Юлія Ткаченко народилася у Слов’янську, згодом вийшла заміж та переїхала до Бахмута. Там у неї була власна фотостудія – справа, у якій жінка прагнула розвиватися. Але повномасштабне вторгнення змінило плани Юлії, і вона з сім’єю була змушена евакуюватися з рідного регіону до Італії.
Про складнощі адаптації у новій країні Юлія Ткаченко розповіла виданню ТРИБУН.
До вторгнення у 2022 році Бахмут виходив на новий рівень, зазначає Юлія, відбувався значний розвиток у різних сферах міста.
“Відкривалося багато нових закладів, студій, залишалося більше молоді, для якої проводили різні цікаві заходи. Бахмут – це місто троянд, чудове місце для родин. Гарні парки, архітектура – все було створено для людей. Місто розвивалося з кожним днем… Жаль, що його більше немає”.
А ось початок повномасштабного оточуючі Юлії, за її словами, не сприймали серйозно.
“Я та моя сім’я думали, що події будуть схожі на ті, які відбувалися у 2014 році, та швидко стихнуть. Але згодом, коли російські війська почали просуватися далі й далі, ми зрозуміли, що ситуація стає складнішою та страшнішою. Тож 2 березня я прийняла рішення виїзджати. З моєю дитиною та бабусею я вирушила до Італії, адже там були деякі мої родичі, але від цього не ставало легше. У той час я розійшлася зі своїм чоловіком, і всі ці події наклалися одна на одну, що створило ще важчу моральну ситуацію для мене. У день, коли ми виїжджали – було прощання з домом…Вийти за двері дому було дуже складно, бо розумієш, що можеш більше не повернутися…”.
Родина вирушила з залізничного вокзалу Краматорська, де, поки Юлія з донькою та бабусею чекали на транспорт, у сусідній житловий будинок влучив снаряд.
“Було дуже страшно. Коли люди почули вибух, усі впали на землю, затряслися вікна. У результаті наш потяг скасували. Поки ми чекали наступний, неодноразово чули вибухи; тоді ще ми дотримувалися світломаскування, їли з ліхтариками, було дуже холодно. Коли потяг прибув, мою дитину та бабусю пропустили, а мене – ні. Військові, які допомагали посадці, сказали, що більше немає місця. Я була в паніці, почала кричати, але заспокоїлася, поговорила з одним із них, і він пропустив мене”, – згадує Юлія.
З Донеччини родина прибула в Ужгород, а звідти – до Італії, де їм допомогли представники "Карітас", які забирали біженців з України автобусами.
“Влада Італії в частині, куди я приїхала, спочатку не надавала жодної підтримки для біженців. Це країна ніби єдина, але північ та південь дуже різні. Мої родичі, які вже давно були в Італії, не могли допомогти з особистих причин. Ми прожили у них лише перший місяць. Звісно, "Карітас" надавали безкоштовне житло, але це було у монастирі, де потрібно було дотримуватися графіку, а я не могла собі цього дозволити, бо потрібно було шукати роботу. Тож довелося самій шукати способи заробітку та намагатися адаптуватися”, – ділиться жінка.
Через 3 місяці проживання у новій країні, сім’ї Юлії влада Італії надала певну суму коштів, а адвокат з Карітас допоміг оформити необхідні документи. Наступна виплата родині, як біженцям, відбулася через 3 роки. Жінка зазначає, що це було однією з основних проблем адаптації, адже після переїзду роботу довелося шукати негайно, щоб забезпечити базові потреби сім’ї.
Також, одна з проблем, яку виділяє Юлія, – відсутність гуртків для своєї доньки.
"Маргарита не знає італійської, вона вчиться в школі, розуміє мову, але ще не говорить нею. Гуртків для підтримки вивчення мови тут немає, хоча на півночі їх багато й у різних сферах", – зазначає Юлія.
Переїзд у північну Італію, жінка заперечує, адже каже, що це було б надскладною задачею.
“Наразі ми живемо у маленькому містечку, де всі знають мене, а я – їх. Моя донька може спокійно дійти до школи або на прогулянку, і я за неї не хвилююся. Зараз у мене робота, яка забирає багато часу, тож я не можу залишити доньку одну у великому місті. Тут я спокійно йду на роботу, в обід проводжу трохи часу з нею, а потім знову йду. У північній частині я б не могла проводити стільки часу з Маргаритою, скільки ми маємо наразі”.
До того, як Юлія знайшла роботу, яка приносить задоволення, вона доглядала літню людину вночі та працювала барменкою вдень. Згодом бар зачинили, а бабуся, якою вона опікувалася, померла, тож Юлія знову шукала роботу. На додачу, її донька захворіла на COVID-19, і водночас власник квартири, яку орендувала родина, вирішив її продати.
“Я залишилася ні з чим. Але зібралася з силами, знайшла квартиру й почала працювати адміністратором та баристою в кафе. Робота цікава та перспективна. Також іноді працювала фотографкою, хоча в Італії вважають, що люди, які працюють у барі, не можуть бути хорошими фотографами. Пізніше це кафе збанкрутувало, але поряд була організація, яка займалася святами, і я звернулася до них із пропозицією. Вони мені довірилися, й ось вже два роки я працюю з ними. Наразі я СММ-менеджерка, фотографка та флористка. Про мене як спеціаліста почали говорити. Після всього пройденого я вважаю, що перемогла”.
Юлія каже, що подолати стрес їй допомагають подорожі.
Я намагаюся подорожувати, як тільки є можливість. Мені подобається відвідувати нові місця, фотографувати людей, вести Instagram – це мене відволікає. Також мене надихає моя донька – я живу заради неї
Фотографка не планує повертатися на постійне місце проживання на Донеччину, адже вважає, що там уже немає нічого, заради чого вона б могла жити.
“Мені розбиває серце той факт, що Бахмута більше немає… Звісно, я б хотіла приїхати, пройтися рідними місцями, але не на постійне проживання. Мені б хотілося, якби там залишився мій дім, але я дуже люблю Україну, її народ, мову, менталітет, який, на мою думку, перевершує європейський. Українці – свободолюбиві, палкі, щирі люди. Ми інші”, – зізнається Юлія.
Читайте також: “Ми будемо тими, хто повертатиме Україну на Донеччину”: Ірина Ліфанова про дім, окупацію та вимушений переїзд за кордон
