знайомитись із тим, що вони роблять”, – говорить донеччанка.
“Україна в огні” існує і на сьогоднішній день. Його сайт можна переглянути за посиланням.
“Потроху ми наповнюємо проєкт новими роботами. Зараз – це мистецьке коло авторів та авторок, з якими ми працюємо в наших виставкових проєктах. Спочатку, на основі цього архіву, ми створили серію виставок та розмов у Малій Галереї. Це вийшла окрема довготривала робота під назвою «Одне з одним. Просторові діалоги».
Розмови були про те, як 2022 рік змінив практику, погляди кожного з митців та мисткинь. Це було й осмислення того, що відбувається з нами зараз. Потім ті роздуми переросли у нашу спільну книгу «Україна в огні», яку ми, підсумовуючи, видали у Мистецькому Арсеналі. Вона не складається лиш з архівування виставок. Там є і текст дослідниці, кураторки і головної редакторки сайту Суспільне Культура Катерини Яковленко, яка розмірковує про українське мистецтво після початку повномасштабного у 2022 році. Також текст історикині мистецтв та кураторки Поліни Байцим, яка розповідає про різні важливі ініціативи, які виникали на початку вторгнення, тощо”, – зазначає дівчина.
Мистецький Арсенал – це велика, державна інституція, яка має досить широку аудиторію. Тому для своїх проєктів команда зулучає кураторів, дослідників і митців, що звертаються до суспільно-важливих та актуальних тем, які говорять про проблеми через призму сучасного мистецтва.
“Нещодавно ми робили проєкт “Між прощанням і поверненням” разом з кураторкою Асею Цісар і Анастасією Гаразд, який був про досвід втрати дому. До нас приходили люди, які безпосередньо його пережили. і вони відчували, що те, що вони пережили – важливе. Для інших людей – це можливість порозмірковувати про те, як бути поруч та приймати тих, хто має подібний досвід”, – додає Чичасова.
Але в індивідуальних роботах Наташа теж не оминає важливі для суспільства теми.
“Крайній проєкт, який я робила у Центрі сучасної культури в Дніпрі називався «Ніхто. Ніде. Ніколи. Далебі!» – це виставка, яка почалася з історії моєї колеги Насті Лелюк з Луганська. Вона розповідала історію виставки робіт її друзів, яку вона зробила у рідному місті та яка все ще знаходиться в окупації. Ми не можемо її побачити, а можемо тільки уявляти. Тож в Дніпрі ми спробували відтворити виставку запросивши тих художників, які долучились до проєкту Насті в Луганську.
Свої проєкти я намагаюсь максимально олюднювати. Наприклад я могла б розповісти про когось від себе, але цікавіше, щоб людина розповіла сама. Тому, я запрошую митців і мисткинь, які у своїх практиках звертаються до осмислення свого персонального досвіду і готові ним ділитися”, – каже дівчина.
Як кураторка, Наташа вважає, що найбільше її чують та розуміють у контексті історії.
“За освітою я історикиня і це, можливо, викривило у якомусь сенсі мій фокус уваги. Мені цікаво розповідати й показувати сучасне мистецтво через призму персональної історії. Бо це дає розуміння аудиторії, чому та чи інша робота саме така. Те, що вона створена не випадково, а цьому передував певний досвід”, – зазначає донеччанка.
Продовжувати культурну діяльність для Чичасової – це спосіб віддати борг Донецьку.
"Я завинила перед рідним містом у свій час, бо дуже багато від нього вимагала і нічого не робила, щоб щось змінити. Але то, певно, зіграв свою роль і юнацький максималізм. Мені хотілося більшого та кращого. Тому зараз я намагаюсь розповідати про Луганщину, Донеччину та їхню історію. Хочу, щоб місто, у якому я народилась, не сприймали через застарілі стереотипи, а також, щоб його бачили не лише через призму руйнування і смерті.. Ці думки можна спостерігати в нашій з Катериною Алійник книзі”, – додає дослідниця.
В кінці 2022 року – початку 2023 на резиденції від Асортиментної кімнати мисткиня з Луганська Катерина Алійник та Наташа Чичасова створили зін під назвою “Колективні фантазії та восточные ресурсы”. Робота про зв’язки авторок з домівкою, про образ землі, та працю на ній.
“Мені був дуже важливий відгук про книгу. Читачи казали, що не уявляли, що досвід зростання людей з різних регіонів може бути настільки однаковий. Читаючи, вони впізнавали себе”.
Наташа зазначає, що наразі в аудиторії є запит на те, щоб осмислювати власну ідентичність і дивитись у минуле.
“В Україні з’являється все більше робіт митців, що звертаються до української історії. Через них кожен може знайти свою точку опори в минулому, краще зрозуміти себе, хто ти є та з чого складаєшся. Сучасне мистецтво знаходиться у стані пошуку напрямку, в якому йому рухатися далі. На певному етапі воно було дуже конкретним, майже документувало події, які відбувалися на початку повномасштабного вторгнення. А зараз – прийшло до переосмислення власного досвіду, переживання.
Важко сказати якою мовою мистецтва ми будемо говорити у найближчий час. Воно трансформується в дещо інше, але дійти до остаточного висновку зараз важко, бо цей процес ще триває”, – розповідає дівчина.
Можливість будувати плани на майбутнє – одна з перешкод, з якою стикається не тільки Наташа, але й більшість митців України.
“Я відчуваю велику втому, як і велика кількість моїх колег. Але ми продовжуємо придумувати те, чим будемо займатися маючи невелику кількість ресурсу. Зараз ми зіштовхуємось з великою кількістю проблем: постійний пошук фінансової підтримки та фізична нестача людей. Але ми не можемо зупинятись, бо все, що створюємо зараз, закладє цеглини у наше спільне майбутнє ”, – підкреслює Чичасова.
Читайте також: “Про російську агресію проти України ми маємо розповідати всьому світу”, – волонтерка Анастасія Глотова
