“Я — та сама сіверськодончанка. І за що мене хейтять? За те, що я знімаю тік-токи. Це факт. Але, якщо серйозно, за те, що я говорю про те, що думаю. Відкрито” — такими словами починається одне з багатьох відео в акаунті Карини із псевдонімом “Honest BizGirl”. Вести свою сторінку дівчина почала у жовтні 2024 року, і за цей час їй вдалося набрати 1000 підписників.
Про те, як це — вести чесний блог про життя ВПО, тугу за рідним Сіверськодонецьком, адаптацію у Дніпрі та плани на майбутнє Карина розповіла в інтерв’ю виданню ТРИБУН.
До початку повномасштабного вторгнення Карина повернулася додому в Сіверськодонецьк після навчання у Харкові.
“У цей час я шукала себе, думала про те, ким я хочу стати, коли виросту. Я пройшла курси з інтернет-маркетингу, в університеті навчалася на факультеті менеджменту. І в Сєвєрі я почала шукати проєкти, з якими могла би працювати, салони краси, магазини тощо”, — пригадала дівчина.
Згадуючи рідне місто, Карина каже, що пам’ятає його теплим і невеликим населеним пунктом, затишним та рідним місцем.
“Його можна було обійти пішки за сорок хвилин. В нашому місті все було облаштоване так, що не треба було слідкувати за часом або використовувати громадський транспорт – можна було ходити собі, гуляти. Чомусь я уявляю та згадую Сєвєр саме осіннім, коли все таке жовте, падає листячко, класна прохолодна погода. Це було дуже прогресивне місто, яке розвивалось, місто студентів та молоді”, — поділилася вона своїми спогадами.
Серед улюблених місць дівчини у рідному місті: вулиця Шкільна (до перейменування – 8 березня), сквер біля 3-ї школи, сквер ім. Гоголя та міський театр.
24 лютого 2022 року Карина була вдома і найстрашнішим спогадом того дня було те, що вона нічого не чула. Про початок повномасштабного вторгнення дівчина дізналася зі дзвінка мами.
“Перше, про що я подумала – в мене молодший брат тільки поїхав в Харків. Згадую, що всі були на паніці, плакали, постійно лунали вибухи то там, то там. Знаєте, було таке нерозуміння ситуації, розгубленість, страх – я не знала, що робити. А люди навколо збирали речі, кудись їхали, заправляли машини. По вулиці не ходили, а бігали”, – так Карина згадує один з найстрашніших для всіх українців день.
Про евакуацію з міста дівчина думала, але пунктом призначення обрала місто Харків, яке вже на той час обстрілювалося ворогом не лише ракетами, але й артилерією.
На другому місці після Сєвєра в мене був Харків.
“Ми виїхали в кінці березня, десь в 20-х числах. Це було спонтанно в плані того, коли ти там знаходишся в місті, яке обстрілюється, ти до цього наче трохи звикаєш і сприймаєш все так, наче це скоро закінчиться. Немає світла? Ну, ні в кого місті його немає. Звʼязку немає? Так у всіх. Сидимо у підвалі? Так усі так роблять. Але ми все ж виїхали, це була ініціатива мами”, – розповіла Карина.
Попри те, що виїзд був організований швидко, залишити домашніх улюбленців у Сіверськодонецьку родина не змогла – котики разом з ними евакуювалися до Дніпра.
“Ми самі не знаємо, куди ми їдемо. Я думала, що якщо що, то я своїх відправлю, а сама буду бігати годувати котиків, поки вони не знайдуть квартиру, де нам дозволять жити з ними. Я прям дуже була категорична в цьому сенсі. Я не могла їх там залишити і все. У нас був квест: зранку встали, артобстріл закінчився. Ми побігли в один край міста, зібрали там трохи речей, кота запхнули в сумку, прибігли назад в підвал, пересиділи іще там артобстріл. Побігли в інший край міста, там зібрали.Там зібралися і лишились ночувати у квартирі – в коридорі просиділи, але вже з котами”, – пригадала дівчина.
Адаптацію до життя у Дніпрі Карина складною не назвала – на початковому етапі, в соціальних службах, під час оформлення документів – поруч з нею були такі самі переселенці. А вже надалі їй вдалося знайти друзів, роботу та кохання.
“Щодо міста, я і досі не можу сказати, що я супер-мега-в-захваті, але в цілому я вже тут звиклася, напевно, я тут і лишилася би. Бо в мене тут кохання, друзі, робота, кар'єра”, – поділилися вона.
Зараз Карина працює інтернет-маркетологом в компанії – розвиває соціальні мережі, стала обличчям компанії, а тепер вже керує відповідним відділом. Разом з тим, дівчина займається розвитком своїх соціальних мереж зокрема Tik-Tok.
“Я дуже давно хотіла стати блогером. Взагалі просто розповідати щось людям про те, що я думаю. І я подумала про TikTok. Довго думала, я не хотіла вести якийсь експертний блог, довго не знала, що робити. І все почалось просто з того, що я спочатку розповідала якісь там історії, буквально пару відео, вони не дуже залітали”, – поділилася вона.
Одного разу Карина побачила в мережі тренд, в якому люди говорять факт про себе, а після діляться певними думками чи ідеями. Адаптована версія цього тренду стала одним з перших відео, яке набрало велику кількість переглядів у її блозі.
“Люди записують: «я – водолій, і я…». Я така думаю: «о, а я северодончанка, і я…». І з цього відео все почалося. Я записала оце перше відео і воно залетіло в рекомендації. І я побачила від людей фідбек, що люди почали писати про те, що «вау, і ми теж звідти», там і Рубіжне, і Лисичанськ, і Кремінна. Люди почали писати, що вони раді бачити земляків, раді знайомству. Я подумала: «ого, нас так багато, всі такі активні, чого б не зібрати свою аудиторію, зі своїх же, де тебе розуміють на 100%”, – розповіла Карина.
Спочатку велика кількість хейтерських коментарів від проросійських користувачів та ботів дівчину засмучувала. Однак, згодом вона почала дивилися на їхню активність як на спосіб просунути свій контент у стрічку рекомендацій та набрати адекватну, проукраїнську аудиторію.
“Єдиний емоційний вплив, який я відчувала завжди, навіть коли це пишуть не під моїми відео – це коли люди розпалюють міжособистісні конфлікти, розділяючи схід України та захід. Це обурює найбільше. Я намагаюся якось донести думку, що нам потрібно триматися разом, вмикати мозок, ігнорувати такі коментарі та таких людей. Ми маємо, навпаки, єднатися, бо саме в цьому наша сила, саме це допомогло нам встояти на початку вторгнення. Чим більше ми будемо відчувати цю єдність, тим швидше ми переможемо”, – вважає Карина.
Велика частина її контенту стосується висвітлення реального життя внутрішньо переміщених осіб в Україні. І головною проблемою ВПО дівчина вважає те, що про них практично не говорять.
“Якщо про тих, хто виїхав за кордон, зараз говорять багато, якісь меми роблять тощо, то про нас взагалі майже нічого. Ну, переїхали, знайшли роботу, квартиру, живуть. Тому я вирішила, що я буду говорити про це у своєму блозі не для того, аби про нас згадали. Просто для того, щоб люди розуміли, що ми – не привиди, ми існуємо, ми тут, в нас є своя думка, якась своя позиція, в нас є те, що нам болить”, – розповіла вона.
Я думаю, що треба не боятися робити щось зі своїм життям після того, як став ВПО. А якщо боїшся, то треба дати собі час. От скільки тобі треба подумати? Ну, мені знадобилося багато часу, щоб потрошку прийти в себе тут. Більше пів року, напевно. Але ми не маємо стояти на місці, бо коли ми переможемо, то маємо бути кращою версією себе. Для того, аби в майбутньому ні ми, ні наші діти не повторювали помилок, які вже були допущені.
“Мені одна дівчинка писала, що ми маємо відчувати себе вдома в будь-якому куточку України. І я так думала з народження. Для мене не було стресом їздити десь по Україні. Бо я знала, що у Львові, у Харкові, у Києві, всюди я – вдома, бо це на території моєї держави”, – поділилася Карина.
У майбутньому, коли блог досягне більших масштабів, дівчина мріє створити власний центр допомоги, в якому вона зможе співпрацювати з переселенцями та людьми, які потребують підтримки. Вже зараз чимало людей пише їй власні історії про вимушений переїзд.
Повертатися в Сіверськодонецьк після деокупації з речами Карина не планує. Однак, каже, що у місто поїде першим автобусом.
“Я дуже хочу додому. Просто поїхати. І своїм я завжди казала, що якщо треба буде їхати додому підмітати вулиці, я поїду додому підмітати вулиці. Бо там буде дуже багато роботи”, – розповіла вона.
Думаючи про те, яким Карина мріє побачити відновлений Сіверськодонецьк, вона зізналася, що не мріє про мегаполіс, який зображуються на банерах.
“Місто буде виглядати живим. Бо до нього повернуться люди, свої люди. Для мене Сєвєр – затишний спальний район. Це не щось мега-модне з парканами та охороною. Просто звичайне місто, де всі свої і все своє”.
Читайте також: Перетворює одяг на патріотичні символи. Історія луганчанки Катерини Колесніченко
