Історію Луганщини сьогодні писати важко, як ніколи: архіви і документи в Луганську недосяжні, а свідки минулого йдуть від нас щодня. Та саме тому настав момент, коли кожен може і мусить стати дослідником. Почати можна з малого — розпитати старших у родині, записати їхні спогади, відкрити сімейний альбом. Бо кожна така історія — це цеглина у фундамент пам'яті, без якого Луганщина ризикує розчинитися у небутті. Якщо не зробити цього сьогодні — завтра буде пізно. А інструменти є: штучний інтелект розпізнає рукописи, а деякі архіви вже публікують скани онлайн, генеалогічна спільнота підтримає і дасть старт.
ТРИБУН дізнався, як досліджувати рідний край, коли твої архіви за лінією фронту — пояснює Ольга Дробишева.
Ніхто краще бабусі не розкаже
"Я своїм студентам завжди аджу починати з історії родини, бо жодна інша тема не дозволяє нам відчути себе частиною історії", — каже Ольга Дробишева, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри історії та археології ДЗ "Луганський національний університет імені Тараса Шевченка".
Вона пояснює на власному прикладі, чому родинна історія — найсильніший інструмент.
"Коли я читаю про те, що в 1941 році Київ опинився в оточенні, сотні тисяч солдатів потрапили в полон, а Сталін зазнав нищівної поразки, — для мене це виглядає як сухі факти з історії: прочитала й забула. Але коли усвідомлюю, що серед тих військових безвісти зник мій прадід, якого пів століття чекала моя прабабуся, якого й досі з болем згадує моя бабуся, — тоді це оточення постає переді мною зовсім інакше", — розповідає дослідниця.
Саме тому перше, що варто зробити, — поговорити зі старшими родичами й записати їхні спогади.
"Якщо це особисте дослідження власного роду, ще до книжок починати потрібно із розмов зі старшими членами родини. Їхні розповіді слід обов’язково зафіксувати, адже більше за наших бабусь і дідусів про нашу сім’ю ніхто не знає", — підкреслює Ольга.
Ольга Дробишева наголошує, що до історичних і краєзнавчих досліджень може долучитися кожен, незалежно від освіти.
"Citizen science, або громадянська наука, — це світовий тренд. Усе починалося з bird watching, коли люди фотографували пташок, але в історії воно теж працює. Ми залучаємо тих, хто досліджує без фахової підготовки, і це реально працює. Для краєзнавства така модель є ідеальною, адже варто почати хоча б із власної родини чи села. Не можна чекати на великі проєкти — час минає. Моє завдання — об’єднати найширше коло дослідників, навіть якщо вони соромляться так себе називати", — каже дослідниця.
На її переконання, саме такий підхід робить краєзнавство живим і доступним для всіх. Адже з маленьких особистих історій складається велика мозаїка національної пам’яті.
"Я не так давно в краєзнавчій роботі, і добре відчуваю це вічне протистояння — як між фізиками й ліриками. Так само триває суперечка між фаховими істориками та краєзнавцями-аматорами. Часом чую такі закиди від старших колег-краєзнавців: фахові історики нас не слухають. Я відповідаю: можливо, є ті, що не слухають, але я вас слухаю", — розповідає вона.
На думку дослідниці, ці суперечності не повинні відштовхувати людей від пошуків минулого. Навпаки — саме в поєднанні академічної науки й аматорського досвіду народжується живе краєзнавство.
"У нас є Мала академія наук — і це фактично приклад citizen science. Діти, які ще навіть не мають повної середньої освіти, представляють свої проєкти, їх слухають, вони публікуються й захищають свої ідеї. Так, рівень у всіх різний — але ж і серед фахових істориків існує різний рівень підготовки та різні погляди", — наводить приклад дослідниця.
Луганщина без Луганська
Для Луганщини залучення аматорів особливо важливе: регіон позбавлений доступу до архівів і власного дослідницького простору, тож поле для роботи величезне. Перший напрямок — родинна історія, якою активно займаються луганські генеалоги. Другий — історія населених пунктів, де бракує повної картини навіть у Вікіпедії.
"Часто маємо історію, але у Вікіпедії про це лише два рядки. Це велика й кропітка робота, цікава й благодатна, але повної картини населених пунктів усе одно бракує", — розповідає Ольга Дробишева.
Третій напрямок, який пропонує Дробишева — саме "білі" плями в історії.
"Буквально щодо періоду, який мене цікавить, — період Української революції 1917-1921 років — матеріалу ще недостатньо. Часто бачимо у історії населених пунктів, наприклад: 1917 рік, Лютнева революція, потім Жовтнева — і відразу колгоспи. Усе, що стосується зміни влади, перебування українських військових частин на Луганщині, просто випадає з історичного наративу. Наприклад, навіть поважні дослідники дивувалися тому, що в 1918 році тут стояла українська армія", — пояснює вона.
Дослідниця додає, що ця прогалина з одного боку є проблемою, а з іншого — відкриває величезне поле для пошуків нових тем, які раніше ігнорувалися або вважалися "сучасністю". На її думку, достатньо взяти будь-який період з історії Луганщини — культурний, політичний чи економічний — і в ньому обов’язково знайдеться біла пляма.
Архівна спадщина: де шукати
Історія Луганщини має складну архівну спадщину. На початку ХХ століття територія входила до Харківської та Катеринославської губерній, частково — до Воронезької та Області Війська Донського. Це обумовило розпорошеність документальних комплексів.
Основними центрами зберігання джерел є: Центральний державний історичний архів України в Києві, де зберігаються документи XIV століття — 1917 року; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України в Києві — від 1917 року до сьогодення; Центральний державний архів громадських об'єднань та україніки в Києві з документами ХХ–ХХІ століть; Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів; регіональні архіви Харківської та Дніпропетровської областей.
Особливе місце посідає галузевий архів СБУ, а також Електронний архів Українського визвольного руху, де представлено унікальні документи визвольних змагань ХХ століття.
"Ще десятиліття тому, коли я писала дисертацію, я могла лише мріяти про такі умови. Тепер є відкриті архіви, доступні сканкопії описів і навіть окремих справ, можливість замовити копії документів. Будь-який архів в Україні — обласний чи центральний — має свої сайти й електронні портали. Це, звісно, непросто, але водночас нагадує квест: ти відчуваєш себе Шерлоком Голмсом, який досліджує, збирає сліди, інколи заходить не туди, але знову знаходить правильний шлях", — розповідає дослідниця.
Велику роль у сучасних дослідженнях відіграють електронні проєкти. "Імена самостійної України. 1917–1921" — база діячів національно-визвольного руху. Єдиний реєстр жертв Голодомору та Національна книга пам'яті жертв 1932–1933 років. Національний банк даних жертв політичних репресій радянської доби. Український мартиролог ХХ століття, а також ресурс "Меморіал".
Дослідникам також доступні проєкти, пов'язані з історією Другої світової війни — бази мобілізованих, радянських військовополонених та інші. Значним підґрунтям для вивчення соціальної історії є неофіційні джерела: база жителів України 1650–1920 років, онлайн-карти походження прізвищ, агрегатори архівних документів, тематичні групи у соціальних мережах.
В умовах обмеженого доступу до традиційних архівів важливим стає використання електронних бібліотек і цифрових колекцій: Електронна бібліотека Інституту історії України НАН України; "Історична спадщина України" та "Культура України"; "Україніка" — електронна бібліотека НБУВ; eScriptorium — архів рідкісних видань і рукописів Центральної наукової бібліотеки ХНУ імені Каразіна.
"Мене цікавить не стільки література, скільки джерела. Раніше, щоб попрацювати зі статистичними відомостями, яких була величезна кількість, потрібно було їхати до бібліотек — і не в кожній вони були. Шукати доводилося в Харкові, у Києві, а часом навіть у Москві чи Санкт-Петербурзі. А тепер значну частину цих матеріалів уже відскановано і доступно онлайн", — пояснює викладачка.
Оцифровані періодичні видання дають змогу простежити соціальні, економічні та культурні процеси Луганщини у ХІХ–ХХ століттях. Особливу цінність мають "Харьковские губернские ведомости" 1838–1913 років, "Южный край" 1880–1917 років, видання — "Красный пахарь" (Старобільськ), "Луганская правда" (Луганськ), "Червоний хлібороб" (Старобільськ).
Дробишева визнає: для роботи з архівами потрібні навички. Але їх можна здобути.
"Щоб працювати в архіві, потрібно розуміти систему: як робити запит, як влаштована структура, як отримати й опрацювати матеріали, мати навички читання. У ХХ столітті більше друкованих документів, а з рукописами допомагає штучний інтелект, який добре їх розпізнає. Тож варто лише набратися сил, почитати, порадитися — і можна досліджувати, навіть не виходячи з дому", — пояснює вона.
Де шукати пораду
Дробишева радить шукати однодумців і не соромитися ставити питання.
"Я бачу вихід у тому, щоб шукати однодумців, із ким можна порадитися. Є кілька неофіційних спільнот — генеалогічних чи історичних, де люди активно обговорюють. Найбільш структурована і потужна — це генеалогічна спільнота. Часто практичних порад в університеті так докладно не нададуть, як там: доступ до архівів, підрозділи, форуми, спільноти на кшталт UAGenealogy у Facebook. І найгірше, що може трапитися, коли ви звертаєтеся до дослідника, — він не відповість. Ви витратите три хвилини на листа, але з такою ж імовірністю отримаєте підказку чи матеріали. У мене їх теж накопичилося багато, і я завжди кажу: беріть, бо сама все не встигну опрацювати", — ділиться дослідниця.
Її мрія — створити електронну базу інформації з історії Луганщини, хоча б джерел, де немає обмежень авторського права, щоб люди могли заходити, завантажувати і використовувати.
Головна порада Дробишевої — не здаватися, якщо складно.
"Якщо ви нічого не розумієте, не можете розібрати почерк чи шрифт — це нормально. Не варто відразу відмовлятися. Потрібно просто лупати цю скалу, бо всім складно — навіть фаховим історикам. В Україні немає єдиної затвердженої версії жодної події, і різні точки зору мають право на існування. Ви можете з ними сперечатися, історики можуть скептично ставитися до аматорів, але я вважаю, що всім треба давати шанс і пропонувати допомогу. Це не робить нас супротивниками, а лише створює простір для співпраці", — заспокоює вона.
Історикиня попереджає: треба бути готовим дізнатися те, чого не хочеш знати. Історія — складна наука, де немає тільки чорного, білого чи сірого.
"Історія багатобарвна, і єдиного правильного погляду не існує. Факт ми можемо встановити, але його інтерпретація завжди буде різною. Будь-який історик залишається суб’єктивним. Ми навчаємося прагнути об’єктивності, але ця мета, насправді, недосяжна", — пояснює Ольга.
Тому кожний дослідник має право на помилку, на свою точку зору і мусить розуміти, що сусідній дослідник так само має право на помилку та на свою точку зору.
Усна історія: фіксувати негайно
Ольга Дробишева відзначає, що усна історія нині активно розвивається в Україні, але її важливо робити правильно.
"Як мінімум варто дотримуватися етичного кодексу, який майже не відрізняється від журналістського. Усі інтерв’ю потрібно записувати, фіксувати дату, хто проводив опитування, основні дані респондента. Я за те, щоб усе ретельно документувати: так ми зберігаємо об’єктивність і водночас дотримуємося норм, щоб не скомпрометувати джерело. Записувати варто все, але саме як факт", — наголошує дослідниця.
У межах світових трендів на відкриту науку, наголошує Ольга Дробишева, для луганців особливо важливо оприлюднювати результати своїх досліджень.
"Хоча б на сторінці у Facebook, у якійсь групі, у TikTok — будь-де. Адже якщо подивитися на сучасні наукові публікації, то вони вже посилаються і на YouTube, і на Facebook, на будь-які доступні платформи. Світ змінюється, змінюються підходи й самі джерела. І сьогодні особливо актуальним стає питання збереження електронних даних, зокрема соціальних мереж, у контексті архівної справи", — пояснює дослідниця.
Ольга Дробишева визнає: щоб займатися дослідженнями, важливо мати певну історичну базу. Вона допомагає зрозуміти контексти, правильно читати джерела, орієнтуватися у статистиці та знати адміністративно-територіальний поділ різних періодів.
"Звісно, коли є база, працювати значно легше. Але це не означає, що треба відучитися чотири роки на бакалавраті й два на магістратурі, щоб написати історію села. Я, наприклад, не пригадую, щоб мене спеціально вчили, як працювати зі статистичними матеріалами чи щоб ми окремо вивчали територіальний поділ Луганщини в різні часи, наприклад. Тут більше значать хист, воля, бажання й готовність вийти за межі теми, почитати додатково, роздивитися суміжні питання. Адже дослідження — це не механічне переписування. Це світогляд: береш маленьку тему й поступово відкриваєш нові горизонти. Читаєш десятки джерел, з яких використаєш лише двадцять відсотків, але саме вони формують у голові контекст", — пояснює дослідниця.
Вона додає, що для опанування базових умінь достатньо й короткотривалих курсів. Серед краєзнавців траплялися випадки, коли люди спеціально приходили навчитися саме цьому.
"Є відчуття: бракує знань, хочеться мати більш міцну основу. Але присвячувати цьому роки — теж не всім під силу з різних причин. Важливіше отримати ключові навички, а далі вчитись на практиці", — каже вона.
Дробишева часто порівнює історичне дослідження з квестом або навіть слідством.
"Ми працюємо з речовими доказами, які маємо, і намагаємося відтворити картину не злочину, а події. Джерела можуть суперечити одне одному і завдання дослідника — скласти якомога повнішу мозаїку. Це не завжди легко, бо доводиться стикатися з несподіванками чи фактами, яких не хочеш знати. Найпростіше бачити все в чорно-білому, але в реальності воно багатше й складніше", — зауважує вона.
І підсумовує: головне — не намагатися стати останньою інстанцією, а подати різні варіанти: є ось так і ось так.
Читайте також: Річка Луганка: коротка історія через питання.
