Марина Шашкова – політична журналістка, з майже 10 роками досвіду роботи у провідних медіа. Вона працювала як кореспондентка й авторка в таких виданнях, як “Апостроф”, NV, “Фокус”, Kyiv Post та “Телеграф”. У розмові з ТРИБУН вона розповідає про дім, окупацію, боротьбу з російськими наративами та мрію – повернутися до звільненої Луганщини, поєднуючи особистий досвід із професійним поглядом на журналістику в часи війни.
Марина народилася і виросла в Сіверськодонецьку, але каже, що по-справжньому почала цінувати рідне місто, коли переїхала до Києва після 11 класу для навчання. “Ти не розумієш, наскільки те чи інше місце тобі дороге, поки його не втратиш”, – зазначає вона. У Сіверськодонецьку час плинув повільніше, ніж у столиці, і поїздки додому були для Марини способом відновлення та відпочинку. “Це моє місце сили. Навіть після закінчення університету і початку роботи я часто приїжджала до батьків, бо дуже любила дім”.
Перша окупація Сіверськодонецька у 2014 році застала Марину в Києві. Вона ще не до кінця усвідомлювала, що відбувається, і, як багато українців на той час, не розуміла масштабів російської агресії. “Моя мама у квітні того року їхала потягом із міста на захід України у справах і розповідала, що у вагоні було багато українських військових, підрозділи яких розформували та вивели з Луганська. Вони їхали через ліс, де вже тоді стояли російські гармати. Коли я слухала це, не розуміла, навіщо вони там та що взагалі відбувається”, – згадує журналістка.
Зв’язок із батьком, який залишався в місті, не переривався. Тоді звільнення Сіверськодонецька відбулося досить швидко й без значних руйнувань. Однак російське вторгнення 2022 року змінило все. Марина приїхала до рідного міста за день до початку повномасштабного – 23 лютого – на день народження мами. “Я була з тих людей, які не вірили, що може початися щось настільки масштабне. Ми ж живемо у XXI столітті. Я знала, звісно, що Росія – ворог, який окупував наші території, але щоб дійти до такого…”.
Останній спокійний день Марина провела з мамою, прогулюючись містом, – зокрема біля Льодового палацу, якого вже немає. “Ми обійшли навколо будівлі кілька кіл. Та прогулянка була ніби прощанням”, – додає вона.
Коли обстріли Сіверськодонецька посилилися, батьки наполягли, щоб Марина залишила місто і виїхала до Києва. “Я дуже плакала, бо боялася, що то були мої останні дні вдома. Боялася за батьків, думала, що більше не побачу їх живими. Боялася і за себе – не знала, коли саме зайдуть росіяни і чи зайдуть взагалі. Думала, що можу опинитися під окупацією: залишуся вдома, але вже ніколи не побачу Україну. Надіялася, що окупанти зупиняться, коли усвідомлять, які втрати несуть на інших напрямках, зокрема на Київщині. Треба ж мати голову на плечах і розуміти, що тут їх ніхто не чекає, їм не раді… Але вони все одно йшли. Для них Луганська й Донецька області — це головна «мотивація звільнення»”.
У травні 2022 року Сіверськодонецьк окупували. Хоча Марина до останнього вірила в деокупацію, цього не сталося. Вона важко пережила втрату міста, яке стало для неї “чужим” – через російські закони, мову, нав’язані правила. “Я знаю, що Сіверськодонецьк – це Україна. Але дивлюся новини й розумію, що там уже немає ані чесності, ані справедливості. Це наче твоє рідне, але водночас чуже. Ніби його забрали, зіпсували, і ти не знаєш, як усе виправити”.
Та надія повернутися додому не згасає: “Я вірю, що повернуся. І дуже сподіваюся, що місто не буде стерте з лиця землі та з карти України – як Бахмут чи Маріуполь”.
Шашкова категорично відкидає російський наратив про те, що Луганщина “завжди була російською”. Вона пояснює: хоча в містах регіону переважно спілкувалися російською, у селах домінували українська мова та суржик. “Луганщина – це історично козацький край, де селилися вільні люди. А Росія штучно переселяла туди своїх громадян, щоб змінити демографічний склад. Навіть на Донеччині не було якихось «росіян», як вони це подають, – туди приїжджали європейці для розвитку промисловості, але аж ніяк не «визволителі» з Росії. Це все маніпуляція – казати, що Луганщина – це Росія. Там говорили російською через імперську й радянську політику, але люди завжди були за Україну”, – наголошує вона.
Марина згадує, що хоча до 2014 року в Сіверськодонецьку українська мова була менш помітною, після звільнення міста ситуація змінилася: “Почали з’являтися україномовні вивіски, меню в кафе, у школах викладали українською. Діти знали рідну мову, бо вивчали її в школі. Казати, що ніхто не володів українською, – неправда. Але це жодним чином не дає права Росії окуповувати наші землі лише тому, що частина людей говорить російською”. Журналістка порівнює російську риторику “захисту російськомовних” із відвертим абсурдом: “Тоді Росія могла б так само претендувати й на території США – бо там живуть росіяни”, – посміхається та додає вона.
Журналістикою Марина вирішила займатися ще в школі, адже любила писати. Перший досвід отримала на місцевому телеканалі СТВ у передачі під назвою “Телепатія”. “Туди приходили підлітки, їм давали можливість знімати сюжети про події в місті, практикуватися. Після цього я зрозуміла, що телебачення – це не моє, і зосередилася на письмовій журналістиці”, – згадує вона. Хоча за освітою дівчина політологиня в вважає, що журналістиці не обов’язково вчитися в університеті: “Хороший журналіст може бути і без освіти, якщо є талант і бажання”.
Політична журналістика стала покликанням Марини у 2018 році, коли вона почала працювати з політичними темами. “Мені подобалося спілкуватися з політиками, вивчати їхнє мислення, знаходити підхід, ставити правильні питання, аби отримувати необхідну інформацію”, – розповідає Марина.
Одним із найвизначніших моментів у її кар’єрі стало інтерв’ю з президентом України Володимиром Зеленським у грудні 2020 року. “У багатьох журналістів є мрія – розмова з кимось особливим. У мене була «ідея-фікс» – матеріал з президентом. Не з якимось конкретним, а саме з президентом як інституцією. Для мене це був high level. І мені вдалося. Це був пік. Я зрозуміла, що здатна на багато, і поставила собі нову мету – інтерв’ю з президентом США. Але для цього треба більше працювати над власною впізнаваністю, вийти на американський медійний ринок, налагодити контакти. Але я працюю в Україні і вона – мій пріоритет”, – стверджує Шашкова.
Працюючи в різних медіа, зокрема в інтернет-виданнях і друкованому журналі “Фокус”, де вона була редакторкою політичного відділу, Марина оцінила унікальність роботи в друкованих ЗМІ. “Коли тримаєш журнал зі своєю статтею – це неймовірне відчуття. Я досі зберігаю колекцію цих видань”, – ділиться журналістка. Однак у друкованих медіа є виклик: неможливість оперативно оновлювати інформацію, на відміну від онлайн-видань.
Повномасштабна війна кардинально змінила роботу журналістів. Марина зазначає, що зараз у професії з’явилася самоцензура: “Ти думаєш, чи варто це писати, чи не зашкодить це державі”. Політики дедалі частіше уникають спілкування, посилаючись на війну, можуть маніпулювати тим, що журналісти повинні писати лише про фронт, а доступ до парламенту для журналістів обмежений, що ускладнює прямий контакт із джерелами. “Раніше ми могли спілкуватися в кулуарах, будувати довіру. Зараз цього немає”, – каже вона.
Марина також звертає увагу на дефіцит молодих кадрів у політичній журналістиці. “Ті, хто працювали до війни, продовжують працювати. Але я бачу дуже мало нових облич. Хто їх навчатиме?”, – хвилюється вона. За її словами, медіа недостатньо уваги приділяють підготовці молодих журналістів, що може стати проблемою в майбутньому.
Незважаючи на війну, політична журналістика залишається затребуваною. Найбільше читачів приваблюють розслідування про корупцію, судову систему чи армію. “Розслідування про ТЦК чи корупцію в оборонній сфері – це те, що «залітає»”, – зазначає Марина. Вона підкреслює, що журналісти-розслідувачі відіграють ключову роль, адже часто саме їхні матеріали спонукають правоохоронні органи до дій.
Водночас вона критикує анонімні Telegram-канали, які часто використовуються політиками для зливу інформації чи маніпуляцій. “Депутати часом виконують журналістську роботу, займаються блогерством. Але визначтеся: ви депутат чи журналіст?”, – обурюється Шашкова. На її думку, журналістам потрібно копати глибше, пропонувати якісну аналітику, щоб конкурувати з короткими постами в Telegram.
Марину надихають відгуки читачів. “Коли мама, знайомі чи друзі кажуть, що прочитали мою статтю – я кайфую. Це означає, що робота була не марною”. Журналістика, за її словами, – це не лише про написання текстів, а й про психологію: вміння за кілька хвилин знайти підхід до людини, переконати її довіритися. “Це складний процес. Але якщо читач дочитує матеріал до кінця – навіть попри те, що довгі тексти часто втрачають увагу, – значить, вдалося знайти баланс між глибиною змісту та лаконічністю. Так, іноді доводиться жертвувати або якістю, або увагою читача – головне тримати баланс”, – пояснює журналістка.
Через 5-10 років Марина баче українську журналістику процвітаючою – з новими медіа, кращими зарплатами для журналістів і появою нішевих видань, які фокусуються на конкретних темах, як-от ІТ чи оборона.
Щодо України, то сіверськодончанка бачить її вільною від Росії, з відбудованими містами та новим мисленням. Вона визнає, що деокупація Луганщини буде складною через довготривалу пропаганду на окупованих територіях, але вірить у можливість діалогу та відновлення довіри між державою і суспільством. “Треба говорити, домовлятися, бо інакше ми втратимо людей ментально”, – каже вона.
Читайте також: “Схід – це про мужність, впертість, сміливість і гордість за своє”, – журналіст Сергій Горбатенко
