Офіційна статистика часто говорить про 26 громад Луганської області. Але це — цифра, яка відображає лише наявність військових адміністрацій. Насправді ж громад — 37. Саме на цьому наполягає громадська діячка з Сіверськодонецька Олена Ніжельська, яка роками працювала із громадами Луганщини до повномасштабної війни. Для неї громада — це не структура, а жива тканина спогадів, зв'язків, досвіду. Разом ми говоримо про децентралізацію, втрати, окупацію, переселенців і відновлення після перемоги. І найголовніше — про людей, які все ще вірять.
Громада — це не адміністрація. Це люди, пам’ять і зв’язки
Вже з перших хвилин розмови Олена говорить категорично: «Я завжди кажу, що на Луганщині 37 громад, а не 26. Бо саме стільки з них були створені в межах реформи децентралізації. 26 — це кількість військових адміністрацій. Але це не вся картина».
Це не формальність. Це — боротьба за визнання. За нестерту присутність малих, часто забутих сіл, де ще донедавна жили люди, які об’єднувались, творили, планували. Для Ніжельської громада — не те, що визначається постановами.
«Громада — це не лише територія. Це люди, їхня пам’ять, досвід, зв’язки. Це не просто визначення чи статус. Це — спільність традицій, звичаїв. Люди, які мають спільне проживання, спільну історію. Це про те, що між ними — комунікація, взаємозалежність, щось невидиме, що тримає разом».
Віра в себе: як громади почали діяти до 2022 року
До повномасштабного вторгнення громади Луганщини почали поступово оживати. Ніжельська згадує десятки прикладів, де звичайні люди реалізовували ініціативи, покращуючи хоча б трохи простір навколо себе.
«Люди побачили, що можуть щось робити на місцевому рівні. Що ініціативи працюють. Коли навіть невеличка лавочка, клумба чи простір біля дому — це вже результат. Це створювало відчуття віри. Що не все вирішує "умовна влада", а ти сам можеш щось зробити».
Вона зізнається — це не була ідеалістична картинка. Але ті «осередки активності» справді існували — в кожній громаді, де вона працювала. На жаль, такого не можна було сказати про окуповані ще у 2014 році території, де громади формально були створені, але реально не функціонували.
«Це було радше декларативне рішення, ніж реальне створення громад. На папері — так. У житті — ні».
Втрати, тиша і пам’ять: що робити з селами, які майже зникли
Олена добре пам’ятає ті населені пункти, де не було шкіл, клубів, навіть місць для зібрань. І де ще до війни люди трималися буквально на останніх крихтах ресурсів. Після повномасштабного вторгнення питання стало ще болючішим.
«Громади втратили не лише людей, а й інфраструктуру. Часто — останню. І так, постає питання: наскільки реалістично їх відновлювати? Чи маємо ми емоційно тягнути за собою ці села, якщо там не залишилось умов для життя?»
Вона не уникає жорстких відповідей:
«Можливо, деякі громади залишаться лише в пам’яті. Навіть якщо хтось захоче туди повернутись — просто не буде куди. А найчастіше — це старші люди, 70+, які потребують доступу до медицини. А там — нічого».
І тут її особистий біль набуває публічного значення. Вона згадує Граківку — маленький хутір, де народилася її мама.
«Це не село, не селище. Просто невеличкий хутір біля Лантратівки. Мені дуже важко змиритися з тим, що його більше може не бути. Але єдине, що я можу зробити — пам’ятати. Поки пам’ятаєш — воно ще існує».
Пам’ять, на її думку, має бути частиною політики відновлення. Не лише фізичне будівництво, а й збереження історії — бо багато населених пунктів уже й так залишилися лише географічними назвами.
Пам’ять в евакуації і громада майбутнього
Олена зазначає: попри втрати, мешканці Луганської області продовжують триматися один одного — навіть у розсіянні. У багатьох містах створюються осередки підтримки, де люди з однієї громади можуть зібратися, згадати, поділитися.
«Ці хаби — не лише про гуманітарку. Вони — про традиції, рецепти, свята, мову. Це та нитка, яка тримає людей разом. Це їхня громада в евакуації».
Але є громади, які не мають і цього. 11 із них були окуповані ще у 2014-му. Їхні представники розпорошені й без власних хабів.
«Я думаю, на рівні області має бути створений простір, де могли б зустрічатись люди з тих 11 громад. Бо навіть якщо в них немає адміністрацій, у них є земляки. Їм треба мати голос».
Коли мова заходить про майбутнє, Олена не говорить пафосно. Її бачення — стримане, але світле.
«Громада 2030 року — це та, куди повернулись люди. Де є послуги, культурний простір. Куди ми принесемо новий досвід, який здобули у вимушеному переселенні. І де ми, можливо, більше будемо цінувати те, що колись мали».
Проєкт «New meanings for Eastern Ukraine» реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Читайте також: Відчула надію, коли стала на протези. Незламність і сила духу 13-річної Яни Степаненко.
