За даними Міністерства юстиції України, у 2024 році було зареєстровано 150,2 тисячі шлюбів, водночас офіційно розірвано – 141,8 тисячі. Така майже рівнозначна статистика свідчить про високий рівень розлучень. Наприклад, лише в серпні 2023 року в Києві розлучилися 411 пар – більше, ніж у довоєнні роки.
Психологи пов’язують це з наслідками війни: хронічним стресом, вимушеним переселенням, економічною нестабільністю та емоційним виснаженням. Дослідження показують, що сім’ї з маленькими дітьми, підлітками або на етапі “порожнього гнізда” особливо вразливі до криз під час війни. Жінки частіше ініціюють розлучення, що може бути пов’язано з їхньою більшою емоційною чутливістю до проблем у стосунках, а війна є потужним фактором, що посилює конфлікти через тривогу, розлуку та зміну пріоритетів.
Видання ТРИБУН поспілкувалося з подружжям Анною та Дмитром із Харківщини, чиї стосунки зазнали кризи через війну.
Дмитро та Анна познайомилися у 2010 році в Харкові, коли обом було по 22 роки. Він – електрик на місцевому заводі, жив спонтанно, вирішуючи проблеми по мірі їх надходження. Вона – менеджерка туристичної агенції, любила планувати і тримати все під контролем. У 2012 році пара одружилася, мріючи про подорожі та спільне майбутнє. Але війна на сході України у 2014 році змінила їхні плани.
Дмитро, сповнений патріотизму, який сформувався завдяки розповідям діда-ветерана Другої світової війни, приєднався до Збройних сил України. “Це не було кар’єрним вибором, – каже чоловік. – Це була відповідальність перед домом, родиною, країною”. Рішення не було легким. Залишаючи дружину та мирне життя, він розумів, що війна може змінити все.
Анна додає, що сприйняла його вибір з тривогою, але підтримала. “Я не могла зупинити чоловіка, хоч і боялася. Але всередині відчувала, що втрачаю частину нашого спільного життя”. Дмитро служив у механізованій бригаді, відповідаючи за ремонт техніки та логістику. Хоч його робота не завжди була на передовій, небезпека була постійною. У 2022 році війна стала технологічнішою, але виснажливішою, зазначає ветеран. “Розвідувальні місії, втрати побратимів, постійна напруга – усе це залишило слід на психіці. Важко довго триматися у такій обстановці”.
У серпні 2022 року під Ізюмом Дмитро зазнав поранення від артилерійського обстрілу – уламки влучили в ногу. Після операції у шпиталі почалася тривала реабілітація. “Найважчим був не біль, а відчуття, що я не там, де потрібен. Я мав бути з хлопцями, а не в ліжку”.
Анна підтримувала коханого щодня, приносячи їжу та книги, намагаючись відволікти від тяжких думок. Але Дмитро замикався в собі. “Я був наче за склом, — згадує він. – дружина намагалася наблизитися, а я віддалявся, хоча думав, що все так і має бути”. Емоційна дистанція зростала, і їхні стосунки опинилися під загрозою.
Повернення з фронту не означало завершення боротьби. Ветеран відчував себе чужим у мирному житті. “Люди говорили про відпочинок, нові гаджети, ресторани – а я не міг цього зрозуміти. Було дивно, що про війну згадували побіжно, ніби десь там, далеко. Наче хлопців, які залишилися на передовій, уже немає. Відчував, ніби я повернувся фізично, але не ментально”.
Анна тим часом намагалася повернути побут до звичного ритму, однак її зусилля лише підкреслювали відчуження. “Ми сварилися через дрібниці, – згадує вона. – Я ніби жила з іншим Дмитром. І з кожним днем усе більше відчувала, що втрачаю його”.
Тривога, мовчання, образи накопичувалися. В якийсь моментАнна поставила ультиматум: “Або ми змінюємося, або розходимося”. Для чоловіка ці слова стали потрясінням, зазначає він. “Я зрозумів, що можу її втратити. І це налякало мене більше, ніж фронт”.
Анна запропонувала звернутися до психолога, але Дмитро спочатку чинив опір. “Я вважав, що це не для мене, та й раніше не чув від знайомих, що психолог дійсно допоміг”, – зізнається він. “Проте її наполегливість переконала мене спробувати”.
Жінка знайшла психотерапевтку Олену, яка допомагала ветеранам. Перший сеанс був напруженим. “Я сидів мовчки, чекав, коли це закінчиться, – згадує Дмитро. – Але Олена не тиснула, і це мене здивувало”. Анна, навпаки, одразу відкрилася: “Я говорила про страх, втому, образи. Хотіла, щоб він почув, що мені теж важко”.
Терапія почалася з індивідуальних сесій. Дмитро розповідав про війну, втрати, провину. Анна – про самотність і відчуття покинутості. Пізніше вони перейшли до парної терапії, де спеціалістка діагностувала у ветерана посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). “Я, звісно, знав про цей розлад, але не думав, що він може бути у мене. Вважав, що мої думки й поведінка – це нормально і що з часом усе мине само”, – говорить чоловік.
Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ) (Один із найпоширеніших і найефективніших методів психологічної допомоги, який фокусується на взаємозв’язку між думками, емоціями та поведінкою людини) допомогла Дмитру розпізнавати руйнівні думки, як-от: “Я не заслуговую на любов”. Анна навчилася активно слухати, бути присутньою в моменті. “Я зрозуміла, що слухати – це не чекати своєї черги говорити”, – ділиться вона. Техніка “безпечного простору” (Психологічна практика, яка створює умови, в яких людина може вільно та без страху висловлювати свої почуття, думки й переживання, знаючи, що її не осудять, не принизять і не проігнорують) дозволила обом висловлювати почуття без страху осуду.
Терапія розкрила, як війна вплинула на їхні ролі. Анна відчувала себе покинутою, несучи тягар побуту та тривоги. “Моя самотність була моїм фронтом, – каже вона. – Але чоловік цього не бачив”. Дмитро вважав, що його біль важливіший: “Я бачив смерть, обстріли. Її турботи здавалися мені дрібницями, але насправді мені просто треба було поставити себе на її місце, бо, відверто, у неї був свій біль і стрес, можливо, навіть більший за мій”.Психотерапевтка допомогла їм побачити страждання одне одного.
Після року терапії Дмитро та Анна стали ближчими, ніж будь-коли раніше.
“Ми навчилися слухати і справді чути одне одного. Хоч сварки у нас ще трапляються, але тепер це вже не ті конфлікти, що раніше. Здебільшого – побутові, як у всіх, і це нормально, ми це розуміємо”, – розповідає жінка.
Вони знову будують спільні плани – прогулянки, вечері, навіть розмови про дітей. “Я почав цінувати дрібниці”, – ділиться Дмитро. – “Наші вечори разом – це те, що тримає мене. Не знаю, як я міг жити війною і не помічати, що поруч є людина, дорожча за все. Звісно, я досі згадую війну, допомагаю побратимам, підтримую з ними зв’язок, але вчуся відокремлювати особисте життя від військової справи, якою жив раніше”.
Дмитро та Анна радять ветеранам та їхнім родинам не чекати кризи. “Звертайтеся по допомогу раніше, – каже Дмитро. – Вразливість – це не слабкість, а сила”. Анна додає: “Війна зачіпає обох. Говоріть, навіть якщо це боляче”.
ТРИБУН поспілкувався з психологинею Юлією Плужник, яка працює з ветеранами та їхніми родинами, щоб зрозуміти, як війна впливає на близькість і як зберегти зв’язок.
– “Я живу в тилу, ходжу на роботу, вирішую побутові речі, а він – там, під звуки обстрілів. І коли він мовчить або здається відстороненим, я не знаю, як реагувати. Мені страшно, але я злюся. Це нормально?”.
– Війна створює паралельні світи. Людина на передовій – у постійному стресі. Людина в тилу – у власній тривозі, але ще й під тягарем провини за те, що “не так страждає” як її близький.
Ці світи можуть співіснувати, якщо:
– Не знецінювати досвід одне одного;
– Не вимагати "звіту" про емоції;
– Дозволити собі злість, втому і навіть роздратування.
Ваші емоції мають право на існування. Те, що вам боляче і страшно, – не менш важливо, ніж страх і біль того, хто на фронті.
– “Чоловік мовчить. Що це означає і що робити?”
– Після війни багато ветеранів поводяться емоційновідсторонено. Вони не хочуть говорити, можуть здаватися байдужими або дратівливими. Але мовчання – це не байдужість. Це може бути реакцією психіки, яка не витримує перехід від зони бойових дій до “нормального життя”. Їм потрібен час на адаптацію. Найкраще, що можна зробити, – не тиснути, а просто бути поруч.
Замість фраз: “Ти не хочеш зі мною говорити?” або “Що з тобою не так?”, – краще сказати: “Я поруч. Якщо захочешподілитись — я завжди готова почути”.
– “Як зберігати довіру, коли між нами кілометри і невідомість?”
– Під час війни довіра стає чимось на кшталт м’яза, який потрібно тренувати:
– Варто не зникати з комунікації без пояснення;
– Домовитися про “ритуали зв’язку”: ранкове чи вечірнє повідомлення, спільний плейлист, навіть віртуальні побачення через відеозв’язок;
– Не робити висновків через тишу. Іноді тиша – це спосіб дати собі дихати.
– “Що, якщо в парі з’являється агресія, дратівливість, вибухи емоцій?”
– Це може бути симптомом посттравматичного стресового розладу (ПТСР), особливо, якщо:
– Людина почала уникати контактів;
– З’явилися нічні кошмари, тривожність;
– Є сильні емоційні коливання без видимої причини.
Не намагайтеся самостійно лікувати партнера, але й не ігноруйте ці прояви. Дайте знати, що бачите це. Підтримуйте, і коли буде готовність, — запропонуйте звернутися до спеціаліста.
– Вона чекає. Він мовчить. Вони віддаляються. Що рятує?
– Досвід тих пар, де чоловік у війську, доводить: зберігає не “ідеальна близькість”, а сталість, регулярність і прийняття. Навіть 5 хвилин щирого діалогу важливі. Не чекайте, коли “все стане, як було”, – будуйте заново. Навіть жарт, смайликабо фотографія з кавою – це теж зв'язок.
Люди не витримують не через війну, а через мовчання в парі. Найголовніше – дозвольте собі відчувати все. Навіть злість. Навіть образу.
Виснаження, тривога, ревнощі, самотність – це не те, чого варто соромитися. Це те, через що варто говорити. Іноді — з партнером. Іноді – з психологом. А іноді – з собою.
Кохання на відстані – реальне. Воно не менш справжнє, ніж любов поруч. Його тримає не ідеальна комунікація. Його тримає готовність залишатися разом навіть тоді, коли обставини проти. Іноді воно тримається на вірі, іноді – на гуморі, іноді – просто на тому, що в обох усе ще є бажання зберегти “нас” навіть у цьому новому, складному світі.
Матеріал підготовлено як частина ініціативи «Шлях адаптації: підтримка ветеранів та їх родин», якареалізується Громадською організацією «Громадський Дім» в межах проєкту GIZ Ukraine «Ґендерно-чутливі підходи до ментального здоров'я та психосоціальної підтримки в Україні», що фінансується урядом Німеччини.
