Світлана Васильченко — 32-річна письменниця з містечка на Донеччині. П’ять років дівчина провела в окупації, де працювала журналісткою та займалась написанням власної книги. Тепер вона живе в Ірпені, працює вже над другим рукописом та планує видати трилогію, що розповідатиме про початок війни та повномасштабного вторгнення.
Журналістка ТРИБУН поспілкувалася з письменницею, аби дізнатися про роки життя в російській окупації, творчі досягнення та плани на майбутнє життя.
Дівчина народилася в невеличкому містечку Донецької області. Зараз воно є тиловим для російських окупантів, а колись було курортним містом з санаторієм, куди приїздили відпочивати.
“Моє місто могло б бути дуже класним і курортним містом й досі, якби спочатку радянська влада не знайшла там корисні копалини та не побудувала підприємства, які спочатку стали центром життя міста, а потім почали закриватися. Я пам’ятаю його містечком, у якого все вже було позаду. Ніхто не знав, куди воно рухалось. Просто стандартно працювали школи, лікарні, магазини. Завод був – закрився, фабрика також. А те, що вмирало, померло з кінцями вже в окупації. Порівняно з Донецьком життя в моєму місті було дуже тихим. Після початку окупації все затихло ще більше”, — пригадала Світлана.
Весна та літо 2014 року для письменниці пройшли в очікуванні розв’язки збройних заворушень та російського вторгнення. Як розповіла вона, практично ніхто в її оточенні не сприймав можливу окупацію серйозно — у людей зберігалась надія на те, що влада та силові структури зможуть вирішати цю проблему.
Офіційної дати початку окупації міста в мережі знайти не вдалось, практично всі джерела зазначають, що це був червень. Для Світлани моментом кінцевого розуміння початку життя в окупації стали битва за Іловайськ та підписання Мінських домовленостей.
“У липні 2014 українська влада хотіла звільнити всі наші міста. Бої тривали ще довго, до серпня. Місяць не було світла, води, доводилось якось переживати це все. Здавалось, що залишилось пережити цю гарячу фазу, і все буде добре. А коли стався Іловайськ, підписали Мінські домовленості, коли ми вже зрозуміли, що іншої спроби деокупувати наше місто не буде, тоді почалась така непозбувна бентега”, — пригадала письменниця.
Я досі згадую цей парадокс: коли йшли бойові дії, мені було спокійніше, я відчувала надію і вірила в те, що зараз прийде Україна і все закінчиться. А коли бої закінчились, над головою вже не літали міни, мені стало так тоскно. Я розуміла, що це все, що ці Мінські домовленості ні до чого не призведуть, і просто сиділа і думала: а що далі?.
Розгубленість та очікування — так вдома словами Світлана описала життя на окупованій Донеччині. Говорячи детальніше, розповіла:
“Там немає української влади, не працюють українські банки, росіяни в будь-яку мить могли обірвати український мобільний зв’язок. Життя ніби згасло, згасли фарби. Візуально все ніби було те саме, але трошки щось змінилось. І ти просто кожен день думаєш про щось своє. От, наприклад, мій університет переїхав до Покровська. Я думаю: «мені треба захистити диплом магістра, значить треба їхати в Покровськ». Готуюся, пишу дипломну роботу, їду в Покровськ”.
Це ота метафора, що коли кинути жабу в окріп, вона одразу вистрибне. А коли вода нагрівається поступово, вона адаптується.
“Все одно очікуєш, сподіваєшся, що твоя країна тебе не кине. Всі все прекрасно розуміли: в яких умовах живуть люди в окупації, як поводяться з полоненими, яких вже тоді було достатньо й серед військових, і серед цивільних. Що немає ні прав, ні свобод, ні просто нормальних умов життя. І сидиш, думаєш: «Це має змінитись». А воно не змінюється. І так проходить місяць, пів року, рік, стає все гірше і гірше, і тоді ти розумієш, що треба їхати”, — поділилась письменниця.
Однак до моменту, коли рішення про виїзд з окупації було остаточно прийняте, а речі зібрані, пройшло довгих п’ять років. В цей час Світлана займалася журналістикою та працювала над чернеткою своєї дебютної книги.
“У журналістику я прийшла дуже випадково. Коли почалася війна, я якраз закінчила університет, Донецький політех. І коли я перебувала в окупації, я просто шукала себе в тому, в чому я можу бути корисною. І тоді здавалось, що це можуть бути тексти, висвітлення якихось важливих тем. Якраз тоді я «з нуля» опанувала те, що мені завжди подобалось – писати. Власне, я досі пишу такі статті та матеріали”.
Письменництво знайшло мене випадково і не за дуже сприятливих умов. Якби не війна, я б, може, й досі працювала десь за спеціальністю і тільки мріяла б про це, але, попри все, я можу сказати, що нарешті знайшла себе і щаслива в тому, чим займаюся.
Перебуваючи в окупації, Світлана працювала в журналістиці під своїм іменем, не використовуючи псевдонім. Навіть на момент початку встановлення окупаційного режиму на сході, це було небезпечно, адже росіяни активно займалися пошуком людей з проукраїнською позицією
“Я заспокоювала себе тим, що пишу не на “гарячі теми”. Я писала на теми, важливі для всієї України, наприклад, євроінтеграція, кар’єра, освіта. Але, звичайно, був ризик, тому що в окупації він є постійно, навіть якщо ти просто там перебуваєш”, — розповіла нам дівчина.
Світлана виїхала з окупації навесні 2019 року, саме в цей момент, сказала вона, склалися всі зірки. З квитком на потяг “Бахмут – Львів”, що курсував через Київ, вона покинула рідний дім. Цього року минув вже п’ятий рік її життя в Ірпені.
“Спочатку було важко, бо голова була забита оцими порівняннями. Це було літо, а ми всі знаємо, яким прекрасним воно є на Донбасі – абрикоси, все зелене, все цвіте. А тут я живу у квартирі на верхньому поверсі і думаю: «А от якби не росіяни, як зараз було б вдома, що б я робила». І це почуття вирваності з дому не давало мені спокою дуже довго. Цей шматочок дому, який ти від себе відриваєш, їдучи звідти, кровоточив майже рік”, — поділилась вона.
Врятувала Світлану… пандемія. Вона змогла прив’язатись до орендованої квартири, адже багато часу вимушено провела в ній. Мала достатньо часу на те, що обдумати всі події, полюбити сам Ірпінь як місто. Хоча й каже, що приживалась на новому місці досить довго.
“Не давали спокою думки про дім. Все одно якісь речі не вивезла. «Блін, блокнот лишився. Книжки вдома лежать. Пʼять років вже не була вдома, що з ними там зараз?». Час не лікує, час лише допоміг сформувати нову оболонку навколо нової мене”.
Упереджене ставлення до переселенців, з яким вони іноді стикались на початку війни, частково вплинуло на те, скільки часу Світлані знадобилось, аби виїхати з окупації.
“У 2014 році ми, як цивільні, робили все, що від нас залежало. Ми чекали на якісь силові структури, моя знайома навіть писала петицію до Авакова, щоб той ініціював операцію зі звільнення міста. Ми намагалися докричатися до держави, що Донецьк – це Україна, що Луганськ – це Україна. Ми ходили на мітинги, бачили, що були іноземні, українські ЗМІ, закликали їх не вірити російській пропаганді. Ризикуючи своїм життям, ми кричали про те, що хочемо лишатись в України, хочемо бути собою. Було дуже багато людей, які постраждали на цих мітингах та дивом залишилися живі”, — розповіла письменниця.
Нам закидали, що ми не утримали місто, здали його росіянам, мовляв, Харкову ж вдалось захиститись, а чого у вас не вийшло? Я буквально чула, як по кордону їхали танки. Росіяни не дійшли до Запоріжжя, Харкова чи Миколаєва через те, що українські військові їх зупинили в Донецьку.
Дівчина вважає: сила, з якою російська пропаганда діє на людей, недооцінена навіть зараз. Вона думає, що якщо людина навіть із витриманими та давно сформованими поглядами місяць буде переглядати російську пропаганду, у неї будуть з’являтись сумніви у своїй позиції.
“В окупації людям зараз кажуть: «Україна вас залишила, ви нікому непотрібні, а ми, росіяни-рятувальники, до вас прийшли». Людям на вільній території намагаються довести: «А вони до нас не хочуть, їм з Росією добре».
Світлана каже, що знала, що повномасштабне вторгнення почнеться. Однак вона сподівалась, що активна фаза бойових дій відбуватиметься саме на сході та почнеться з ініціативи України.
“Я розуміла, що якщо Україна не почне звільняти свої території, то РФ почне застосовувати свої сили. Росія не просто так бере перерви: якщо там щось задумали, вони будуть гнути цю лінію. Якщо є лінія розмежування, там йдуть сутички, в той чи інший бік - лінія буде рухатись”.
Початок повномасштабного російського вторгнення вона зустріла в Ірпені, який на той час вже встиг стати новим домом.
25 лютого 2022 року міст, що вів з Ірпеня, підірвали. З того часу напруга зросла, в місті прокидалися не від сирен (тоді вони ще зовсім не працювали), а від того, що летить винищувач. Кілька ночей, пригадала Світлана, довелось пересидіти в ванній. І якщо початок березня ще видавався більш-менш стабільним, то вже четвертого березня росіяни вдарили по Державному податковому університеті в Ірпені. Саме тоді родина письменниці прийняла рішення про евакуацію.
“Від того удару у мене в будинку повилітали шибки, і стало остаточно зрозуміло, що не варто ризикувати і грати в рулетку. Для мешканців міста організували електричку на Київ, щоб була можливість виїхати. Ми пішли, чекали-чекали, потім почали літати винищувачі, нас відправили під умовне укриття, в підземний перехід. Винищувачі пролетіли, ми виходимо на перон, а електрички все немає. І тоді прийшли тероборонівці, сказали, що літаки перебили колії, ніхто нікуди не їде. І довелося пішки йти до зруйнованого мосту, там зустрічали волонтери, були автобуси до київського залізничного вокзалу”.
Виїхати з міста Світлані разом з рідними вдалось в останній момент. Коли евакуйовані потрапили на київський вокзал, дізнались, що росіяни зайшли з боку Стоянки та перебили транспортний зв’язок зі столицею.
“Наступні кілька місяців ми провели на Івано-Франківщині у знайомих. Хатинка в горах дуже виручила нас, бо повернулися ми вже у травні, коли дозволив міський голова. Місяці були дуже тривожними, але у березні було найважчим, бо коли присилали відео, як місто криють фосфором чи ще чимось, то були думки: «А чи буде куди повертатись?»”, — пригадала дівчина.
Вона згадує: свідомість відразу заполонили флешбеки та згадки про окупацію:
“Було так образливо, така злість накрила, розпач, гнів, мене все так бісило і обурювало: «Ну скільки можна?». Тільки облаштувалась, тільки полюбила Ірпінь. Сиділа там, на Франківщині, - неймовірно гарне село, привітні та добрі люди, все цвіте, а я думала лише про те, що в ірпінському парку, в якому квітнуть магнолії, їздять танки”.
Ірпінь, разом з рештою Київської області та іншими північними регіонами України, звільнили тієї ж весни. Вже в травні Світлана повернулась до домівки. Зараз каже: важко дається думка про те, щоб поїхати кудись надовго. Тож мрія про те, аби подорожувати та пізнавати Україну, живучи потроху в різних містах, поки що відкладена до часів, коли війна закінчиться.
У 2023 році письменниця видала свою першу книгу з назвою “Острів забутої Пасхи”.
“Це книжка, яку я писала з вересня 2014 року, коли вже прийшло відчуття окупації. Я мала писати дипломну роботу, але вона не писалась, писалась книга. Головним героєм книги є психолог, який живе на південному сході. Додала туди трошки Азовського моря, тому що багато часу свого я провела саме там”, — поділилась жінка.
Психологу Костянтину трапляється складний пацієнт. Відбувається це саме в той момент, коли в столиці починаються події Революції Гідності. Чоловік розуміє, що людина, яка переживає сильний стрес, повинна перебувати в кращих умовах, тож разом з пацієнтом він виїздить до Донецької області.
“Там є трохи і про мій досвід. Про те, що коли ти вдома такими умовними «набігами», аби взяти якісь речі чи побачити близьких, це одне. А коли ти, будучи вже дорослою людиною, на тривалий час повертаєшся, це відчувається по-іншому. Весна, літо 14-го, наближення окупації, початок переусвідомлення себе, як особистості. З одного боку, головний герой хоче допомогти пацієнту визначитись з самовідчуттям, а у підсумку цей психолог має відповісти сам собі: а хто він? А що він робить? Чи він на своєму місці?”.
Час не вміє щадити. І сонце вже не те, що вчора, і все, що
під ним, змінюється з кожним обертом
навколо нього. І хто знає, яка фізика або магія дозволяє
сховатися від нього людській пам'яті. Двадцять років тому
інше сонце пробуджувало ті ж теплі почуття, інша осінь
викликала у свідомості ті ж спогади, які встигли зберегтися,
щойно закінчилося інше, далеке літо. Спогади ті ж, але в
голові іншої людини.
Цитата з книги “Острів забутої Пасхи”
“Саме ця трансформація, цикл, який проходить наша країна, кожен з нас, хотілося передати. Хотілося передати думки та почуття людей, які були на сході України влітку 2014 року — про цю тривогу, незрозумілість, коли люди змінюються і стають новою людиною. Або стають тим, ким мали бути, але забули про це”.
Наступна книга, над якою Світлана працює, буде розповідати безпосередньо про події, які відбувались в Донецьку напередодні російської окупації. Але для того, аби зрозуміти, про що саме хоче розповісти письменниця, треба дізнатись її спогади про сам Донецьк. З ним, як розповіла дівчина, у неї були токсичні стосунки.
“Мені дуже бракувало українського в Донецьку. Саме місто-мільйонник - зросійщене. Я вимагала від нього того, що він не міг мені дати. В ньому все було зав’язане на культі важкої промисловості. День шахтаря святкували гучніше, аніж День Незалежності. Вже потім я просто зрозуміла, що, з одного боку, я не помічала місцями ту українську культуру, що дійсно там була. А з іншого боку: а чого я сиділа? Мабуть, головний урок, який я вивчила, що свій дім треба любити. Або, якщо не любиш, переїздити. Звичайно, хотілося б робити це за власним бажанням”, — розповіла Світлана.
Тепер я просто бачу, що місто – це люди, це життя. Тобі під силу його змінити. Власне, про це я тепер пишу книжку - про людину, яка постійно хоче чогось українського від Донецька, і не бачить в ньому нічого такого. А потім виходить на мітинги навесні 2014 і бачить, скільки там українців, що всі наші люди, - вони тут. Вона переповнюється, думає: «Боже, ну нарешті!».
Світлана вважає, що книга буде своєрідним вибаченням, сповіддю за те, що вона була недалекоглядною.
“Про те, що проблема була не в місті, а в мені – це я не бачила його таким, яким воно дійсно було. Не любила, не цінувала, поки була можливість. А тепер, після деокупації, його доведеться робити таким, як хочеться, вже з нуля, бо все українське не змогло вижити в тому кислотному середовищі російської окупації”.
Найважчий фрагмент у чернетці майбутньої книги, робота над яким ще триває, буде розповідати історію останнього мирного мітингу в Донецьку. Написати його емоційно непросто, зізналась жінка.
“Це буде дуже збірний образ всіх мітингів, коли збирається все місто, коли ти пізнаєш і зустрічаєш справжнє обличчя свого міста, а потім вимушено з ним прощаєшся. І саме цей момент, коли на мітингувальників нападає група озброєних росіян, важко передати. Я починала і зупинялась”.
Втім, Світлана не полишає надій, що до кінця поточного року книга вже буде на фінальному етапі, адже основна сюжетна лінія вже готова. Є плани й на завершальну книгу цієї трилогії, яка має стати дорожнім романом про повномасштабну війну.
Дівчина точно знає, що її рідна Донеччина буде звільнена. Однак з гіркою посмішкою ставить сама собі питання: “Чи зроблять це за нашого життя?”. Втім, як людина, яка завжди схильна бути на оптимістичному боці, вона вже має перелік справ, які має зробити і в Донецьку, і в рідному місті.
“Хочеться, щоб ми могли сісти на потяг, умовно, Київ — Сімферополь, Київ — Донецьк, Київ — Луганськ і опинитись вдома. По-перше, хочу закрити гештальт і походити по Донецьку з прапором. У своєму місті мати змогу вдягти кольори своєї країни. Приїхати з вибаченням, встати на колишній площі Леніна, коли його памʼятник звалять, подумати про те, що було ще і що буде.
Хочеться побачити, як місто повертається до себе самого, як ми перейменовуємо вулицю Артема та інших, робимо чесні вибори, як встановлюється чесна влада. Просто хочеться уявляти собі ці хороші майбутні роки, коли окупація нарешті закінчиться, бо хочеться, щоб все це втілювалося”.
Ми не знаємо, що буде з нами, куди поверне доля. Не можна бути
готовими до всього. Ми не можемо ідеально підлаштуватися під усе
й усіх. Але ми можемо знати, чого нам хочеться зараз, і це буде
правильно.
Цитата з книги “Острів забутої Пасхи”
“Хочеться справедливого миру. Жодних особливих статусів, бо це - таке ж саме українське місто, як і всі інші. Бачити, як розвивається українська культура на сході. Щоб були проведені розслідування всіх злочинів росіян, щоб ніхто не залишився без покарання. Щоб можна було запросити представників правозахисних організацій на кшталт ООН та ОБСЄ та сказати: «Ми ж вам казали! Всі десять років ми казали про те, що тут відбувається. Але ви нам не вірили. А тут, в центрі Європи, війна триває десять років»”.
Потрапити Світлані хочеться й до рідного міста. Там, як згадує вона, залишились сімейні фотоальбоми, книги українською, які вдавалось провозити до окупованого міста, бабусині речі, дідусів годинник, татова обручка — ті артефакти, які роблять дім домом.
“Повернутися туди з думкою, що бути там безпечно. Вийти на ці вулиці, коли вони будуть тільки-тільки звільнені, і сказати собі: «Так, це не сон. І це більше не страшно. Можеш видихати»”.
На широкому горизонті ледь помітно маячать кам'яні статуї,
найстаріші мешканці цієї землі. Лиш народжений тут
може без помилки впізнати їх серед ще сірого степу.
– Куди завгодно. Де гуляє вітер, шумить океан, цвітуть троянди…
Де все живе і всі живуть. Не вростають у
землю, стаючи її частиною.
Цитата з книги “Острів забутої Пасхи
