Брати Іван і Максим Фролови – фотографи з Горлівки, що на Донеччині. Нині вони живуть у Нідерландах, але їхнє серце залишається з Батьківщиною. Через фотовиставки, акції та волонтерство вони розповідають світові про рідний край, війну та незламну українську ідентичність, прагнучи об’єднати українців за кордоном і надихнути іноземців.
Виданню ТРИБУН Фролови розповіли про організацію фотовиставок, акції на підтримку України та силу мистецтва у висвітленні війни.
Раніше ми вже писали про шлях до мистецтва Івана та Максима, початок війни та окупацію їх рідного міста.
Для братів перебування в Нідерландах – це тимчасовий етап, зумовлений війною, але вони твердо налаштовані зберігати зв’язок із рідною країною.
“Ми не плануємо залишатися за кордоном назавжди чи надмірно інтегруватися. Ми позиціонуємо себе як українці, як донеччани. Не хочемо втрачати свої корені”, – стверджує Іван, підкреслюючи незмінність їхньої ідентичності. Максим уточнює: “Тут я почуваюся туристом. Прийде час – і ми обов’язково повернемося додому”.
22 лютого 2024 року брати досягли важливої віхи – організували свою першу фотовиставку в Нідерландах. Ідея виникла після відвідин виставки українських митців, яку влаштував нідерландський фотограф Крістіан ван Декой. “Ми побачили його проєкт і надихнулися. Подумали: колись зробимо щось подібне, можливо, в колаборації з кимось”, – згадує Іван. Ця подія стала поштовхом для власної ініціативи.
Можливість з’явилася завдяки волонтерці з Роттердама Оксані Савчук, яка поширила в соцмережах оголошення про пошук фотографів для нової виставки. “Історія була така: спочатку Максим зустрівся з Оксаною і показав їй фотоскриньку «Горлівка» наживо. Вона була глибоко вражена та запропонувала показати її тому самому нідерландському фотографу Крістіану, який організовує виставку спільно з її організацією Vataha”, – розповідає Іван. На виставку відібрали роботи братів, присвячені культурі, історії та життю Донбасу. Деякі фотографи показували буденне життя українців у Європі, але Фролови зосередилися на розповіді про рідний край.
Виставка стала не лише творчим успіхом, а й майданчиком для діалогу. “Ми розповідали про контекст наших фотографій, друкували їх в інших форматах, додавали нові знімки. Тема дому завжди з нами”, – каже Іван. Максим додає: “Під час заходу було багато спілкування. Люди підходили, розпитували, цікавилися. Це надихає”.
На питання, чому фотографія особлива для розкриття сутності війни, Максим відповідає з пристрастю: “Фотографія – це реальність. Наприклад, наші знімки 2016 року з прифронтової зони передають атмосферу. Якщо додати звук чи анімацію – емоцій буде ще більше, але фото вже викликають мурахи”.
Їхні роботи резонують із людьми, які пережили подібне.“Багато кому наші світлини відгукуються. Хтось запитує про те, що зображено, і ми розповідаємо про Донбас. Жінка з Горлівки побачила наші знімки й сказала, що це дуже тепло й близько, адже на них впізнала свою домівку”, – ділиться Максим. Фотографії братів стають мостом між особистими історіями та колективною пам’яттю, допомагаючи українцям за кордоном відчувати зв’язок із домом.
Зображення териконів – не просто мистецтво, а привід для розмови. “Ми пояснюємо іноземцям, що це не просто гори, а частина культури Донбасу”, – говорить Іван. “Також багато розповідаємо про різні місця сходу України, про війну – вона, на жаль, дає багато тем для творчості, але ми хочемо показувати це так, щоб люди цікавилися, а не відверталися”, – додає фотограф.
Брати не лише створюють мистецтво, а й беруть активну участь у публічних акціях на підтримку України.“Першу акцію ми організували з нашими друзями Данилом та Аліною, також, маємо постійну підтримку від друга Богдана. Тоді розповідали про «Азов», війну, полонених. Я робив афішу, хвилювався, чи все вдасться. Було також цікаво, як реагуватимуть люди. Дехто висловлював вдячність за нашу боротьбу, але траплялися й провокатори. Часто навпроти наших заходів місцеві комуністи або палестинці, які перекрикували нас та не давали діяти далі, влаштовували свої”, – згадує Іван. Одного разу жінка запитала, чому говорять лише про українських захисників. “Ми перепитали, про кого ще маємо говорити. Вона згадала своїх дітей, але не пояснила, у якій війні вони воюють”, – каже хлопець. Фролови наголошують не лише на “Азові”, а на всіх військових і злочинах війни, але визнають, що “Азов” – це маркер, який привертає увагу.
До акцій, організованих Фроловими та командою долучаються й інші волонтери. “Сестра бойової медикині Анастасії Муцей – Вероніка, яка працює у фонді «Stichting Zeilen van Vrijheid», долучається до наших акцій. Ми вже провели більше 10 заходів. Є чутки, що про нашу діяльність вже знає й командування «Азову». Ми спілкувалися з Асоціацією родин захисників Азовсталі та домовилися, що отримаємо від них мерч і інформаційні матеріали для поширення в Нідерландах”, – говорить Максим.
Щодо обмежень від влади, Фролови зазначають, що в Нідерландах діють чіткі правила для мітингів. “Є список із семи пунктів, зокрема заборона використовувати старі шеврони «Азову». Це правило діє і для акцій в Україні”, – пояснює Іван. Максим зазначає: “Місцеві українські волонтери, які давно тут працюють, попередили нас, аби ми були обережнішими через можливі погрози від нідерландських комуністів”.
За його словами, у липні минулого року тур 3-ї штурмової бригади Європою зіткнувся з проблемами. “Тоді скасували заходи в західній Європі через прямі погрози та атаки від місцевих комуністів. Вони поширювали чутки, що в Роттердам везуть «нацистів» і «фашистів», які нібито бомбили місто 80 років тому і вербують молодь. Відтоді активним українцям продовжують погрожувати”, – розповідає Максим.
Фролови наголошують на мирному характері своїх акцій. “Ми за ідею. Якщо хтось хоче поспілкуватися – ми відкриті. Усе робимо офіційно, з правильними табличками, без правопорушень. Наші заходи проводимо тактовно, без рупорів чи колонок. Натомість палестинські активісти влаштовують проти нас гучні «концерти», але їм ніхто нічого не каже”, – зазначає Максим.
Реакція суспільства різноманітна. “Багато українців щиро співпереживають. Долучаються і нідерландці. Наприклад, один місцевий хлопець, який має футболку «Азова», побачив наші фото й попросив кілька для себе та друга на згадку”, – розповідає Максим. За його словами, підтримують Україну люди різного віку – від молоді до 40–60-річних. “В інтернеті активність більша, ніж офлайн. На акції приходить менша кількість за нашими спостереженнями”.
На одному із заходів брати зустріли двох бійців ЗСУ, близько 30 років, яких 28 лютого 2024 року звільнили з полону на Луганщині. “Ми не ставили глибоких запитань, щоб не травмувати. Але їм було приємно побачити нашу підтримку. Вони навіть надіслали фото з нашого заходу побратимам”, – згадує Максим. На прапорі однієї з учасниць був підпис їхньої бригади, що додало бійцям відчуття підтримки. “Заради цього ми й працюємо. Хочемо, аби й бійці, які приїжджають на лікування до Нідерландів, бачили, що про них не забувають і за кордоном. Також наші акції – це спосіб об’єднання українців”, – підкреслює він. Ці зустрічі надихають братів продовжувати говорити про Батьківщину.
Місцева волонтерка, яка бувала на подібних акціях у Києві, відзначила унікальність їхньої роботи за кордоном. “Вона сказала, що вдома такі заходи проходять серед своїх, а тут ми доносимо український меседж іноземцям. Їй сподобалося, що ми з’явилися й активно діємо”, – ділиться Максим. Фролови поширюють український мерч і наліпки серед нідерландців. “Раді бачити знайомих і незнайомих людей із українськими символами на одязі, рюкзаках чи телефонах. Сподіваємося, підтримка України лиш стане сильнішою. Нас багато фотографує місцева преса - приємно бачити світлини своєї роботи у друкованих чи інтернет виданнях”, – додає він.
Водночас Максим визнає, що деякі європейці втомилися від теми війни. “Дехто звик до новин, але ми намагаємося подавати інформацію ненав’язливо”.
Іван зазначає, що одна з їхніх цілей – нагадувати українцям за кордоном про свою Батьківщину. “Ми несемо й відповідальність за сенси, про які говоримо у суспільстві не тільки іноземному, але й в українському. Ми розповідаємо про свій край, свою країну, розкриваємо Україну по-новому для іноземців та своїх людей. Хочемо показати правду про Батьківщину, але так, щоб це було цікаво”. Також він підкреслює важливість відповідального підходу: “Ми повинні подавати інформацію лаконічно, щоб зацікавити. Якщо робити це агресивно, люди можуть злякатися”. Їхня мета – створити позитивний образ українців, щоб іноземці бачили їх як свідомих і культурних людей.
Брати переконані, що мистецтво, зокрема фотографія, може впливати на суспільство та сприйняття війни. “Мистецтво мотивує, залучає до донатів для української та закордонної аудиторії, відкриває діалог”, – каже Максим. Нещодавно вони організували показ фільму “Хащі” про Слобожанщину, який зібрав кошти на ноутбуки для зв’язківців ЗСУ. “Ми показали фільм, провели аукціон, зібрали втричі більше, ніж очікували. Це тестові перші подібні заходи, але ми будемо продовжувати, досить гарно почали”, – ділиться він.
Максим розповідає, як мистецтво допомагає налагоджувати зв’язки: “Я займаюся аналоговою фотографією, знімаю на плівку. Через це хобі познайомився з місцевими музикантами, хардкорщиками. Вони в захваті від того, як я бачу їхню культуру, будучи українцем. Це відкриває діалог про нашу Батьківщину, вони запрошують мене на свої заходи також”. Він вірить, що такі колаборації можуть мати довгостроковий вплив, зокрема коли іноземці приїжджатимуть в Україну.
Брати мають амбітні плани на майбутнє. “Ми хочемо розширювати кількість міст, де проводимо акції. Зараз це тільки Амстердам, але ми плануємо тури Нідерландами”, – розповідає Іван. Вони розуміють, що для багатьох українців виїхати до Амстердама дорого, тому хочуть зробити акції доступнішими. “Ми готуємо пости про бюджетні способи доїзду, наприклад, про місячні підписки на потяги”, – додає він.
Крім того, вони планують проводити акції в сусідніх країнах – Бельгії, Німеччині, Польщі. “Якщо ми самі не зробимо, ніхто не зробить. Треба брати все в свої руки”, – наголошує Іван. Фролови також хочуть організовувати покази інформаційних фільмів про війну та українську культуру, щоб “не дати людям забути про своє”. “Ми хочемо об’єднувати українців, щоб вони не втрачали зв’язок із культурою”, – стверджує фотограф.
У квітні в Нідерландах нас помітив український волонтер Іван Пітеляк, який активно допомагає силам оборони ще з часів ООС. Під час нашого спілкування Іван написав пісню «Де Азов?» і разом з Анастасією Григоренко вони записали її спільно.
Найбільша мрія братів – повернутися в Україну з набутим досвідом. “Ми сподіваємося повернутися додому, можливо, з командою, і працювати над відновленням країни, особливо деокупованих територій”, – каже Іван. Максим додає: “Ми вже відчуваємо себе частиною спільноти тут, але вдома ми зможемо зробити ще більше. Хочемо привезти цей досвід і будувати щось нове”.
