Владислав Овчаренко – український активіст із Луганська, партизан. У 2016 році його затримали представники “МДБ ЛНР” за проукраїнські погляди та звинуватили у “шпигунстві” на користь України. На той час Влад був фанатом футбольного клубу “Зоря”, активно підтримував Україну і не приховував свою позицію, що зробило його мішенню для окупантів. Понад два роки чоловік пробув у полоні. Знущання, тортури, фейковий “суд” – усе це мало зламати, але не вийшло.
У 2017 році Овчаренка звільнили під час великого обміну полоненими. Замість тиші – Влад повернувся до активної громадянської позиції: давав інтерв’ю, розповідав правду про життя в окупації та тортури, які пережив у полоні, виступав за звільнення інших бранців Кремля. Про це він розповів виданню ТРИБУН.
За словами Владислава, кожен бачить у Луганську те, що хоче бачити: хтось – красу й архітектуру, а хтось – боротьбу та свободу. “Для мене місто було й залишається лише українським”, – додає він. Каже, що значна частина жителів зберігала проукраїнську позицію, попри потужну російську пропаганду та тиск окупації. І він – серед них.
“Луганськ – це найсхідніша фортеця нашої країни. Навіть попри те, що там було багато проросійських настроїв, варто пам’ятати: до 2014 року місто контролювала Партія регіонів, яка, свідомо чи ні, просувала проросійські наративи. Луганськ схиляли до Росії, просочували пропагандою. Але для мене це – рідний дім. Інакше бути не може”, – стверджує партизан.
У Луганську Овчаренко захоплювався футболом, а згодом долучився до руху ультрас ФК “Зоря”, де знайшов товаришів зі схожими поглядами.
“Це середовище допомогло мені віднайти й зберегти національну ідентичність, загартувати дух. Не менш важливо, що мої батьки підтримували мої погляди та цінності. Тож у мене не було жодних сумнівів щодо вибору прапора чи кольорів. Я знав, хто я і яка моя національність”.
Існує думка, що найбільше людей, які підтримують окупантів, – це люди старшого віку. Влад це підтверджує, але зазначає, що не можна узагальнювати, і кожен випадок варто розглядати окремо.
“Я згоден, що здебільшого на Росію чекали саме люди старшого віку, бо вони думали: прийде РФ, буде допомагати, роздавати гроші – на це й звернули увагу насамперед пенсіонери. Це питання можна обговорювати довго й з різних боків насправді”.
Владислав зазначає, що завжди мав схильність йти проти натовпу – саме це допомогло йому зберегти свої погляди, навіть попри тиск під час окупації.
“Я почувався впевненіше, коли знав, що моя думка правильна. Місто було окуповане, й треба було допомагати своїми силами його деокупації. Дух протесту допоміг мені психологічно. Я не мав думок щодо того, чи пристосовуватись до нових реалій життя. Було бажання допомагати Збройним силам України, робити все, аби окупантів у Луганську ставало менше. Мотивація й ненависть до ворога, навпаки, підтримували в цій ситуації”, – говорить луганець.
10 жовтня 2016 року. У Луганську на Театральній площі відбувся мітинг проти озброєної місії ОБСЄ на Донбасі. Владислав разом із товаришем Артемом Ахмєровим вирішили подивитися, що відбувається. Коли вони підійшли до пам’ятника Леніну, до них наблизилися чоловіки в цивільному, які представилися “поліцією” угруповання “ЛНР” і попросили показати документи.
“У нас взяли паспорти й телефони. Я бачу, як на пристроях починають заклеювати камери та мікрофони. Тоді й закралися думки: це, мабуть, не поліція. Так і виявилося. Коли основна маса людей розійшлася, вони сказали, що є співробітниками “МГБ ЛНР” і запропонували проїхати з ними – мовляв, лише на кілька годин, бо, за їхніми словами, ми футбольні фанати. Але коли ми сіли в машину, а нам надягли мішки на голови – я зрозумів: це надовго. Після першого побиття та допиту нас посадили “на підвал”. Мене – в одиночну, Артема – десь неподалік. З того дня життя в Луганську для нас закінчилося…”, – згадує партизан про день, коли опинився в російському полоні.
Овчаренко каже, що найскладнішою була саме емоційна складова перебування в полоні.
“Вороги постійно тиснули на нас: “Ви нікому не потрібні, вас ніколи не обміняють, про вас ніхто не дізнається”. Це був жорсткий психологічний тиск – аби ми зламались, втратили віру в Україну та друзів. Вони навіть намагалися налаштувати мене й Артема один проти одного. Але не вийшло. Ми розуміли: перед нами не просто ворог, а спецслужби, які займаються цим роками. Більшість оперативників були колишніми міліціонерами з Луганська. Вони довго збирали на нас інформацію, а тепер отримали в руки й працювали цілеспрямовано, знаючи наші сильні та слабкі місця”.
З Артемом Владислав не мав змоги спілкуватися – це стало ще однією морально-психологічною перешкодою. Востаннє вони бачилися 25 жовтня 2017 року – на незаконному “суді”, за рішенням якого Овчаренку дали 17 років суворого режиму, а Ахмєрову – 13. Також бачилися на очній ставці під час допиту.
Владислав розповідає, що допити в полоні могли початися з 7-ої чи 8-ої години та тривати до пізньої ночі. І так щодня. Ще одна болюча деталь – місце утримання було поруч із його рідною школою.
Я змирився, що живим туди вже не повернуся. Далі – або розстріл, або обмін…
Попри знущання, Владислав вважає: його позиція варта всього.
“Звісно, після такого тиску у мене виникали різні думки: “А чи варто?”. Але вони швидко зникали. Я розумів, що моя позиція, відданість Україні – це головне. Якщо я обираю Україну – я обираю себе. Тож навіть у полоні мав мотивацію. Ні про що не жалкую. Якби можна було повернути час – я б зробив те саме, але діяв би обережніше, врахувавши помилки”.
27 грудня 2017 року Владислава обміняли. Він повернувся до України. Але про сам обмін дізнався лише за день – 26 грудня.
“Нас з Артемом викликали до юристів у спецчастину. Прийшов заступник начальника СІЗО й сказав, що СБУ хоче нас бачити на обміні, спитав, чи згодні. Змушували писати заяву на ім’я ватажка “ЛНР” Пасічника про “помилування”. Сказали, що завтра о 6 ранку маємо бути готові з речами. Хоча насправді я дізнався, що про нас знають, ще за рік до того. Оперативники проговорилися самі: спочатку “качали” психіку, казали, що ми згниємо в підвалі, а потім у грудні 2016-го раптом запитали, чому не сказали, що ми з “Азову” – бо ті подали запит на обмін. Це дало мені сили не втрачати себе”.
За день до обміну Владислав мав змішані почуття. Згадував розмову з Марією Варфоломеєвою, яка розповідала, що окупанти могли вивозити полонених на “обмін”, який не відбувався, аби зламати віру.
“Десь на підсвідомості я думав: це може бути спектакль. Але коли вже в СІЗО з’явилося російське телебачення, було видно: щось відбувається. Це був час моїх внутрішніх терзань. Обмін – чи ні? Але коли ми, військові й цивільні полонені, вже їхали автобусом, я зрозумів: це справді обмін…”.
Ще одним напруженим моментом стала затримка процесу з боку “ЛНР”.
“Вони довго не могли вирішити, що робити далі. Ми кілька годин чекали в автобусі. З нами були люди, схожі на ФСБ-шників – з московським говором. Вони весь час твердили, що нас розстріляють, що обміну не буде, що ми нікому не потрібні. Дві години слухали це. Але коли під’їхали до КПП “Майорськ” і я побачив українські прапори… це був такий моральний видих… мурахи… словами не передати”, – згадує луганець.
Під час полону Владислава підтримували ультрас із різних футбольних клубів, не лише зі сходу України.
“Було багато акцій, маршів. Наша футбольна родина зробила все, що могла. У Грузії, Німеччині на стадіонах висіли банери. Проблема вийшла за межі країни. І так, правда, що ультрас можуть сваритися між собою, але коли стається щось подібне — ми одна велика сім’я”.
Овчаренко наголошує: спорт важливий навіть під час війни.
“Через спорт ми можемо доносити меседжі до світу. Той же футбол дивляться мільйони людей – наживо, на екранах. І це – спосіб розповісти, що відбувається в Україні, як нам допомогти. Це працює в усіх видах спорту. Тому він точно має жити”.
Після визволення з полону Владислав Овчаренко зіткнувся з рядом проблем зі здоров’ям.
“15 місяців я провів у закритому приміщенні – кілька місяців в підвалі й рік у камері на 40 людей, де постійно курили….тобто стан здоров’я вочевидь погіршувався. Зір, зуби, голова – з цим у мене були основні проблеми. Дякую програмі з відновлення та співробітникам лікарні “Феофанія”, які зі мною працювали та стабілізували мій стан”, – зазначає партизан.
Він зізнається: морально готувався до полону ще в Луганську. А вже в ув’язненні думав про життя після звільнення.
“Я завжди готую себе до складних ситуацій. Були моменти, коли я йшов у розріз з деякими групами людей, адже до полону моє життя – це війна або коло війни. А коли приїхав до Києва після обміну – з одного боку, відчув полегшення, з іншого – було важко. Столиця жила своїм життям, люди запускали феєрверки, а у нас у Луганську “феєрверки” – це ворожі “Гради”. Ми думали, як допомогти армії навіть з окупації, а тут… байдуже. Тому я тримався тих, хто мене розумів: волонтери, військові, колишні полонені. Так легше було відновлюватися”.
Чоловік додає, що у відновленні колишніх полонених, як ніколи, потрібна допомога від суспільства та держави.
“Що у цивільних, що у військових полонених, які саме з окупованих територій, найбільша проблема полягає у житлі. Бо людям повертатися додому вже нікуди, їхню домівку зруйнували, окупували, а самих людей ледь не вбили у полоні. Велика проблема в тому, де їм жити далі. Навіть коли вони йдуть на роботу, цих грошей дуже не вистачає. Я вважаю, що потрібна окрема програма із забезпечення житлом таких людей. Зараз є виплати, медична допомога – але питання житла не вирішено”.
У полоні й досі залишається багато цивільних та військових полонених, про яких варто пам’ятати та говорити.
“З тих, хто потрапив у полон після повномасштабного вторгнення, – Сергій Русінов із Луганська, Саша Афонін “Мюнхен” із Дебальцевого, з ультрас “Шахтаря”. Ми дуже чекаємо на них. А з тих, хто був зі мною в полоні, всіх уже обміняли.
Читайте також: “Я не могла повірити, що це насправді відбувається”. Історія маріупольки, яка третій рік чекає чоловіка з полону
