Фотографія — це не лише мистецький чи технічний витвір, а й потужне джерело пам'яті. Особливо це стосується світлин, пов'язаних із прощанням із людьми. У деяких родинних архівах Луганщини збереглися похоронні фотографії, які сьогодні можуть викликати подив чи навіть певне неприйняття. Втім, такі фото мають велику історичну й краєзнавчу цінність.
Прикладом є збережені у родинному архіві журналістки ТРИБУН знімки 1953–1986 років, що документують похорони членів однієї великої родини та підтримку громади в Луганську, а точніше — в Камброді.
Прощання у дворі
Придивіться уважніше до цих фотографій. Похорон починався не на цвинтарі, а прямо у дворі покійного, під відкритим небом. На знімках ми бачимо труни на тлі хат із різними дахами — і навіть ця деталь здатна багато розповісти про родину та епоху. Дах стає своєрідною підказкою: пізніші фотографії фіксують уже шифер, тоді як старіші ще зберігають солом’яні покрівлі.
Знімки показують тривале прощання біля дому, де всі могли підійти і подивитися на обличчя померлого. Відкритість простору підкреслювала публічність події. Смерть не була табуйованою темою.
Ключова особливість цих світлин — люди. Навколо кожної труни — велика кількість осіб. На деяких фото видно щільний натовп — люди стоять пліч-о-пліч, на задньому плані хата з побіленими стінами. Це не лише найближчі родичі. Тут сусіди, колеги по роботі, далека рідня, діти різного віку.
Жінки — у центрі емоційного простору. Вони найближчі до труни, їхні обличчя виражають відкритий біль, деякі плачуть, прикриваючи очі хусткою. Чоловіки здебільшого стримано стоять позаду чи збоку. Ця різниця відображає розподіл ролей: жінкам дозволялося виявляти емоції, а чоловіки мали зберігати зовнішній спокій.
Вінки з підписами
На фотографіях читаються фрагменти написів на похоронних стрічках: "Дорогой маме", "От дочерей", "От внуков". Ці траурні написи на чорних або темно-фіолетових стрічках — характерна практика похорон того часу, що поєднувала особисте і публічне.
Цей знімок показує відкриту труну з померлою жінкою. На задньому плані видно стіну, увішану декоративним зеленим листям. Навколо труни зібралися переважно жінки. По периметру домовини — світла оббивка з рюшами, зверху — вінки та живі квіти. Вінки були не просто декором, а текстовою формою колективної пам'яті. Кожна організація, кожна група родичів замовляла свій вінок із відповідним підписом. Так створювалася видима ієрархія зв'язків померлого: від найближчої сім'ї до трудового колективу.
Фотографії фіксують вінки з білих хризантем, червоних гвоздик, штучних квітів, прикрашених хвойними гілками. Це була матеріалізація соціального капіталу людини: чим більше вінків — тим значущою була людина для громади.
Хустки і вушанки
Жіноча хустка — найпомітніший візуальний маркер на цих світлинах. Літні жінки — майже всі у темних хустках, зав'язаних під підборіддям. Це не лише знак жалоби, а й культурний код традиційної української культури, що зберігався навіть у промисловому Луганську 1950–1980-х.
Молодші покоління демонструють інший стиль: жінки у міських пальтах, чоловіки у піджаках, хлопці у светрах. Помітна відсутність суворо чорного дрес-коду — люди одягнені у темне, але не обов'язково чорне.
На окремих фото видно чоловіків у хутряних шапках-вушанках — деталь, що точно датує знімки і вказує на холодну пору року.
"Можна відстежити, як люди одягалися, які у них зачіски були в ті часи. Це цікаво розглядати", — каже фотограф Денис Черв'як зі Старобільська Луганської області.
Діти дивляться в труну
Найбільш помітна деталь — присутність дітей у безпосередній близькості до домовини. Вони стоять поруч з дорослими, дивляться всередину труни, тримають квіти. Немає спроб відгородити їх від видовища смерті.
Це принципово відрізняється від сучасної практики, де дітей часто "захищають" від смерті, не беруть на похорони, не показують тіло. У 1950–1980-х смерть була природною частиною життя громади. Діти вчилися розуміти смертність, прощатися, відчувати втрату як щось неминуче.
Без закритих трун
На всіх фотографіях труна відкрита. Обличчя померлих подекуди видно чітко.
Ця близькість до мертвого тіла сьогодні майже зникла. У сучасній практиці труну часто закривають, тіло бальзамують, а прощання проходить швидко й формально. Ці фото показують іншу модель прощання. Смерть не приховували — її приймали.
Домовини на знімках — прості дерев'яні конструкції, оббиті світлою (часто білою або кремовою) тканиною з рюшами по краях. Без позолоти, різьблення, дорогих оздоблень.
Водночас кількість квітів, пишність вінків компенсували простоту самої труни. Квіти були формою вираження емоцій та соціальної значущості померлого. Зазвичай були прийняті білі хризантеми, червоні гвоздики, штучні композиції — вони створювали контраст із сірістю побуту.
Чому фотографували
Саме існування цих знімків потребує пояснення. У той період фотографування похорону було звичайною практикою. Часто це робив місцевий фотограф або хтось із родичів, хто мав фотоапарат.
"Так було модно, так було прийнято, бо тільки на весіллях та похоронах збиралася вся-вся родина", - відповідають ті, хто на цих фото ще 50 років тому були дітьми.
Ці фото потім зберігалися в родинних альбомах поруч зі світлинами весіль і днів народжень — як рівноцінні частини життєвого циклу. Сьогодні фотографування на похоронах сприймається неоднозначно.
"Я вів групу у тоді ще Вконтакті, яка потім перейшла в Інстаграм, де публікував фотографії міста. Час від часу люди надсилали мені знімки, серед них були й фотографії з кладовищ. Я їх опублікував — і саме тоді спалахнула суперечка: чи варто взагалі фотографувати на кладовищі, чи доречно це викладати? Одні вважали, що так робити не слід, інші ж не бачили в цьому проблеми. Лунали й думки, що коли ми уникаємо таких зображень, то ніби відгороджуємося від теми смерті, заплющуємо на неї очі. Але варто пам’ятати, що це був 2016 рік. Тепер реалії зовсім інші, й сприйняття теж змінилося", — згадує фотограф Денис Черв'як.
Історична цінність
"Я ставлюся до таких фотографій з цікавістю передусім через історичний аспект — вони показують, як ретроспективно відбувалася й змінювалася процедура похорон", — пояснює Денис Черв'як.
Всі ці фотографії чорно-білі — кольорова фотографія в побутовій зйомці стала масовою значно пізніше.
"Цікаво, що майже всі ці фото собою схожі ракурсом", — зауважує Черв'як.
Справді, фотограф знімає завжди наче зверху, охоплюючи труну і людей навколо неї — стандартна композиція для документування похоронної церемонії.
"І загалом сам підхід до фотографування змінювався з часом. Спершу була лише плівка, згодом з’явилися цифрові камери. Дуже цікаво було розглядати підписи на звороті старих знімків — у часи, коли існувала тільки плівка, це було невідємною частиною фотографії", — додає фотограф.
Наприкінці ХХ століття фотографування похорон поступово вийшло з практики. Смерть стала більш приватною.
Фотографія як слід скорботи
На одному зі знімків родичі стоять на цвинтарі біля встановлених меморіальних дощок з портретами померлих. Видно традиційні фотографії на пам'ятниках — практика, яка й досі збереглася на пострадянському просторі.
"В мирні часи мені цікаво розглядати саме фотографії на могилах — які знімки люди обирають для пам’ятників", — завершує свої роздуми Денис Черв'як.
Для дослідників — це документ побутової історії, візуальна антропологія. Для нащадків — спосіб побачити предків не лише живими, а й у моменти скорботи, які формували їхню ідентичність не менше за свята.
Читайте також: Історія Луганщини: чому кожен може стати дослідником.
