Тетяна Романюк “Руді”, – активістка, волонтерка і медикиня з батальйону “Госпітальєри”, яка рятує життя українських бійців на передовій. До повномасштабного вторгнення вона працювала в Українській академії лідерства, виховуючи свідоме покоління молоді. Але після 24 лютого 2022 року її життя кардинально змінилося: спершу – евакуація цивільних з Київщини, а згодом – робота на сході країни та фронтова медицина.
Про свій шлях Тетяна розповіла виданню ТРИБУН.
“До вторгнення я вчила в УАЛ студентів віком 16 –18 років бути активними громадянами своєї країни”, – зазначає “Руді”.
9 березня Тетяна долучилася до волонтерства. Спершу – евакуація цивільних із тимчасово окупованих територій Київщини через “зелені коридори”.
“Ми вивозили тих, хто не міг самостійно пересуватися, працювали у зоні ворожих прильотів”.
Після звільнення області вона продовжила свою роботу вже на сході – у Луганській та Донецькій областях. У червні, після випуску студентів з УАЛ, зосередилася на допомозі цивільному населенню. А восени приєдналася до медичного добровольчого батальйону “Госпітальєри”, щоб рятувати військових на передовій.
“П’ять років я була волонтером у загоні швидкого реагування. Тоді вже мала навички надання першої допомоги, працювала під час акцій протесту, наприклад під Адміністрацією Президента України, на масових подіях, таких як Атлас Вікенд, забігах”, – пояснює “Руді”.
Також Тетяна – учасниця Помаранчевої революції та Революції гідності. Її активізм сформувався ще в дитинстві завдяки батькам.
"Мене виховували так, що не можна стояти осторонь. Якщо ти не висловлюєш свою думку, не дієш, за тебе все вирішать. Треба питати себе: що я можу зробити, щоб цього не було? Виходити на протести, змінювати світ довкола себе, якщо тобі щось не подобається", – стверджує медикиня.
Революція гідності стала для неї прикладом єдності українців. “Пам’ятаю, коли побили студентів на Майдані. Я їхала через Михайлівську площу і бачила величезний натовп, який вийшов на протест. Майдан був як єдиний організм, де всі допомагали один одному. Кожен міг відчути себе в колі однодумців зі спільною метою”, – згадує Тетяна.
За словами дівчини, ця єдність повернулася й у 2022 році: “Коли я повернулася до Києва в березні, місто було порожнім, але у волонтерських штабах бачила людей, які поділяли мої цінності. Це було тепло, яке відчуваєш, коли ви – один організм”.
Проте Тетяна зазначає, що дух єдності все слабшає:
“Зараз я бачу величезну втому, особливо серед піхотинців, яких ми вивозимо. Близько 70% наших евакуацій наразі – це піхота. Вони виснажені, бо проводять місяці на позиціях без ротацій. Особливо важко тим, хто вже давно на війні – ті, хто долучився до армії до 2022 року. Вони просто хочуть жити своє життя. Але зараз воно вкладається у маленький бліндаж під обстрілами. Мені знайомий сказав: «Таня, я втомився. Заходжу в інстаграм та бачу купу людей, які відпочивають, їдуть смажити м’ясо, проводять час у закладах, а моє життя тут – укриття 2 на 2 метри. У мене виникає запитання: а коли я буду жити своє життя?» Дуже важко це чути”.
Серед сотень евакуацій Тетяна особливо пам’ятає свою першу ротацію з “Госпітальєрами” на Херсонщині в листопаді 2022 року, коли почалося звільнення регіону.
“Ми працювали в імпровізованих стабпунктах – то в розваленому ангарі, то в іншому місці. Треба було рухатися за фронтом, щоб якомога швидше надавати допомогу”, – розповідає вона.
Один випадок залишив глибокий слід: “Був чоловік років 40, з ампутацією. Він лежав укритий термоковдрою, чекав на евакуацію. Я розмовляла з ним, щоб заспокоїти, а він дивився крізь мене світлими очима і раптом почав співати пісню про кішечку, яка бігала і зламала ніжку. А потім заплакав. Це дуже щемкий спогад. Ти відчуваєш відчай і біль цієї людини”, – ділиться волонтерка.
Ще одна евакуація, яка вразила, – це перевезення шести поранених і одного загиблого в тісній машині з Курського напрямку.
“Ми мали забрати двох поранених, але коли приїхали, зрозуміли, що їх було шестеро та один загиблий. Посадили поранених по всіх поверхнях, загиблого поклали на каталку. Я сиділа на колінах, тримаючи важкопораненого, щоб контролювати його стан. Поруч відчувала кров іншого бійця, а тіло загиблого скочувалося на мене на кожній кочці. Я відчувала його холод. Це був контраст: однією рукою тримаєш живу людину, яка кричить від болю, а іншою – холодне тіло загиблого. Життя і смерть в одній машині”, – згадує вона.
Слоган “Госпітальєрів” – “Заради кожного життя”. “Ми забираємо бійців на всіх ланках евакуації. Моя місія – допомагати українському війську там, де потрібна допомога. Я відчуваю свою корисність, бо на кожній ротації є робота”, – каже “Руді”.
Серед найбільших викликів фронтової медицини Тетяна називає довгі евакуації. “Буває, що бійця везуть з позицій 4 дні, а то й тиждень. Дрони – це величезна проблема. У ворога їх все більше: з тепловізорами, нічним баченням тощо. Відчувається, що це війна дронів. Коли росіяни взяли під вогневий контроль дорогу з Курщини, евакуації просто обірвалися. У березні ми вивозили хлопців, які йшли 20-25 кілометрів пішки під дронами, щоб дістатися до точки, де могла під’їхати машина. Важкопоранені часто не доживають до евакуації”, – розповідає вона.
Працюючи на передовій, Тетяна навчилася зберігати спокій у критичних ситуаціях. “Мабуть, я спокійна сама по собі і важкі ситуації мені даються легше. Але накриває потім, коли повертаєшся до Києва. Організм розслабляється, і усвідомлюєш, де ти був. Починаєш хворіти, бо в безпеці наче організм може собі це дозволити”, – пояснює волонтерка.
Для відновлення та відволікання Тетяна створює мозаїки.
“На ротаціях я знаходжу шматочки плитки, пляшки та інші деталі після прильотів і вкладаю їх у мозаїку. Це для себе і друзів на пам’ять. Думала розігрувати роботи, щоб збирати кошти на ремонт наших машин, але поки не дійшла до цього".
Найбільше ж медикиня цінує тишу і можливість побути наодинці: “На ротаціях постійно працює рація, виїзди, спілкування. А в Києві ти можеш спати в темряві й тиші – це велика розкіш”.
Війна змінила Тетяну. “Я стала категоричнішою. Для мене все або чорне, або біле, немає тієї середини. Але я рада, що моє оточення викристалізувалося. Ти одразу бачиш, хто твоя людина, а хто ні – за тим, як вона допомагає війську, своїй країні чи проявляє активну позицію”, – каже “Руді”. Також вона почала частіше говорити близьким про любов: “Ти не знаєш, чи побачиш цю людину завтра, навіть у мирному місті. Росія хоче нас вбити, тож треба казати про любов, поки є кому”.
Після війни Тетяна мріє повернутися до роботи з молоддю: “Хочу брати участь у проєктах для відбудови України. Працювати з молоддю, яка розбудовуватиме країну. Це дуже важливо – допомагати молоді бути активними, бути гідними українцями, бо саме вони у більшості будуть розбудовувати Україну”.
Читайте також: “Я буду вірний Україні до кінця”, – партизан Владислав Овчаренко про полон і боротьбу за Луганськ
