Анастасія Глотова – луганчанка, яка після розгортання війни на сході України долучилася до Майдану в Луганську, а після виїзду з рідного міста почала волонтерити й спільно з однодумцями видала книгу “У вогняному кільці”, яка присвячена обороні Луганського аеропорту.
Виданню ТРИБУН Анастасія розповіла про початок російсько-української війни, складнощі волонтерства, важкі долі оборонців Луганщини, а також про місця, які варто відвідати гостям Львова.
В Луганську жінка мешкала у самому центрі біля пам'ятника, який місцеві називали “Мужик з факелом”. Вчилася у 30-ій школі іноземних мов, потім – в університеті імені Володимира Даля на перекладача.
“На мою думку, спеціальність перекладача дає можливість все подальше життя працювати, заробляти та розвиватися. Луганськ – комфортне, тихе, затишне місто. Те, що його називали провінційним – не так. Вважаю, якщо луганчанин хотів, він міг знайти однодумців, гарне коло спілкування, місце для навчання, тощо. У нас була і своя мистецька групка: поети, художники, активісти. Розвивалися різноманітні сфери. У більшості ми розмовляли російською мовою, а в школах викладали українською. Луганськ ще б розвивався, але війна стала на заваді. Несприятливе географічне положення і протяжний кордон Луганської області з Російською Федерацією – це й зіграло фатальне значення для міста”, – розповідає Анастасія.
За словами луганчанки, все пізнається у порівнянні, в тому числі й культура.
“Здавалося, що Луганськ все ж поступається Донецьку чи Харкову. Адже в ці міста приїжджали відомі українські виконавці та гурти, а в нас їх я майже не пам’ятаю – в основному виступали російські музичні гурти. Було відчуття, що Луганськ обходили стороною та він був поза українським контекстом. Це, звісно, також вплинуло на нашу молодь”.
Початок волонтерської діяльності Анастасії припадає на початок Євромайдану в Києві у 2013 році, який переріс у Революцію гідності.
“Тоді й у Луганську почали виходити місцеві активісти на підтримку Євромайдану. Спочатку було кілька людей, а згодом їх ставало все більше. Я долучилася до них у середині грудня. Це була дуже важлива подія у моєму житті, адже я роздумувала над тим, що до початку цих подій я була несвідомою патріоткою своєї країни. Зрозуміла, що це час відстоювати наше право бути українцями й те, що Луганськ – це Україна!”, – стверджує жінка.
Невдовзі на сході, в тому числі й у Луганську, активізувався сепаратистський рух.
“До нас завозили російських молодиків з битами, які почали справжні бійки на Майдані в Луганську. Звісно це не було таких масштабів як у Донецьку, наприклад, бо на їхньому – були і загиблі. Наш – був значно менший, але не менш важливий для всього контексту та історії Батьківщини. Поступово сепаратисти почали захоплювати адміністративні будівлі. Було очевидно, що ми втрачали місто. Намагалися писати звернення Верховної Ради та інших органів влади, аби Луганськ підтримали. Відповіді нам не було надано. У квітні окупанти захопили обласне управління СБУ. Тоді у них вже з’явилася зброя. Обстановка загострювалася. 18 травня захопили управління МВС і то була остання крапля, коли стало зрозуміло, що української влади у місті вже не існує. Почалося беззаконня. На вулицях могли скрутити, забрати на «розмови», побити, тощо. Стало дуже страшно. Мені та багатьом знайомим з українською позицією почали надходити погрози з закликом виїхати з міста. Були випадки, коли деякі активісти потрапляли на підвали, де з них просто знущались. Тож на початку червня ми з родиною виїхали до Львова та більше не повертались додому”, – говорить Анастасія Глотова.
Активісти луганського Майдану були одні з перших волонтерів України, які збирали допомогу та передавали її українським військовим. Тоді частина їхньої роботи була направлена на підтримку бійців, які 146 днів тримали оборону Луганського аеропорту. Чоловік Анастасії Сергій Глотов був одним з цих волонтерів та за його словами, оборонцям аеропорту було прикро, що про їхню роботу та цю важливу подію в історії України мало хто знає. Тож Анастасія, її чоловік та однодумці написали книгу під назвою “У вогняному кільці” присвячену обороні Луганського аеропорту.
“Певний час Луганський аеропорт був оточений сепаратистами, російськими військами. За цей час, поки наші військові його утримували – вороги ні разу не потрапляли на цю територію. Також особливістю оборони є те, що за весь час туди не потрапляв жоден журналіст. Всі фотографії, які є в нашій книзі, зроблені бійцями. У 2016 році ми почали збирати матеріал для написання книги. На той час це була майже зовсім не вивчена тема. Тому треба було по краплинкам збирати інформацію. Спочатку була ідея писати творчу роботу на основі спогадів учасників оборони аеропорту. Але коли ми зробили оголошення, що шукаємо очевидців – тих, хто зміг би розповісти свою історію перебування у цьому місці або поблизу нього – звернулося дуже багато людей. Ми зрозуміли, що маємо створити документальну хроніку. В книзі зібрані більше 140 інтерв’ю учасників подій: військові, медики, жителі прилеглих сіл, тощо. Видали матеріал ми у 2018 році”, – розповідає волонтерка.
Анастасія Глотова каже, що всі історії, які зібрані у книзі абсолютно різні але їх об’єднує спільний біль.
“Я прочитала всі ці інтерв’ю і виділити якесь одне складно. Але мені згадується яскрава історія волонтера з Луганська Володимира Местини який також був учасником луганського Майдану, допомагав військовим. З міста він виїхав у середині липня, коли вже точилися активні бойові дії навколо аеропорту”, – каже жінка.
Витримка з книги “У вогняному кільці”. Історія волонтера Володимира Местини.
“У самому Луганську і надалі залишалося чимало людей, які розуміли суть ситуації та підтримували ідею єдності України – далеко не всі були «зазомбовані» російською пропагандою. У тому числі це були й люди похилого віку, які намагалися бодай чимось допомогти українським воїнам.
День отъезда из Луганска мне запомнился навсегда, а именно самый яркий эпизод этого дня. Это было 26 июля, когда уже не было никакой возможности оставаться в городе.
Я стоял на остановке в существенно опустевшем Луганске, ничего не предвещало беды, как вдруг, тишину разорвал звонок мобильного телефона. Он касался моего бегства. Соблюдая все правила конспирации, почерпнутые из фильма «Семнадцать мгновений весны», я обсудил детали и сказал, что конечным пунктом у меня будет город-герой Киев.
И вдруг бабушка, до этого мирно дремавшая под теплым июльским солнышком, резво подскочила и засеменила в мою сторону.(Далее непередаваемый местный диалект)
- Внучок, я чула, ты в Кыев собрался?
(В голове промелькнула мысль: «Явка провалена»)
- Возьми вот ПЯТЬ ГРИВЕНЬ, передай на армию, ще передай, шо мы их ждем, шо нэ вси здесь ТАКИЕ… Ты только обязательно передай, а мени пора, мой автобус…
И оставив меня в состоянии легкой «контузии», бабуля запрыгнула в маршрутку.
На армию я передал другие деньги, а ту пятерку я храню до сих пор”
“Це історія про те, що на Луганщині було багато людей, які любили свою країну. І молоді і мешканців старшого віку. У селі Переможне Лутугинського району Луганської області, що знаходиться поблизу Луганського аеропорту, люди допомагали нашим бійцям. Носили їм воду, продукти, поки була така можливість. А коли наші відступали, коли вже не було змоги тримати оборону та на територію зайшли збройні формування РФ – місцеві, які підтримували Росію, здавали односельчан, які вірили у ЗСУ. За це їх розстрілювали просто на подвір’ях власних будинків. Такі історії також є в нашій книзі…”.
Прикладом розстрілу за проукраїнську позицію, за часів оборони Луганського аеропорту, є історія волонтерки Олени Куліш, яку разом з її чоловіком Володимиром Альохіним 10 серпня 2014 року окупанти розстріляли посеред поля за надання волонтерської допомоги українським військовим. Деякий час вважалося, що подружжя знаходилося у ворожому полоні, але в січні 2015 року тіла були знайдені біля села П’ятигорівка, неподалік села Переможне.
“Ще буде багато подібних історій, я думаю, адже у нас є території, які вже понад 10 років знаходять в окупації. Про ситуацію з тих населених пунктів ми знаємо дуже мало, на жаль. Але людей вбивають за їхню позицію, я наголошу, за позицію підтримувати рідну країну. І розмова йде не про одиниці, а про десятки випадків. Це важливо підкреслювати й сьогодні. Потрібно розповідати про терор українцям, які мало обізнані в цьому, а також й іноземцям. Тому ми працюємо, щоб нашу книгу перекласти англійською мовою та розповісти історію першого етапу російсько-української війни за кордоном”, – наголошує луганчанка.
Після початку повномасштабного вторгнення Анастасія знову відновила волонтерську діяльність, адже запитів про допомогу стало набагато більше.
“Зараз зовсім інші масштаби. Після 2014 року допомога потрібна була на локальному рівні. Не так багато й людей тоді долучалося до зборів, адже війна тоді торкнулася у більшості сходу України, вона не була цікава мешканцям віддалених міст”.
Ще з 2014 року Анастасія з іншими волонтерами знаходили різноманітні, цікаві способи, щоб залучити людей до підтримки зборів для армії України.
“Ми проводили і ярмарки, кооперувалися з різними митцями, виготовляли чашки, прикраси, їх дарували за донати, друкували листівки. Постійно треба було щось видумувати. Після початку повномасштабного збори стали масштабними й застосовувати подібні методи залучаення суспільства до підтримки нашого війська стало для нас не новим. Зараз я проводжу благоднійні екскурсії по Львову. На зароблені кошти ми купували авто для ЗСУ та необхідні речі для військовослужбовців. Мій чоловік Сергій працює в Антарктиці разом із іншими українськими дослідниками на станції “Академік Вернадський”. Він має купу знімків тварин звідти, які ми даруємо за донати. Використовуємо різні способи, аби наблизити перемогу!”
Залучення людей до зборів за допомогою екскурсій Глотова почала робити після того, як у квітні 2022 року міська рада Львова запустила акцію соціальних екскурсій для ВПО безкоштовно або за символічну плату.
“Це був спосіб розвантаження морального стану приїзжих людей. Я змогла долучитися до акції влітку. Одразу вирішила проводити її на допомогу ЗСУ. За одну міні-подорож містом вдавалося зібрати декілька тисяч гривень, на той час це було понад моїх очікувань”, – каже активістка.
Анастасія розповіла й про місця, які варто відвідати кожному, хто відвідує Львів.
“Я фанатка не туристичного міста. Намагаюся популяризувати Львів за межами середмістя. Я би порадила відвідати львівський Новий Світ та південні околиці Королівського столичного міста Галичини від Святого Юра до Наварії. Також атмосферний район Підзамче – це найстаріша частина Львова. І ще Стрийський парк – одне з перших, що прийшло мені на думку. Він прекрасний у бідь-яку пору року”, – зазначає жінка
Читайте також: Сергій Глотов в Антарктиці: “Найбільше мене вразили айсберги! Вони велетенські. А ще тут теж є комарі”
