Сергій Горбатенко – журналіст з Донеччини з багаторічним досвідом роботи на сході. З 2014 року він працює в проєкті “Донбас.Реалії” української служби “Радіо Свобода”, висвітлюючи події в умовах війни. У своїх матеріалах чоловік документує наслідки російської агресії, фіксує воєнні злочини та розповідає історії людей, які живуть і виживають у прифронтових громадах.
В інтерв’ю виданню ТРИБУН Сергій поділився своїм професійним досвідом та баченням ситуації на сході.
– Ви працюєте в проєкті “Донбас.Реалії” української служби "Радіо Свобода". Як ваш шлях привів саме до цього проєкту та яка його основна місія?
– До початку російсько-української війни 2014 року я працював на кількох місцевих телеканалах у Слов’янську. А після деокупації міста в липні 2014 року повернувся туди з родиною та кілька місяців просто гуляв, фотографував, фіксував наслідки російської окупації. Роботи тоді не було, та і я про неї не думав. Згодом я познайомився з Олексієм Мацукою з Громадського телебачення Донбасу, який навчив мене поводженню з відеокамерою та основам відеомонтажу. Саме він познайомив мене з Радіо Свобода, зокрема з керівницею української служби Мар’яною Драч у Києві. Відтоді я співпрацюю з Радіо Свобода, зокрема з проєктом “Донбас.Реалії”.
Місія проєкту – деконструкція російських пропагандистських наративів, які насаджуються на окупованих територіях Донецької та Луганської областей. Ми заповнюємо інформаційні прогалини, доносячи правду з вільної України, тому проєкт залишається частково російськомовним.
– Чи змінилася специфіка вашої роботи після початку повномасштабного вторгнення?
– Змінилося небагато. Я придбав автомобіль, щоб пересуватися самостійно, але в цілому моя робота залишилася такою ж: я працюю з відео, людьми, текстами. Тематика, щоправда, стала трагічнішою – більше горя, смертей, крові, руїн, які приносить російська армія не лише на Донеччину, а й по всій Україні.
– Ви воєнний кореспондент, працюєте в “гарячих” точках і регулярно робите включення, щоб розповісти Україні та світу про те, що відбувається на сході. Яка ваша мотивація?
– Я не називаю себе воєнним кореспондентом, хоча працюю і з військовими, і з цивільними. Моя мотивація – показати світові воєнні злочини Росії там, де я можу побувати, наприклад, у Донецькій чи Харківській областях. А ще – розповісти про людей, завдяки яким я можу тут жити і працювати: військовослужбовців ЗСУ, співробітників ДСНС, поліції, які протистоять російському наступу, перебувають на “нулі”, отримують поранення чи гинуть. Ці люди варті того, щоб їхні історії були почуті.
– Чи є ситуація або момент, який вас найбільше вразив під час роботи на сході?
– Зараз мене вже мало що вражає – це безкінечний потік горя і крові. Але один із моментів, який залишився зі мною, – це наслідки удару російських військ по супермаркету в Костянтинівці. Стояти на асфальті поруч із чорними мішками, у яких були останки вбитих, зокрема дітей, – це жахливо. Такі картини залишаються з тобою назавжди.
– А як вам вдається зберігати “холодну голову” в таких важких ситуаціях?
– Я б не сказав, що зберігаю холодну голову. Бувають моменти, коли відкладаєш камеру чи телефон і просто обіймаєш людину, щоб її заспокоїти. Журналіст має залишатися людиною. Пам’ятаю випадок у Сіверськодонецьку, куди ми приїхали з теробороною Ізюмського району, щоб доставити гуманітарну допомогу та евакуювати людей. Жінка середнього віку розповіла, як 8 березня російські війська обстріляли її подвір’я, були жертви, згоріла автівка. Я побачив страх в її очах, коли пропонував піти до нашого автобуса, щоб взяти їжу. Тоді я просто взяв її за руку і потихеньку повів. У таких ситуаціях важливі емпатія і людяність.
– Нерідко можна зустріти думку, що на сході залишаються лише т.зв “ждуни”, які чекають на Росію. Ви бачите ситуацію на власні очі. Які настрої в людей, які перебувають там наразі?
– Настрої різні. Є люди, які справді чекають на Росію, і СБУ регулярно виявляє інформаторів, що підтверджує їхню присутність. Але є й ті, чиї родичі воюють за Україну – у ЗСУ, проти російської агресії. Вони залишаються, щоб підтримувати своїх близьких, допомагають, збирають кошти на дрони. Є також люди, які евакуювалися, але повернулися через проблеми з житлом, роботою чи навіть дискримінацію в інших регіонах України. Вони не чекають на Росію, але змушені повертатися, бо це їхній дім. Багато хто не може відірватися від своєї землі – вони будували тут домівки, вкладали душу, і змінювати місце свого життя вони не звикли.
– Росія знищує регіон, перетворює міста на руїни, вбиває людей прикриваючись тим, що нібито їх “захищає”. Як ви вважаєте, навіщо насправді Росії Донбас? Адже навіть зараз вони визнають, що не збираються відновлювати як мінімум частину зруйнованих територій?
– Росії не потрібен Донбас – їй потрібна вся Україна. Росія – це імперія, яка живе війною, загарбанням і руйнуванням. Вони не зупиняються ні через втрати, ні через санкції. Їхня мета – розширення, і вони мімікрують під ідеї відновлення “союзного утворення” з Україною та Білоруссю. Поки їх не зупинять, вони нестимуть смерть і руйнування.
– Як ви вважаєте, чому російська пропаганда досі апелює до ідеї “визволення Донбасу”, хоча насправді не створює там жодних умов для життя? В чому причина цієї інформаційної маніпуляції?
– Це інформаційна маніпуляція з давнім корінням. Промисловість Луганщини та Донеччини була тісно пов’язана з Росією, наприклад, у Краматорську виготовляли деталі для російських підводних човнів. До цього додаються родинні зв’язки – у багатьох на Донбасі є родичі в Росії. Ці фактори використовуються для маніпуляцій. Наприклад, нещодавно в Дружківці після обстрілу я чув, як один дідусь, дивлячись на палаючі будинки, сказав: “Как это так, Россия не может нас обстреливать, ведь они наши братья”. Нещодавно я бачив, як український дипломат коментував переговори у Стамбулі та процитував представника російської делегації, який заявив, що в Україні росіяни воюють з росіянами, але є певний нюанс. Росія також використовує мову як інструмент, хоча насправді офіційний статус російської мови на Донбасі – лише привід для агресії.
– Зараз активно обговорюється тема перемовин. Але ми спостерігаємо за ситуацією на фронті, бачимо регулярні обстріли українських міст, чуємо заяви Кремля про наміри захопити більше територій. Як ви вважаєте, чи можлива “заморозка” активних бойових дій в цьому році, чи росіяни, як завжди, блефують?
– Росіяни не дотримуються слова, навіть якщо щось обіцяють. Аналітика, наприклад, проєкт DeepState, показує, що російські війська просуваються, маючи перевагу в особовому складі, дронах і авіації. У Костянтинівці, наприклад, вони використовують безпілотники та авіабомби – небо наразі за росіянами. Поки лінія фронту рухається на їхню користь, вони не зупиняться. Їх може зупинити лише сила або кардинальні зміни, але я не впевнений, що навіть смерть Путіна змінить їхню поведінку.
– Ви народилися, виросли на Донеччині та багато знаєте про схід, адже бачили як світлі, так і темні сторінки життя регіону, і в найскладніші часи залишаєтесь з ним. В чому, на вашу думку, особливість сходу?
– Я б не сказав, що багато знаю про схід. Лише нещодавно я почав звертати увагу на його природу: степи, ліси. Я відкриваю його для себе щодня. Схід прив’язує до себе, він укорінює. Чому люди, попри важкі обставини, так довго залишаються вдома? Бо схід їх укорінив. Його жителі не здаються, навіть якщо їхні міста окуповані чи зруйновані. Вони борються за свою землю, країну, з надією звільнити своє. Схід – це про мужність, впертість, сміливість і гордість за своє. Те, що моє, я нікому не віддам. Я вірю, що природа сходу, як і його люди, попри знищення й пожежі, відродиться.
– У лютому цього року ви випустили книгу "Іпостасі ковили". Що надихнуло вас на створення збірки поезії? І, взагалі, що надихає вас на творчість?
– Після довгої паузи у творчості мене надихнула краса дівчини, яку я зустрів, але не тільки почуття, але й, на жаль, горе, яке приносить війна. Творчість стала своєрідною психотерапією. Дозволяє виговоритись, видихнути та йти далі.
– А що означає назва збірки?
– Як я сказав, не знаю багато про схід. До повномасштабного вторгнення захоплювався рибальством, а це завжди монотонна справа, я рідко озирався навкруги. А в минулому році звернув увагу на зелену травичку, її зростання, в’янення і відродження. Назва “Іпостасі ковили” відображає цикл життя – від народження до занепаду і відродження. Це дає надію, що схід України також відродиться.
– Чи думали про те, чим будете займатися після війни в основному: журналістика, творчість чи щось інше?
– Я живу тут і не планую далі одного чи двох днів. Не думаю, що після війни щось кардинально зміниться. Я продовжуватиму працювати – чи то журналістика, чи творчість, чи все разом.
Читайте також: Втрата Вугледара виходить на друге місце після втрати Авдіївки. Воєнний документаліст про ситуацію на фронті
