Артем Карякін на псевдо “Східний” — в минулому партизан з окупованої Кадіївки (кол. Стаханов), а зараз військовослужбовець Сил Оборони України, розпочав інформаційну кампанію #FreeCivilResistance, мета якої — привернути увагу до тисяч цивільних полонених, яких утримують у застінках РФ.
ТРИБУН поспілкувався з Артемом Карякіним, а також партизаном Владиславом Овчаренком (“Луганська хунта”), який майже два роки провів за ґратами в рідному Луганську, та з’ясував, за що росіяни затримують українців на окупованих територіях, і чому про це варто говорити більше.
— Наскільки змінилася ситуація з репресіями щодо проукраїнських людей на окупованих територіях після початку повномасштабного вторгнення в порівнянні з періодом, коли ви там жили і займалися партизанською діяльністю?
Східний: На цій війні все змінюється дуже швидко, й на будь-яку дію з одного боку з часом з’являється протидія з іншого. І така карусель відбувається постійно в усіх сферах. Не є винятком і робота російських спецслужб відносно інакомислячих/не згідних з російським режимом людей на окупованих територіях. У 2014-2015 роках все розпочиналося з “підвалів” і вбивств проукраїнських жителів росіянами і колаборантами. Українці в окупації просто зникали і більше про них ніхто й нічого не чув за нечастими винятками. Приблизно з середини 2015-го росіяни почали створювати різні органи управління на окупованих територіях, в тому числі й силові, каральні органи, зокрема МГБ. З того ж часу для співробітників цих каральних органів було вигідніше не просто тишком-нишком вбивати проукраїнських жителів, а виносити їм судові вироки і давати тюремні ув'язнення, щоб виправдовувати свою роботу і показувати результат. З того часу ми мали сотні заарештованих українців за звинуваченням у шпигунстві та зраді «батьківщини» (так званих республік). Але до 2023 року дані структури мали досить обмежений штат і не відрізнялися високою кваліфікацією співробітників, тому багатьом українцям в окупації вдавалося уникнути арешту та репресій, навіть займаючись реальним шпигунством на користь української армії та спецслужб. Та вже з 2023-го року, коли росіяни почали більш детально занурюватися в специфіку створених їхніми руками квазідержав, — відбулося посилення силових відомств окупованих територій, у тому числі й шляхом реформації МДБ у ФСБ з подальшою заміною штату некваліфікованих місцевих співробітників на більш підготованих росіян.
Причиною посилення цих органів на окупованих територіях стало зокрема усвідомлення росіян, що ці території не є до них настільки лояльними, наскільки вони собі це уявляли. Коли на кожну базу російської армії на окупованих територіях почали прилітати ракети HIMARS — досить швидко всі зрозуміли, що тут не обійшлося без участі місцевого населення. Тільки-но до росіяни масово усвідомили, що так звані "Л/ДНР" та окупований Крим далеко не їхня земля — вони кинули всі сили на “зачистку” цих територій від усіх громадян, які хоча б трохи симпатизують Україні: камери відеоспостереження буквально на кожному кроці; фільтраційні заходи; перевірки мобільних пристроїв у школах та багато інших методів з'явилися на окупованих територіях лише останніми роками. Тому до 2022/2023 років жити в окупації було хоч і небезпечно та складно, але набагато легше, ніж зараз. Ну і я зайвий раз окремо нагадаю, що до літа 2022-го року практично жодної бази росіян на окупованих територіях не було вражено, тому окупанти відчували себе в комфортному середовищі і це сильно розслабляло їхню пильність.
Овчаренко: Згоден. Зараз, напевно, ці репресії набули більшого масштабу. З впровадженням ФСБ у життя Луганська все частіше можна побачити відеоролики із затриманнями тих чи інших громадян. І, наскільки відомо, не завжди "за діло".
— За вашою інформацією чи відчуттями, чи багато людей зараз на окупованих територіях та в Луганську, зокрема, чекають на Україну?
Овчаренко: Таку статистику дати важко. Думаю, що на "староокупованих" територіях (що окуповані ще з 2014-го року) менший відсоток людей, які чекають на Україну. Ціле покоління, довгих 11 років, даються взнаки.
Але, як ми бачимо, ФСБ у тому ж Луганську постійно знаходить наших агентів та інформаторів, що свідчить про те, що й там ще залишилися громадяни, які не зламалися під російським гнітом.
— Які методи застосовують росіяни останніми роками?
Східний: Методи роботи постійно змінюються та вдосконалюються, як і будь-які інші методи ведення війни. Основними методами виявлення та арешту проукраїнських громадян на окупованих територіях, як і раніше, залишаються:
- робота в соціальних мережах: банальний пошук з-поміж акаунтів місцевих жителів підписки на неприйнятні для росіян ресурси/коментарі з найменшою симпатією до України або негативним ставленням до російського режиму
- створення фейкових чат-ботів та акаунтів, замаскованих під ресурси, що збирають розвідувальну інформацію на користь української армії. (Важливо постійно перевіряти, куди і для кого ти відправляєш інформацію, якщо вже зважився на таку діяльність);
- фільтраційні заходи: у деяких населених пунктах досі практикуються ситуації із закриттям на в'їзд/виїзд цього населеного пункту та адресними перевірками кожного мешканця. Окремою проблемою залишається фільтрація у тому ж Шереметьєвому. Головна загроза - в мобільних пристроях, які росіяни перевіряють особливо ретельно з можливістю відновлення будь-яких видалених даних зі смартфона;
- перевірки мобільних пристроїв співробітниками СК РФ або візити ФСБ до навчальних закладів — у плані контролю лояльності молоді на окупованих територіях;
- велика кількість камер спостереження на вулицях окупованих населених пунктів, у тому числі з функцією розпізнавання облич;
- доноси. Один із незамінних методів роботи російських спецслужб, що переходить із покоління до покоління. Важливо пам'ятати, що, перебуваючи в окупації, дуже важливо “тримати язик за зубами”, тому що донести про твою позицію або висловлювання може будь-хто.
— Чи можна сказати, що мета росіян - подавити будь-який прояв проукраїнської позиции в окупації та позбавитися від усіх, хто ідентифікує себе українцем?
Східний: Основною метою росіян на окупованих територіях, так само, як і на підконтрольних Україні територіях, є знищення українців. “Зачистка” наших земель від усього українського. Допоки на цих територіях залишаються українці - росія не може вважати їх своїми і комфортно себе почувати. Росіянам потрібні покірні і повністю лояльні жителі. Тому чим більше українців вони ув'язнять на величезні терміни — тим спокійніше їм житиметься на чужій землі, при цьому постійно проводячи натуральне заміщення місцевих жителів на росіян. Приїжджають російські військові на Донбас, а з роками перевозять туди свої сім'ї та залишаються. Історія циклічна і росіяни діють за давно відпрацьованими сценаріями своїх предків. Ну й не забуватимемо про вислугу співробітників російських спецслужб, що працюють на цих територіях. Їм важливо показувати своєму керівництву результат, отримувати підвищення у званнях та будувати кар'єру на скалічених долях українців.
Овчаренко: Як на мене, одне з основних завдань росіян, як мінімум у своєму інфополі, — це стерти будь-яку згадку про українську державу. Стерти нашу історію, наше існування як окремої від Росії держави.
Тому для максимально якісної та однобічної картинки їм, зрозуміло, не можна допустити прояву проукраїнської позиції на окупованих територіях.
І крім цього — убезпечити себе, бо будь-який інакодумець у реаліях окупації — це потенційний агент СБУ/ГУР.
— На фоні цього виникає питання про ефективність “ненасильницького спротиву” в окупації, адже за невинне фото зі стрічкою можна одержати величезний термін. Як ти вважаєш, чи не втратило це своєї актуальності в умовах тотального контролю з боку ФСБ?
Східний: У тому вигляді, в якому деякі проєкти працюють — це ніколи й не мало актуальності та здорового глузду. Одна річ — раз на пару місяців провести якусь ненасильницьку акцію, зовсім інша — влаштовувати конвеєр із щоденних фотографій зі стрічками в руках мешканців окупованих територій. І дані методи не змінюються рік у рік - росіяни вже всі ці методи вивчили від А до Я, і на сьогоднішній день відстежити такого "активіста" зі стрічкою або прапорцем у руках не складно для співробітника ФСБ.
Погляньмо на ситуацію з точки зору армії: у нас є велика кількість посад, на яких служать люди, яких дуже складно замінити. Наприклад, втрата пілота авіації — це завжди велика трагедія, оскільки цих фахівців складно підготувати та їх втрати вважаються практично непоправними.
Пілот військового літака з бойовим досвідом — на вагу золота, оскільки на підготовку рівноцінного фахівця витрачаються роки Теж саме можна сказати й про українців в окупації. На жаль, це непоправно зникаючий вид.
Так давайте ж не піддаватимемо цінних людей такому величезному ризику просто заради фотографії зі стрічкою в руці. Мало того, що це скалічена доля для людини, але й нових таких людей на тих територіях не з'являється.
Я завжди казав, що найкраща допомога від людини в умовах окупації для своєї країни, — це інформація. А на сьогоднішній день можу сказати з повною відповідальністю: просто залишатися вірним Україні в душі, перебуваючи в окупованому Росією населеному пункті, — вже подвиг.
Ну а в чому посил різних проєктів, що постійно ведуть даних людей на ризик заради фотографій у їх телеграм-каналі, — я не розумію. Це "викачування" людського ресурсу та допомога російським спецслужбам у “зачистці” наших територій від наших же громадян.
— Якщо не подібними акціями, то як українці в окупації можуть заявити про себе та допомогти своїй країні під час війни? Що б ти хотів донести до наших людей, які будуть читати цей текст там?
Східний: Мій посил для українців в окупації — постарайтеся вижити та залишитися на волі. Дочекайтеся нас.
Єдиний спосіб допомоги своїй країні — інформація. Але якщо ви наважилися піти на шлях інформатора з окупації, то маєте чітко розуміти всі ризики та можливі наслідки для себе та своїх рідних. Цей крок має бути осмисленим та зваженим.
А якщо вже зважилися, то потрібна підготовка в плані гігієни в соціальних мережах, безпомилкового вибору методу і кінцевого адресата інформації, психологічної стійкості, скритності і багатьом іншим якостям.
Ми свого часу були такими собі першопрохідниками в даній діяльності, зробили багато помилок, на яких зараз вже можуть вчитися інші люди. А вчитися треба завжди, як військовим, так і цивільним, що йдуть, без перебільшення, на такі подвиги.
Овчаренко: Важливо, щоб люди пам'ятали, що їхня батьківщина не забула, що Україна бореться за кожного з них. Як би не було важко, не можна опускати голови на радість ворогові.
Їм лише цього і треба — зламати нас.
Я на власному прикладі пам'ятаю, що як би важко морально/фізично не було в полоні, я завжди собі говорив: "я правий", "я сильніший", "я дотерплю до обміну", "нас заберуть".
Я це як мантру повторював у своїй голові — й так і сталося.
Тому важливо вірити в краще, вірити в Україну і бути максимально обережними у своїх діях на тимчасово окупованих територіях.
Є такі люди, яких “засудили” на окупованих територіях ще до початку повномасштабного вторгнення. Як ви вважаєте, чому про це так мало знають всередині країни і це питання так рідко піднімається?
Східний: У мене немає чіткої відповіді на це питання, тому що я сам намагаюся його отримати від багатьох. Тому останнім часом намагаюся запустити якусь інформаційну кампанію #FreeCivilResistance , щоб підняти це питання і отримати на нього відповідь на найвищому рівні (в ідеалі). Дуже мало уваги,як я вважаю, в нашій країні приділяють цій проблемі. І це час міняти. Для людей є важливим фідбек, особливо якщо вони живуть в оточенні ворогів в умовах окупації. Коли я жив в аналогічних умовах — постійно шукав будь-яку згадку свого міста в українських ЗМІ та медіа, а з кожним роком таких згадок ставало дедалі менше. Це розчаровувало. Людям потрібна підтримка, вони на це заслуговують.
— Чому сьогодні важливо говорити про цивільних полонених та чи допоможе широке висвітлення теми якимось чином сприяти пришвидшенню процесу звільнення цих людей?
Східний: По-перше: коли ми говоримо про якусь кількість наших полонених цивільних осіб, то важливо пам'ятати, що кожен з них має родичів і друзів. І саме коли ми говоримо про наших полонених (не важливо, цивільних чи військових) — ми, зокрема, є підтримкою для близьких людей в'язнів російського полону.
По-друге: коли ми говоримо… ні, кричимо про наших полонених цивільних, ми, зокрема, є найважливішим сигналом для тих цивільних українців, хто залишається в окупації й уникнув арешту. Сигналом про те, що ми знаємо, чуємо та підтримуємо їх. Це реально мотивує. Говорю про це з впевненістю, бо знаю з власного досвіду. Коли я жив в окупації і займався передачею розвідувальної інформації на користь Україні, то паралельно, звичайно, багато читав про арешти моїх однодумців і колег по опору. Це лякало, але я також бачив, що заарештованих людей шанують та пам'ятають на підконтрольній території. Гарний приклад — ситуація з Владом Овчаренком та Артемом Ахмеровим. Тоді на їхню честь активно проводили акції у різних містах України. Я й сам, будучи в окупації зовсім недалеко від місця, де сидять хлопці, ініціював інформаційні кампанії на їхню підтримку в Твіттері, робив дизайн стікерів та банерів та одержував фідбек у населення України. Таким чином я знав, що все роблю недаремно, що якщо мене заарештують, то українці шануватимуть мою діяльність, проводитимуть акції на мою честь, вимагатимуть мого обміну. Це найсильніша мотивація, що дозволяє не опускати рук та продовжувати опір. Таких, як я, й досі залишається дуже багато на території окупованих Росією регіонів України.
Наскільки це все допоможе в обміні наших людей — складно сказати, враховуючи, що ми маємо справу з Росією, якій абсолютно все одно й на власних полонених, не кажучи вже про наших. Але порушувати тему, актуалізуючи зацікавленість українського суспільства у цьому питанні, важливо. Я вірю, що це може стати потужним поштовхом для тих, хто здатний вплинути на важливі процеси щодо обміну тих чи інших осіб. Інформаційний фон у нашій країні дуже важливий і може спонукати компетентних людей до активнішої роботи.
Паралельно з цим у нас досі існують проблеми комунікації з населенням із гострих питань. До мене зверталося кілька людей із запитанням: "мого друга/родича заарештували в окупації, що мені робити?". В ідеалі держава повинна докласти максимум зусиль, щоб як мінімум люди знали, що їм робити в подібній ситуації. А так часом виходить, що родичі чи друзі наших полонених стукають у двері абсолютно різних відомств і кожне з них відправляє цих людей один до одного по колу, знімаючи відповідальність із себе.
Можливо, я прошу чогось неймовірного, але я хочу — більше емпатії від працівників компетентних органів до людей, чиї близькі потрапляють у застінки російських колоній за звинуваченням… "українець допомагав українській армії".
Чому мені телефонують із поліції та запитують, чим я можу допомогти матері полоненого цивільного в окупованій Луганській області? Я все ж таки думаю, що допоміг їй більше, ніж усі компетентні в даному питанні відомства, але так не має бути. І для цього треба в тому числі порушувати тему цивільних полонених — може, хоча б деякі механізми в нас зміняться на краще.
— Владе, ти перебував в полоні з жовтня 2016 до 27 лютого 2017-го року. Ваша з Артемом Ахмеровим історія була “на слуху” не тільки в Україні, але й за її межами. Як ти вважаєш, чи допоміг резонанс прискорити процес обміну та вашого звільнення?
Овчаренко: Я не знаю, чи прискорив процес суспільний резонанс, але факт у тому, що без нього я сумніваюся, що про нас взагалі знали б.
Громадський увага багато в чому допомогла тоді. Адже політики могли б, як і зараз, говорити, що про це треба мовчати, що процес обміну любить тишу. Але в нашому випадку саме розголос нас врятував.
Я вважаю, що важливо говорити про всіх, хто зараз перебуває у катівнях російських казематів.
Чи то цивільні, чи то військові.
На жаль, зараз вибудувалася така тенденція, що в обмінах взагалі відсутні цивільні особи, причому за фактом їх можна вважати заручниками терористів. Адже до них немає допуску міжнародних інстанцій, ми не знаємо, в якому вони стані, чи вони живі?
Лише прізвища в списках — це все, що ми маємо.
