Вже понад три роки минуло від початку повномасштабного вторгнення Росії, а загалом війна розділяє нас уже одинадцятий рік. За цей час мільйони українців пережили окупацію, обстріли, втрату домівок і рідних місць. За кожною історією – реальні люди з їхніми болями, страхами, але й неймовірною стійкістю.
Яна Любимова, голова Ради з питань внутрішньо переміщених осіб Луганської області, ділиться своїми думками про те, що реінтеграція – це не просто адміністративний процес повернення територій, а насамперед відновлення розірваних зв'язків між людьми. Це про те, як знову навчитися чути одне одного і говорити про болюче. І про спільне будівництво майбутнього, у якому є місце для кожного досвіду.
Реінтеграція — більше, ніж символіка
«Реінтеграція – це про людей, не лише про території. Для мене це означає не тільки повернення до складу України, а більшою мірою повернення до відчуття належності: до країни, до громади, до самого себе. Повернення прапора – це жест державності. Натомість реінтеграція – це довгий, складний процес відновлення взаєморозуміння. І часто – довіри, яку не зраджували, але яку обірвали війна, російська пропаганда, мовчання або страх», – пояснює Яна Любимова.
За десять років розриву накопичилось багато болю, нерозуміння і страху з обох боків. Відновити державний контроль над територією можна відносно швидко, а от відновити соціальну єдність між людьми – процес, який розтягнеться на роки.
Досвід реінтеграції в різних країнах світу показує, що формальні кроки – це лише початок довгого шляху. Яна Любимова акцентує увагу на етичному вимірі цього процесу: «Реінтеграція має бути гідною, добровільною, інклюзивною, без примусу і без стигматизації. І дуже людяною – з повагою до досвіду кожного й кожної. Включно з тими, хто роками виживав в окупації, чи хто був змушений мовчати, щоби зберегти себе і своїх дітей, хто мусив жити поза межами, у чужих для них країнах».
Емоційний ландшафт: між страхом і надією
Коли ми говоримо про деокуповані території чи вимушених переселенців, ми часто оперуємо статистикою та офіційними звітами. Проте за цифрами стоять конкретні долі з унікальним досвідом травм, виживання та опору. Емоційний стан людей, які повертаються з-під окупації, значно складніший за радість звільнення, яку часто хочуть бачити інші українці.
«Емоційні стани людей з окупованих територій різні. Дуже часто вони є суперечливі. Є страх і виснаження, але є й злість, гідність і, що найдивовижніше, – надія, якій вже йде одинадцятий рік. Є розчарування в політиках, але не в людях. В тимчасовій окупації часто є мовчання, за яким ховається глибоке переживання. Люди звикли не ділитися всім, бо кожне слово може бути використано проти них. Але це не байдужість. Це досвід виживання».
Цей погляд важливий для розуміння, що відмова від публічних обговорень чи певна закритість – це не ознака байдужості чи нелояльності, а захисний механізм, вироблений роками життя в умовах, де слово могло коштувати свободи або й життя.
«Саме тому, коли ми говоримо про реінтеграцію, ми маємо працювати не тільки з політикою, а з емоційною пам'яттю – з болем, з травмою, з мовчанням. Це теж частина спільного досвіду», – підкреслює експертка.
Зшивання суспільства: від упереджень до діалогу
Розділене війною українське суспільство переживає не лише територіальний, але й емоційний та світоглядний розрив. В суспільстві існують різні погляди на людей, які тривалий час перебували на окупованих територіях – від розуміння до упереджень. Ця проблема потребує системного підходу та відкритого діалогу.
На питання, чи готове наше суспільство прийняти людей з окупованих територій без упередження та осуду, пані Яна відповідає з обережним оптимізмом: «На мій погляд, не повністю, але й не байдуже. Є частини суспільства, люди, які вже готові – бо самі пережили евакуацію, втрату, бо знають ціну чужого болю. Натомість є й ті, хто поки що "зашиті" у власну правду: мовляв, "якщо ви мовчали, то ви зрадили"».
Ця поляризація створює додаткові труднощі для реінтеграції. З одного боку – вимога швидкого каяття та однозначних політичних заяв, з іншого – обережність людей, які не готові знову спиратися на систему, яка, на їхню думку, не змогла їх захистити.
«І отут важливо не змагатися болем. Ми маємо пояснювати, що хтось чинив опір публічно, хтось – тихо, хтось не міг чинити взагалі. Це не шкала гідності, це мозаїка досвідів. Щоб прийняти одне одного, треба дати місце для складності. І для людяності – навіть якщо вона проявлялась у мовчанні», – наголошує Любимова.
Розмірковуючи про те, як зшивати суспільство після 10 років розриву, експертка описує процес так: «Зшивати – це не значить склеїти розбиту чашку й удати, що нічого не було. Це - про визнання, про чесність, про глибоке слухання без намагання звести все до "правильно" і "неправильно". Після одинадцяти років війни ми маємо справу з глибоко поділеним досвідом, із сотнями тисяч історій, які болять, але які не можна знецінити».
На її переконання, шлях до примирення лежить через взаємне визнання різних правд, а не через нав'язування єдиного наративу: «Я переконана, що справжнє зшивання починається із правди. Це не означає, що ми маємо погоджуватись з усім, але ми маємо бути готові слухати. Не судити миттєво, не вимагати вибачень, не знаючи контексту. Ми не маємо змагатися болями».
При цьому Любимова наголошує у коментарі, що зшивання суспільства не означає відмову від справедливості та відповідальності: «Проте важливо пам'ятати, що є ще один вимір - відповідальність і справедливість. Ми не збудуємо стійкого миру без чесного погляду на те, хто чинив злочини, хто підтримував агресора, хто порушував права інших. Це стосується і колаборації, і воєнних злочинів, і свідомої участі в репресивних системах».
Міжнародний досвід підтверджує необхідність подвійного підходу – емпатії і справедливості: «Як показує досвід Боснії, Руанди, Колумбії - правда, покарання і репарації не руйнують, а навпаки – створюють підґрунтя для довіри, бо тільки там, де є справедливість, можлива довготривала спільність».
Важливо також створити інституційну базу для такого порозуміння: «Слухати без упередженості - це і про інституції, які мають діяти не як каральні органи, а як ті, що захищають гідність і забезпечують рівність, це і про громадські простори, як от, наприклад, Центри Життєстійкості, де люди можуть бути почутими, навіть якщо їхній досвід "не вписується" у наші уявлення. Це про те, щоб давати право на складність».
Інституції довіри та практичні кроки примирення
Окрема роль у процесі реінтеграції належить організаціям, які представляють інтереси внутрішньо переміщених осіб. Саме вони можуть стати тими мостами, які з'єднають різні частини українського суспільства.
«Й саме тут я особливо вірю в Ради ВПО, бо це не просто дорадчі структури, це – живі інфраструктури діалогу. Саме там сьогодні відбувається те, що держава ще не повністю інституціоналізувала: слухання, визнання, співпричетність. Через діалог з діаспорою, з тими, хто на ТОТ (тимчасово окуповані території), із громадами в евакуації, просто із людьми що зазнали досвіду вимушеного переміщення, а може й двічі. Через проєкти пам'яті, волонтерські ініціативи, спільні дії», – пояснює Яна Любимова.
У висловлюваннях Любимової простежується акцент на ролі громадянського суспільства у процесах примирення, адже часто саме горизонтальні зв'язки стають основою для відновлення людського взаєморозуміння, коли вертикальні інституції ще не готові або не здатні це забезпечити.
«Ради ВПО можуть і повинні стати частиною великої національної розмови. Не як об'єкти політики, а як суб'єкти її формування, бо саме вони вже мають досвід - бути між, зшивати, чути, витримувати різне і перетворювати це "різне" на основу нової єдності», – наголошує експертка.
Це принципово важливий момент – перетворення тих, хто часто сприймається лише як отримувачі допомоги, на активних учасників процесу формування нової політики та нових практик співіснування.
Досвід реінтеграційних програм на звільнених територіях свідчить, що найефективнішими є підходи, які створюють безпечний простір для діалогу, фокусуються на практичних потребах і залучають місцеві громади. Найкраще працюють для відновлення спільноти не лекції про патріотизм, а спільні справи. Коли люди разом відбудовують школу або лікарню, коли разом вирішують проблеми водопостачання – саме тоді відбувається справжня реінтеграція.
На запитання про формати взаємодії, які справді працюють, пані Яна відповідає: «Працює те, що народжується з довіри, те, що не нав'язується, а виникає як спільна відповідь на спільний біль. Волонтерство – як практика солідарності, культура – як спосіб проговорити те, що не вкладається у звичайну мову, а розмова – як жест поваги. Іноді всі ці речі починаються не словами, а просто присутністю поруч».
Культурні ініціативи також стають одним із найефективніших способів відновлення соціальної тканини. Виставки фотографій, фестивалі локальної музики, відновлення традиційних ремесел – такі проєкти створюють простір, де спільна ідентичність будується на конкретних людських історіях, а не на абстрактних політичних концепціях.
Погляд у майбутнє: Луганщина через 10 років
Візія майбутнього деокупованих територій є не менш важливою, ніж розуміння теперішніх викликів. Майбутнє цих регіонів через десять років після звільнення залежатиме від того, наскільки успішною буде не лише фізична відбудова, але й відновлення людських зв'язків.
Коли Яні запропонували уявити Луганщину через 10 років після деокупації, вона поділилася своєю мрією, яка виходить далеко за межі відбудови інфраструктури: «Я мрію, щоб Луганщина була не лише географічною одиницею на мапі, а історією людської сили. Щоби вона не сприймалась як "буфер" чи "постраждала територія", а як осереддя гідного повернення. Щоби нас не питали, "де ти був", а питали: "як ти зараз, чим я можу допомогти?"».
Любимова говорить про майбутнє Луганщини крізь досвід людських контактів і участі громад у прийнятті рішень: «Я бачу Луганщину, де Ради ВПО не розпускаються після перемоги, а стають частиною нової архітектури громади. Де діти, які виросли в евакуації, повертаються на землю предків не як втікачі, а як ті, хто творить нову якість спільноти. Де досвід болю не стирається, а трансформується в спільну силу. Це буде не "регіон після війни", а регіон людських зв'язків, які витримали війну».
Реінтеграція не може бути односпрямованим рухом. Це двосторонній процес, у якому важливо не лише повертати території, а й відновлювати стосунки. Замість очікування лояльності – потрібно будувати простір для діалогу. Замість оцінок – слухати. Лише тоді можливе поступове зшивання спільноти.
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Читайте також: Схід — це економіка: як Луганщина може стати простором розвитку, а не дотацій?
