Луганець Олександр Кірілєнко ще з дитинства займався танцями та згодом присвятив цій справі велику частину свого життя. Після початку війни на сході у 2014 році з рідного міста чоловік виїхав до Одеси. Там зі своєю дівчиною хотів створити сім’ю, але квітні 2023 року був мобілізований до лав ЗСУ до новоствореної 144-ої окремої піхотної бригади.
Виданню ТРИБУН Олександр розповів про те, як, не маючи бажання служити, він став командиром піхотного взводу, про роль гумору під час війни та ситуацію на Куп’янському напрямку.
Ще з дитинства чоловік мав бажання займатися танцями.
“Коли мені було років зо п'ять, мама запитала, чим я хочу займатися, і я відповів: танцями. Тож вона відвела мене до дитячого ансамблю у Луганську під назвою “Зіронька”. Я мав велике бажання бачити сцену та виступати перед публікою. Відчував, що це моє. Багато було конкурсів, перемог та невдач”, – каже Олександр.
Після закінчення школи він вступив до коледжу культури та мистецтв у рідному місті.
“Я небагато працював за спеціальністю, лиш мав кілька контрактів за кордоном – танцював у балеті. А згодом пішов працювати менеджером у торгівельну сферу, бо хореографією багато грошей не заробиш. Танцювати знаходив час вечорами – у народному ансамблі "Рапсодія" та "Родослав". З групою ми виїжджали до Польщі, Туреччини та інших країн на фестивалі зі своїми номерами”, – зазначає Кірілєнко .
Все було добре до початку війни на сході України
Після окупації ворогом у 2014 році домівки, чоловік виїхав з Луганська до Одеси.
“Облаштувавшись на новому місці, я продовжив працювати в торгівлі. Також у мене з’явилась дівчина, з якою ми пізніше одружились. Але без хореографії я не міг, тож знайшов групу танцюристів, до яких доєднався й займався з ними вечорами. Я багато танцював і соло, подобалась увага глядача та сама сцена…”.
Бажання служити Олександр не мав. Але, каже, була цікавою робота прикордонників, адже його дядько працював саме там.
“Ніколи не хотів пов’язати своє життя з військовою справою та й військовослужбовцем себе я теж ніколи не уявляв. В Одесі весь фокус мого життя був направлений на сім’ю. З дружиною ми планували дитину. Паралельно я хотів і виступати на сцені. Але почалося повномасштабне вторгнення, тож у квітні 2023 року мене мобілізували та відправили навчатися на офіцера до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, яка знаходиться у Львові. У розподільчий частині нам сказали: якщо ми наберемо достатню кількість балів, то самостійно зможемо обирати бригаду, в яку хотіли б потрапити. Набравши ці бали, я обрав 28 окрему механізовану бригаду. Тоді вона розташовувалася поблизу Краматорська. Я думав, що поїду на посаду командира, тож у вільний час вивчав свої майбутні обов’язки”, – розповідає луганчанин.
Але до бажаної бригади чоловік так і не потрапив.
“Через деякий час приїхали представники інших бригад, отож за розподілом я потрапив до новоствореної. Набирали людей та разом вчилися, аби мати навички захищати країну. На навчання їздили й за кордон. Хтось був у Франції, хтось -- в Іспанії, а хтось у Польщі”, – додає Олександр.
На бойових завданнях бійці новоствореної бригади перший раз побували у лютому 2024 року. За розпорядженням командира вони виїхали до кордону з Росією та з прикордонниками несли службу до червня цього ж року.
Спочатку був страх, коли ти не знаєш, що буде далі – почуття, яке притаманне не тільки військовим, але й цивільним. Було нервово. А згодом, звісно, цей страх зникає. Ти звикаєш, вчишся опановувати не тільки зброю, але й свої емоції. Також підтримують і побратими. З ними ми багато спілкуємось, допомагаємо один одному, адже мені саме з ними йти туди, вглиб війни, а їм – зі мною. Якщо це правило працює тільки в один бік, то нічого хорошого не вийде. Треба тримати бойових дух, аби вижити
Олександр каже, що з товаришами вони готувалися до того, що будуть поранення та втрати, але коли це відбувається в реальності – страх переважає.
“Коли ти на власні очі бачиш, як летять ракети, гинуть побратими – стає дуже важко саме морально. Бувають миті розгубленості, але усвідомлення реальності мотивує тебе діяти, аби вижити…”.
Крайній бій, під час якого чоловік отримав поранення, був на Куп’янському напрямку.
“Це складно назвати боєм, бо більше це була наша ліквідація противником. Тоді атакували нашу посадку, і якщо б ми наважились залишатися на місці ще деякий час, то звідти б більше не вийшли. Дійшовши до іншої локації, я вже був поранений. 20 годин ми лежали вдвох ще з одним пораненим в посадці і зрештою були евакуйовані”, – згадує військовослужбовець.
На відновлення Олександру дали 10 днів. Каже, що зараз він відчуває більшу тревогу, ніж на полі бою.
“Лежачи у лікарні, я чую всі звуки прильотів, сирен… Все ж треба бути морально до цього підготовленим. Часто сняться й кошмари. Чекаю, поки пройдуть дні відновлення та я повернусь назад на позицію”, – розповідає луганець.
Взвод, у якому служить чоловік, серед своїх називають “Бойові коти”.
“У нас навіть є кішка Мотря, яку ми знайшли в лісі. Вона вагітною прийшла до нас у бліндаж, ми її забрали та возили всюди з собою. Тепер у неї є дітки – 5 кошенят”, – додає луганець.
Зараз Олександр Кірілєнко обіймає посаду командира піхотного взводу. Говорить, що мотивацію він має одну – не підвести побратимів та вижити самому.
“Довелося знайти ту саму мотивацію, бо якщо мене мобілізували, то я маю доцільно виконувати свої обов’язки. Декілька разів, звісно, мені спадало на думку кинути справу військовослужбовця, але ж я не можу. Зараз я потрібен тут. Такі думки приходять зазвичай на емоціях, під час важких ситуацій особливо”, – зазначає чоловік.
Підтримання бойового духу – важлива частина служби, що дуже необхідне для досягнення спільної цілі. За словами Олександра, в його бригаді спілкування та взаємопідтримка відбувається за рахунок гумору.
“Звісно, що велика частина нашого часу переповнена поганою інформацією, але ми не можемо дозволити собі сумувати, тож намагаємось жартувати. Гумор – це велика сила, насправді. І якщо зовсім опустити руки, то набагато скоріше ми прийдемо до стану, через який не зможемо надалі нести службу та захищати Батьківщину”.
Кірілєнко додержується думки, що бригадам, які зарекомендували себе серед медійного простору, люди допомагають більше.
“Бригадам, які маловідомі, дуже мало донатять. Серед них є і наша. Ми намагаємося співпрацювати з волонтерами, але збори ледь закриваються. Керівництво нам допомагає, але все ж ситуація виглядає не такою, якою ми б хотіли її бачити. У медійних бригад ця сфера налагоджена. Але й вони, зазвичай, вже довше на фронті – ще з самого початку війни у 2014 році. Вони більше розказують, дають інтерв’ю, більше знаються на військовій темі. Тому їх більше підтримують”, – стверджує чоловік.
Військовослужбовець розповів і про ситуацію, яка наразі складається на Куп’янському напрямку.
“Тут у нас досить протяжний фронт та важка, гаряча ситуація. Противник накопичує сили, наступає, масово застосовує КАБи, РСЗО. Тяжко, але ми тримаємо фронт".
Бійці ЗСУ не те що сталеві – вони титанові. Потрібні великі моральна та фізична сили, аби знаходитись тут
Читайте також: Командир взводу аеророзвідників Олександр “Рубіжанин”: “Наша армія продовжує працювати на ентузіазмі та патріотизмі”
