Артем тримає у валізі єдину врятовану книгу — збірку віршів Жадана з автографом. Людмила навчила хмельничан готувати окрошку. Анастасія втратила житло двічі і тепер живе в Німеччині. Михайло каже, що того Луганська, до якого всі хочуть повернутися, уже не існує і ніколи не існуватиме. Олена залишилася "на валізах" і навіть через одинадцять років не може відчути себе "своєю" в жодній новій громаді. Донька Ксенії не дає викинути шкільний рюкзак з Луганщини — для дитини це останній зв'язок з домом, де люди не гинули щодня. Валентина втратила жорсткий диск з фотографіями за багато років — злодії забрали головні спогади. Марина за одинадцять років змінила сім міст і тепер купує мінімум речей — на випадок, якщо доведеться тікати знову.
Ми запитали дев'ятьох переселенців з Луганщини про те, як за одинадцять років змінилося їхнє сприйняття втраченого дому, чи відчувають себе своїми у нових місцях і чи готові повертатися. Відповіді показують різні стратегії психологічного виживання та адаптації — від категоричного налаштування на повернення до переосмислення самого поняття "дому".
Як змінилось сприйняття Луганщини за ці роки?
Артем Шевченко: "Вторгнення росіян у 2014-му змусило тисячі сімей луганчан полишити домівки. Вже тоді багато хто зрозумів, що росія – ворог, що сусід по інший бік кордону зрадить ще раз. Україна почала народжуватися в серцях. Не хочеться вживати вираз «патріотизм» – саме Україна".
Артем описує політичну трансформацію свідомості, коли особистий досвід втрати стає частиною національного наративу, натомість Михайло Луньов розповідає про інший аспект — географічне відкриття власного регіону.
"Сприйняття суттєво змінилося — я відкрив для себе Луганщину, принаймні її північну частину. Поклавши руку на серце, до 2014 року я майже не розрізняв Старобільськ і Сватове, так само як Мілове й Марківку. Про славне місто "Сєвєр" багато чув — навчався в університеті з людьми звідти, але жодного разу там не був", — пояснює Луньов.
Максим Віхров пропонує аналітичний підхід до переосмислення минулого, застерігаючи від психологічних пасток ностальгії: «Важливо розуміти, що ностальгія завжди викривляє сприйняття минулого і часом навіть заважає адаптуватись до сучасності. Ті, хто до війни мав комфортне життя чи просто проживали там роки безтурботної юності, схильні її ідеалізувати. Але по суті це ностальгія за своїм комфортом і юністю, а не за Луганщиною. Комусь у довоєнні часи велося важко, можливо не вистачало простору для самореалізації, були якісь конфлікти з тамтешнім середовищем. Такі люди, навпаки, часом схильні описувати Луганщину як пекло на землі. Але це знову ж не про Луганщину, а про власні обставини і відчуття. Відділити час від місця складно, а ще важче - відділити час і місце від самих себе. Але якщо це зробити, то багато що стає на свої місця».
Людмила Бондаренко описує поступову трансформацію емоційного зв'язку з втраченим містом.
"За ці майже 11 років я перестала сприймати Луганськ як "дім", для мене це місто перетворилося на теплий, приємний спогад. Якесь "рідне місце". Іноді сняться вулиці, мій будинок… я б дуже хотіла побувати там", — говорить пані Людмила.
Анастасія Попова: "Зараз я сприймаю Луганщину як якийсь паралельний, далекий всесвіт, до якого я не можу повернутись, але й забути не можу".
Олена Знаткова переживає більш складні емоції, пов'язані з особистими зрадами та втратами.
"На жаль, я не можу дозволити собі ідеалізувати минуле, тому що за ним стояли надто особисті трагедії, втрата дому, почуття зради з боку окремих колег, представників влади, знайомих, навіть близьких. Все це викликало не ностальгію, а внутрішній біль, злість і глибоке почуття несприйняття того, у що перетворився мій дім", — говорить пані Знаткова.
Ксенія Гребенюк демонструює протилежну тенденцію — посилення емоційного зв'язку з втраченим регіоном: "Сприйняття Луганщини змінилось у бік збільшення любові до рідного краю, поваги до людей, які не зрадили рідну країну. Зрозуміла, що справжня Україна й була саме у нас в Луганській області: навчання проводилось справжньою українською мовою, діти виховувались на цінностях нашої країни. Любов до рідного краю злетіла до безкінечності".
Валентина Троян описує втрату первинного ентузіазму щодо звільнення, заміщеного реалістичним розумінням складності майбутнього відновлення.
Валентина Троян: "Я не можу сказати, що є байдужість, але я не чекаю вже звільнення Луганщини з тим ентузіазмом, який був у мене в 2014 році. Я розумію, що ми отримаємо, і нормальне життя туди повернеться не скоро. Звісно, я буду рада, коли Луганщина стане вільною і можна буде поїхати додому".
Марина Кліменко зосереджується на стійкості людей, а не на території як такій: "Луганщина – земля незламних людей. Я щиро пишаюся нашими людьми, які, втративши все, а інколи й двічі, знаходять в собі сили піднятися і продовжувати жити. Продовжують відновлювати свою справу із попелища, давати роботу іншим, брати відповідальність за чужі життя та родини".
Чи відчуваєте себе частиною нової громади?
Одне з найболючіших питань для переселенців — чи можна знайти новий дім після втрати старого. Відповіді показують весь спектр можливих сценаріїв — від повної інтеграції до глибокого відчуження.
Людмила Бондаренко: "Можу сказати, що я абсолютно інтегрувалась в нову громаду. Мені тут комфортно і спокійно".
Максим Віхров: "Мій переселенський шлях обмежений Києвом і Київщиною і там мені було не складно адаптуватись. В сучасному світі далеко не всі проживають своє життя там, де народилися, не кажучи вже про «осідлість» глибиною у два-три покоління і більше".
Але навіть успішна адаптація має різні обличчя. Хтось живе у двох світах одночасно, поєднуючи сільський побут із міською кар'єрою.
Валентина Троян: "Я працюю в Києві, живу в селі. В селі я відчуваю себе як вдома, але не можу сказати, що я є активною частиною громади, тому що все моє життя все-таки в Києві. Я можу сказати, що відчуваю себе частиною медіапростору Києва, він мені подобається, мені здається, що мене там сприймають за свою".
Люди з досвідом життя в різних містах розуміють тонку різницю між здатністю спілкуватися та справжнім відчуттям приналежності. Це знання приходить з роками переїздів.
"Я постійно жив у кількох містах (Луганськ, Київ, Харків, Старобільськ, Сєвєродонецьк). Загалом, у мене ніколи не було проблем із соціалізацією в жодному з них. Але що стосується відчуття себе «своїм» — це вдавалося не завжди. З таким частіше виникають труднощі в невеликих містах, де місцеві спільноти усталені й досить закриті для нових людей", — розповідає Михайло Луньов.
Деякі переселенці взагалі відмовляються від ідеї "укорінення", створюючи мобільну ідентичність, яка не залежить від географії.
Марина Кліменко: "За 11 років я змінила сім міст, тому складно сказати, що я десь своя. Я відчуваю себе українкою з Луганщини, але не мешканкою якоїсь певної громади. Наразі я перебуваю у Дніпрі, це гарне місто із добрими та привітними людьми, але я розумію, що залишатися я тут не хочу — це місто завелике для мене".
Парадоксально, але професійна стабільність може стати ворогом особистої інтеграції. Коли робота поглинає весь час, на побудову соціальних зв'язків його просто не залишається.
Артем Шевченко: "Мені пощастило зберегти місце роботи, на якому працював протягом п'ятьох років до повномасштабного вторгнення. Проте вона забирає практично весь час, зокрема і вихідні. Тому часу на адаптацію практично не було. Ти знайомишся з архітектурою та історією великого міста, але на нових друзів просто не вистачає часу".
У світі глобалізації професійні спільноти іноді стають єдиним місцем, де можна відчути приналежність, навіть опинившись в іншій країні.
"Ні, я не відчуваю себе частиною суспільства, в якому я зараз (Німеччина). Я лише відчуваю себе частиною проф.спільноти психологів, і це мене підтримує, це чи не єдина опора з 2022 року і понині" — говорить Анастасія Попова.
Мова, звичаї, ментальність — ці невидимі бар'єри можуть виявитися непереборнішими за будь-які фізичні перешкоди.
Ксенія Гребенюк: "У новій громаді зовсім не відчуваю себе "своєю". Ми тут чужі й ніколи не будемо частинкою громади. Це не через моє вороже ставлення до місцевих — ми відкриті, щирі. Але ми існуємо окремо від місцевих. Тут місцева мова, яку ми не розуміємо, свої звичаї, відмінні від наших. А коли тебе позбавили свого рідного і це болить, то чуже зовсім не цікаве".
Найтрагічніший сценарій — коли доводиться втрачати дім удруге. Олена встигла відчути себе частиною нової спільноти, але повномасштабна війна знову зробила її безхатченкою.
Олена Знаткова: "У 2022–2025 роках я не відчуваю себе по-справжньому «своєю» в жодній з нових громад, де довелось побувати. За ці роки змінилось надто багато: країни, міста, простори, мови, кола спілкування. Внутрішньо я ніби залишаюсь на валізах. За день до повномасштабного вторгнення я давала інтерв’ю на харківському телебаченні. Там мені поставили аналогічне запитання. І тоді моя відповідь була цілком щирою - так, я відчуваю себе частиною громади Слобожанщини. Бо я мала змогу бути корисною, реалізовувати знання, досвід і вміння не тільки для себе, а насамперед для людей навколо. Мені довіряли, я працювала, творила, була активною. Я дійсно відчувала себе «своєю». Але після 24 лютого 2022 року почалося нове коло втрат і змін. І зараз, навіть у відносно спокійному місці, я відчуваю себе тимчасовою не через оточення, а через внутрішню розірваність".
Які речі зберегли зі Сходу?
Артем Шевченко: "Під час евакуації не знайшлося місця книгам. Навіть улюбленим. Проте одну взяв – «Динамо Харків», збірка віршів Сергія Жадана з його підписом. Тепер вона весь час зі мною. Ну і якісь речі, як у багатьох – ключі від квартири, старий мобільний, улюблена футболка".
Артем врятував символи — дрібниці як якорі пам'яті. Марина в той момент думала про своїх тварин.
"З речей нічого не збереглося: коли ми тікали, то брали найважливіше — котів та ноутбуки. Вже в евакуації я почала купувати багато книжок про Луганщину та війну на сході, бо відчуваю, що я небагато знаю про історію свого краю", — розповідає Марина Кліменко.
У когось був час на вибір, у когось — лише те, що встигли одягнути.
Валентина Троян втратила навіть те небагато, що вивезла: "Я трохи забрала речей, коли їхала з Луганська у 2014 році, але в мене обікрали квартиру, і найцінніше, що було і що в мене вкрали, — жорсткий диск з фотографіями за багато років. З речей зберігаю сарафан, який чоловік купив мені, коли я була вагітна. Малому вже 21 рік і цей сарафан - як тло до мого життя. Є іронія в тому, що на відміну від багатьох я не маю з собою ключів від дому, хоча був час, коли вела подкаст «Ключ, який завжди зі мною», розповідала історії людей, які все таки взяли ключі".
Анастасія Попова має тільки те, в чому виїхала з Луганщини, а Олена Знаткова не має взагалі нічого з дому.
Пані Олена зосередилася на збереженні нематеріального — знань та принципів. Ось що вона говорить: "Я зберегла глибоку вдячність за освіту, отриману в Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка. Із досвіду роботи в органах державної влади на Луганщині я винесла важливі життєві звички - відстоювати свої кордони, принципи, не миритися з несправедливістю, корупцією та непрофесіоналізмом".
Максим Віхров також цінує нематеріальне: "Речей збереглося досить мало - вдалося зберегти декілька сімейних реліквій, цього цілком достатньо. Що стосується звичок, то питомо «східняцьких» звичок взагалі існує не так багато. Думаю, що навіть слово «тормозок» тримається в лексиконі так міцно просто тому, що воно дуже зручне".
У Михайла в голові зберігся цілий атлас втраченого міста.
"«Тремпєль», «кварталА», «уважаємий», «нє гоні бєса»… Більярдна на «утюгє», вечора на «огурці» та «ворошилові», чебуречна на Маркса, а згодом «Па де Прованс», «Пролісок» шашличка на айдарі завжди у моєму серці", — пригадує Михайло Луньов.
А от Людмила Бондаренко знайшла спосіб поділитися своїми спогадами через кухню.
"Стосовно звичок - це буде про страви. В моєму серці назавжди окрошка. Я живу зараз на Хмельниччині і тут ця страва не надто популярна. Але! Я вже підсадила на неї деяких своїх знайомих і друзів", — ділиться жінка.
Ксенія Гребенюк також зберігає родинні традиції, але для її доньки важливіші конкретні предмети.
Вона розповідає: "Зі сходу ми зберегли випікання солодкої паски з родзинками, кутю на Різдво з рису, компоту, маку, родзинок, меду, горіхів. Варити борщ з молодої кропиви щовесни. Для дитини дуже цінний шкільний рюкзак, з яким вона ходила до школи на Луганщині. Хоч вже й переросла, але не дає ні викинути, ні віддати комусь — одразу починається істерика, бо зачіплюється щось дуже глибоко в душі. Для дитини будь-яка річ, яку вона вивезла з окупації, дуже цінна. Бере до рук й постійно каже «а це я заховала до карману й тримала» або "а пам'ятаєш, де це ми з тобою купували? А тут такого нема. Я не викину".
Марина Кліменко навчилася жити з мінімумом речей — як страховка від майбутніх втрат: "Стосовно звичок — за ці 11 років одна з найважливіших — це купувати мінімум речей та одягу, бо можливо доведеться тікати знову. Я ніколи не могла подумати, що можу обійтися такою малою кількістю одягу".
Чи бачите себе у процесі відновлення регіону?
"Звісно що бачу. Тому, попри декілька пропозицій, і залишався всі ці роки в державному органі, який має одним з перших повернутися на луганську землю і брати участь в організації відновлювальних робіт", — одразу відповідає Артем Шевченко. Він свідомо зберігає професійну причетність до майбутнього повернення, розуміючи стратегічну важливість своєї посади для відбудови регіону.
Тим часом Валентина Троян має чіткий фокус на медіасфері, але вже зараз усвідомлює умови, за яких готова працювати. Для неї важлива не просто участь, а можливість ефективно впливати на процес.
"Я бачу себе у відновленні медіа Луганської області. Зараз я готова долучитися до цієї роботи. Мені потрібні житло, безпека, вільність дій і фінансування. Я чудово розумію, що потрібно робити, щоб повернути місцевих жителів в інформаційний простір України, і мені буде складно працювати під керівництвом людей, які цього не розуміють. Якщо я зможу сформувати свою команду, на це я згодна", — говорить вона.
Ксенія Гребенюк демонструє найбільшу емоційну готовність до повернення, поєднуючи особисту прив'язаність до рідного краю з чітким розумінням практичних кроків відбудови.
"У процесі відновлення регіону я себе бачу. Повернусь обов'язково! Луганськ снився років п'ять щоночі, потім рідше, але думки та очікування повернення нікуди не поділись. Надія зменшується, а біль збільшується, та любов до рідного краю залишається. Але повинен працювати закон, щоб почувати себе безпечно на вулиці та вдома. Зрадники можуть діяти, але вони повинні боятись, і це можливо лише в тому випадку, коли будуть активно працювати всі служби", — каже вона.
Марина Кліменко підходить до питання з соціальної перспективи, усвідомлюючи гостроту проблем реінтеграції населення, особливо молоді.
"Так, я хочу брати участь у робочих групах з відновлення, хочу бути залученою до планування інфраструктури, до роботи з тим населенням, яке з певних причин не змогло виїхати на підконтрольну частину. В ідеалі я б хотіла мати можливість працювати з молоддю, яка перебуває в окупації ще з 2014 року — це ціле покоління, і я вважаю, що ми не маємо морального права його втрачати", — розповідає пані Марина.
Олена Знаткова виявилася єдиною, хто спробував офіційно долучитися до процесу підготовки, але зіткнулася з системними проблемами української бюрократії.
"Я бачила себе в цьому процесі. Більш того - свідомо подала заявку і перебуваю в резерві державної служби для роботи після деокупації. Однак натрапляла на закритість сайтів, відсутність контактів кадрових служб, непрозорі алгоритми прийому на роботу. І навіть коли мені таки вдалося вийти на одну зі структур, умови виявилися принизливими - зарплата у 11 тисяч гривень для двічі переміщеної людини, без житла, з єдиною валізою", — розчаровано констатує вона.
Максим Віхров займає найбільш скептичну позицію серед коментуючих, ставлячи під сумнів саму можливість конкретного планування в умовах невизначеності.
"Говорити про відновлення Луганщини, яка зараз майже повністю окупована, - це хороша вправа для розвитку фантазії. У мене не достатньо сильна уява для цього. Я вірю, що всі окуповані території рано чи пізно будуть звільнені у якийсь спосіб, але якими саме вони будуть на той момент - це питання, на яке ніхто не має відповіді", — підсумовує він.
Що має зробити держава, щоб ви захотіли повернутись?
Коли йдеться про умови повернення, думки луганчан розділяються між прагматичними потребами та глибокими філософськими сумнівами щодо самої можливості відновити минуле.
"Люди повернутися хочуть — аби було де жити і працювати. І не було росіян у сусідній хаті. Куди складніше повернутися у громади Сіверськодонецького району. Бо у десятків тисяч луганчан там залишилися лише фундаменти від будинків. Крім вже названих факторів, тут необхідне швидке будівництво житла, інфраструктури, промислових об'єктів задля відкриття робочих місць з гідною заробітною платою", — формулює базові потреби Артем Шевченко. Його підхід — системний та реалістичний: житло, робота, безпека як основа для відновлення нормального життя.
Найбільш радикально переосмислює саме поняття повернення Максим Віхров: "Я би сприймав це не як повернення, а як повторне переселення. Того Луганська, який був до війни, вже не існує і не існуватиме ніколи. За ці 11 років у більшості з нас вже склалося якесь інше життя на новому місці. Не думаю, що більшість ВПО першої хвилі захочуть знову зруйнувати те, що вдалося вибудувати після 2014 року". Максим ставить під сумнів саму ілюзію повернення до минулого.
Михайло Луньов розвиває цю думку, вказуючи на психологічну пастку ностальгії: "Для мене це не залежить від дій держави. Думаю, що й для більшості тих, хто мріє повернутися, створені умови не є визначальним фактором. Тут є пастка: багато хто прагне повернутися не стільки додому, скільки у минуле життя. Навіть якщо завтра відбудеться деокупація — ніхто вже не повернеться до того Луганська, Сєвєродонецька, Старобільська… Тих міст, у які вони хочуть повернутися, більше не існує — і вже ніколи не існуватиме".
Людмила Бондаренко найчесніше артикулює внутрішній конфлікт між бажанням та можливостями: "Якщо чесно, повернення в Луганськ — це, певно, з розряду нереального. За ці 11 років в мене вже зовсім інше життя. Стільки вкладено сил і ресурсів, що починати щось знову мені не під силу. Я хочу повертатись в Луганськ, але скоріше в якості гостя. Відвідати рідні місця, вулиці, подивитися що змінилось". Її слова відображають дилему багатьох переселенців: емоційна прив'язаність до рідних місць versus реальні життєві обставини.
Лаконічно, але красномовно формулює свої вимоги Анастасія Попова: "Щоб я захотіла повернутись, держава має забезпечити мене житлом, яке я двічі втратила". За цими словами — особиста трагедія людини, яка втратила дім не один раз.
Найбільш конструктивний підхід демонструє Олена Знаткова, пропонуючи системний підхід до залучення переселенців у процеси відновлення: "Я не живу припущеннями. Я навчилась жити в умовах змін і реалістично оцінювати ситуацію. Проте коли ці зміни таки стануться, коли Луганщину буде звільнено, я готова сісти й написати програму її відновлення. Детальну. Реальну. Практичну. Але для цього потрібне головне — щоб цю програму хтось захотів почути і втілити". Олена не просто мріє — вона готова працювати над реальними рішеннями.
Найдетальніший план відбудови пропонує Ксенія Гребенюк, яка вбачає у поверненні також питання справедливості та соціальної політики: "Перше — безпека та розмінування. Друге — робочі місця для тих, хто не зрадив, щоб відчувати цінність своїх ідей та бачень. Зрадників не брати на роботу, і їм доведеться десь їхати, бо всіх не посадимо. Третє — школи, садочки, університети. Четверте — за можливістю житло. П'яте — транспорт. Шосте — світло, вода, газ, магазини. А далі буде життя, не таке, як раніше, але буде! Будемо пам'ятати наших героїв та плакати, розуміючи масштаби жахіття. Свята будуть починатися з хвилини мовчання". Ксенія не обмежується технічними аспектами відбудови — вона думає про моральні засади нового суспільства, яке має постати на руїнах окупованих територій.
Одинадцять років змінили не лише долі переселенців з Луганщини, а й саме розуміння того, що означає "дім". Артем свідомо зберігає державну посаду, щоб повернутися першим і відбудовувати регіон. Валентина готова очолити медіа Луганщини, але лише зі своєю командою. Анастасія вдруге втратила житло і тепер відчуває приналежність хіба що до професійної спільноти психологів у Німеччині.
Їхні історії показують, що не існує універсального сценарію адаптації. Максим застерігає від ілюзій: більшість мріє повернутися не додому, а в минуле життя. Михайло відкрив для себе Луганщину через втрату — тепер він знає географію регіону краще, ніж до війни. Олена намагалася офіційно долучитися до підготовки відновлення, але зіткнулася з бюрократичними бар'єрами та принизливими умовами.
Спільним залишається розуміння: той світ, з якого вони прийшли, зникнув назавжди. Ксенія готова повертатися з чітким планом справедливого переформатування суспільства. Людмила хоче приїжджати як гостя. Марина готова працювати з молоддю, яка виросла в окупації.
Кожна з цих стратегій — від категоричної готовності до повернення до усвідомленої відмови від ілюзій — показує різні способи збереження зв'язку з втраченим домом і водночас побудови нового життя.
Читайте також: Як зберегти культурну спадщину регіону під час війни: інтерв’ю зі співавторкою книги “Вишиті сорочки Луганщини”
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
