Війна залишає глибокий відбиток не лише на тілі, а й на свідомості людей, які пройшли через неї. Повернення до мирного життя стає випробуванням, що вимагає підтримки та розуміння. Психологічна реабілітація ветеранів є одним із ключових етапів їхньої інтеграції в суспільство. Професійна допомога дає можливість подолати стрес, адаптуватися до нового життя та знову знайти сенс.
Видання "ТРИБУН" поспілкувалося із психологинею проєкту “Шлях адаптації: підтримка ветеранів та їх родин” Мариною Багіровою та спеціалісткою ще одного центру безкоштовної психологічної допомоги, які розповіли про особливості роботи з ветеранами та їхніми родинами.
Проєкт, у якому працює Марина, має на меті не лише надання психологічної підтримки ветеранам, а й допомогу в адаптації до мирного життя. Його учасники отримують можливість пройти терапевтичні консультації, відвідати групи підтримки та тренінги. Також велика увага приділяється роботі з родинами, адже часто саме сім’ї ветеранів першими стикаються з наслідками бойового досвіду своїх близьких.
“Проєкт розпочав роботу 6 січня 2025 року, і вже зараз ми бачимо позитивні зміни. Основні цілі – це підтримка психоемоційного здоров’я ветеранів, допомога в їхній адаптації та створення умов для гармонійного розвитку сімей. Ми надаємо психологічну допомогу, організовуємо групи підтримки, проводимо тренінги, щоб ветерани могли легше інтегруватися в суспільство. Я вирішила долучитися до цього проєкту, бо розумію, наскільки важливо допомагати людям, які пройшли через складні випробування. До цього ми з 2022 по 2024 рік працювали з внутрішньо переміщеними особами, допомагаючи їм адаптуватися. Тепер наша увага спрямована на ветеранів, і я маю надію, що цей проєкт буде таким же продуктивним”, – розповіла психологиня.
Повернення з фронту – це не просто зміна умов життя, а складний процес, який супроводжується психологічними викликами. Часто ветерани стикаються з ПТСР, депресією, тривожністю, проблемами у стосунках. Вони можуть мати труднощі з регулюванням емоцій, що проявляється в агресії або, навпаки, в ізоляції.
“Часто ветерани мають труднощі у відновленні зв’язків з родиною та суспільством. Нерідко вони не знають, як повертатися до цивільного життя після довгого часу в умовах війни. Вони можуть страждати від розладів сну, втрати мотивації, проблем із самоконтролем. А їхні сім’ї, не розуміючи цих змін, можуть почуватися відстороненими або навіть чужими для своїх близьких. Це часто призводить до конфліктів, які потребують нашого втручання. Наприклад, зараз я працюю з родиною, яка перебуває на межі розлучення через те, що вони не можуть впоратися з цими викликами самостійно”, – поділилася Марина.
Жінки також беруть активну участь у війні та бойових діях. Водночас вони постають перед унікальними труднощами, адже суспільство не завжди визнає їхній бойовий досвід.
“Поки я працювала лише з однією жінкою-ветеранкою, оскільки наш проєкт ще тільки набирає обертів. Але вже можу сказати, що жінки-ветеранки мають свої особливі виклики. Вони несуть подвійний тягар – адаптацію до мирного життя та необхідність поєднувати роль матері чи дружини з власними травматичними переживаннями. Крім того, вони стикаються з додатковими соціальними бар’єрами, адже в суспільстві досі існує думка, що війна – це справа чоловіків. Це створює додаткові труднощі у пошуку підтримки та розуміння”, – зазначила психологиня.
Проєкт, у якому працює Марина Багірова, прагне допомогти кожному ветерану, незалежно від статі, статусу чи життєвої ситуації. Робота психологів дозволяє зменшити рівень тривожності, покращити соціальну адаптацію та зміцнити родинні зв’язки. Але головне – це дати кожному ветерану відчуття підтримки, розуміння та можливість рухатися вперед.
Олеся – психологиня, яка працює з ветеранами та їхніми родинами. За її словами, адаптація після повернення з фронту – це складний і тривалий процес, що вимагає розуміння, терпіння та професійної підтримки.
Війна змінює людину не лише фізично, а й емоційно. Багато хто після повернення стикається з психологічними труднощами, що ускладнюють їхнє життя у мирному середовищі. За словами Олесі, найбільш поширеним явищем є посттравматичний стресовий розлад, хоча його не можна діагностувати самостійно.
“Я дуже не люблю говорити про посттравматичний стресовий розлад, тому що це діагноз, який може поставити тільки фахівець. Але саме ПТСР тягне за собою або його викликають флешбеки, нічні кошмари, гіперпильність. Далі – тривожність, панічні атаки, постійне відчуття небезпеки, страх гучних звуків, страх світла, мерехтіння. Депресія – це втрата сенсу життя, ізоляція, емоційне вигорання. Агресія та імпульсивність – дуже часто спостерігається у ветеранів, які повертаються. Труднощі з контролем емоцій у мирному середовищі. Проблеми з адаптацією – це складність повернення до цивільного життя, до інтеграції суспільства, повернення до родини. І залежності – це наш біль. Залежність від алкоголю чи інших речовин – як спосіб заглушити біль”, – пояснила психологиня.
На перших зустрічах психологи стикаються з різними реакціями. Часто ветерани закриті, недовірливі, деякі переповнені гнівом і розчаруванням. Вони перевіряють, чи варто довіряти фахівцеві, чи зможе він їм допомогти.
“Напруга та недовіра. Вони перевіряють, чи можна довіряти ось саме цьому психологу, чи не можна. Гнів. Гнів на війну, гнів на командування, гнів на суспільство, гнів на себе, гнів на якісь ситуації. Далі втома. Втома як фізична, так і емоційна. Виснаженість. Провина. Провина за те, що він вижив, відсутність мотивації, тривожність, очікування загрози, навіть коли він у повній безпеці, закритість, небажання говорити про особисті переживання. Але, в принципі, за всім цим стоїть першочергово величезна втома, внутрішній біль, пошук опори. І завдання психолога – створити безпечний простір, де ветеран зможе поступово розкритись”, – розповіла Олеся.
Рідні – головна підтримка для ветерана, але часто вони не знають, як правильно поводитися. Найважливіше – не тиснути, не вимагати змін одразу, а просто бути поруч.
“По-перше, сім'я може допомогти ветерану, створюючи, підтримуючи безпечне середовище. Ось декілька таких способів – це слухання та прийняття. Важливо вміти вислухати, бути терплячим без оцінок. Без фраз «я тебе розумію», тому що ця фраза недоречна, ми їх не розуміємо. Далі – терпіння. Тому що адаптація потребує часу. І важливо бути дійсно терплячим і не очікувати одразу якихось миттєвих змін. Ні, їх не буде. Але дайте час, все налагодиться. Далі – підтримка в соціалізації. Це допомога у відновленні зв'язків з друзями, з родичами, повернення до якихось повсякденних активностей, які допомагають відновити нормальну соціальну інтеграцію. Заохочення до професійної допомоги, заохочення звертатись до психолога чи психотерапевта. Практична підтримка: допомога в організації побуту, підтримка в щоденних справах, звісно, може знизити додаткове навантаження та допомогти сконцентруватись на відновленні ветерана. Якщо все це резюмувати, та не тиснути, не вимагати стати таким, як раніше, важливо давати простір, підтримку, проявляти терпіння. І такі прості речі, як спільні ритуали, я не знаю, чай вечірній, прогулянки увечері або відвідування парку, вони допомагають побудувати довіру та стабільність”, – зазначила психологиня
Повернення до цивільного життя – виклик для кожного ветерана. Навіть ті, хто зовні виглядає спокійним, всередині можуть переживати постійний внутрішній конфлікт. Війна змінює їхнє сприйняття світу, людей і самого себе.
“Так, війна змінює характер людини, зокрема її реакції на стрес, здатність до емоційного управління і навіть взаємодії з іншими. може проявлятися у підвищенні тривожності, замкненості, або навпаки, це може бути роздратування або агресія. Соціалізація може бути ускладнена через занижену довіру до людей, труднощі у встановленні здорових контактів або навіть відчуття відчуженості. Однак з підтримкою родини, професійною підтримкою та часом можна відновити здатність до гармонійних відносин і спокійно інтегруватися в соціум”, – підкреслила психологиня.
Багато ветеранів категорично відмовляються від психологічної допомоги. Вони переконані, що можуть впоратися самостійно, або ж просто не вірять в ефективність терапії. У таких випадках важливо не тиснути, а знайти підхід, що допоможе їм поступово відкритися.
“Я не переконую людину, що вона має працювати з психологом. Але я можу створити простір, у якому їй буде безпечно. Якщо ветеран каже: «Я не потребую допомоги», я не сперечаюсь, не намагаюсь довести зворотне. Я просто починаю діалог про адаптацію, ресурсність, підтримку. Часом навіть використовую гумор – кажу, що я його бойовий товариш у мирному житті. Ми сміємося, і це знімає напругу. Довіра – це ключ. Без неї неможливо працювати”, – пояснила Олеся.
Стереотипи про психологічну допомогу досі поширені серед ветеранів. Багато хто боїться, що їм одразу поставлять діагноз, що терапія – це довгий процес, який не дасть результату. Деякі вважають звернення до психолога ознакою слабкості.
“Найпоширеніший міф – це страх, що їм поставлять діагноз. Тобто іноді ветерани, я не кажу всі, але чомусь не розуміють різницю між психологом і психіатром. Інший міф – що психологічна допомога потрібна лише тим, у кого серйозні проблеми. Насправді навіть менш виражені стресові фактори можуть суттєво впливати на психічне здоров'я. Ще одна хибна думка – що терапія займає багато часу. Насправді навіть кілька кризових сесій можуть значно полегшити стан”, – наголосила спеціалістка.
Олеся також наголошує на ролі суспільства у реінтеграції ветеранів. Важливо створювати можливості для роботи, інтеграції, розвитку, а не лише говорити про героїзм.
“Роботодавці можуть створювати програми підтримки, навчати колективи алгоритмам спілкування з ветеранами, забезпечувати доступ до психологічних консультацій. Необхідно створювати середовище без осуду, щоб ветерани не почувалися ізольованими або стигматизованими через свій пережитий бойовий досвід. Повагою, а не жалем. Не ставити зайвих запитань, не чекати, що людина повернеться колишньою. Важливо створити можливості для роботи, інтеграції, розвитку, а не лише говорити про їх героїзм”, – підсумувала вона.
Ініціатива «Шлях адаптації: підтримка ветеранів та їх родин» реалізується Громадською організацією «Громадський Дім» в межах проєкту GIZ Ukraine «Ґендерно-чутливі підходи до ментального здоров'я та психосоціальної підтримки в Україні», що фінансується урядом Німеччини.
