У лютому 1966-го Сіверськодонецьк вперше заговорив у мікрофон. У лютому 2022-го — замовк під вибухами. Між цими датами — трансформація від дротового мовлення до FM-хвиль, понад півстоліття історій, пісень, жартів і тиші, що тримала на зв’язку тисячі сердець.
Ліза Романова, одна з перших ведучих FM-радіо в місті, розповіла виданню ТРИБУН про роботу в ефірі.
Як все починалося
Наприкінці 1950-х у Сіверськодонецьку з'явився саморобний ретранслятор, що знаходився у дворі будинку 41 по вулиці Леніна, транслював лише власні програми місцевої телестудії, і його сигнал ловили стандартні приймачі — КВН-49, Темп-2 — лише в сусідніх дворах. Тому до 1960 року сіверськодончани дивилися телебачення зі Сталіно, а вже згодом — із Луганська.
23 лютого 1966 року прозвучала перша передача міського радіо. Першим редактором редакції міського радіомовлення був Гіві Шалвович Шенгелая. У 1991 році створили телерадіокомпанію "СТВ", яка в 1999-му стала першою регіональною ТРК в Україні, що провела пряму лінію з Президентом країни одночасно по телебаченню і радіо.
— Пам'ятаєте той день, коли вперше почули себе в ефірі? Що це було за відчуття?
— Не стільки сам ефір — пам'ятаю про хвилювання перед ним. Це було дуже складно — я не мала ані досвіду публічних виступів перед великою аудиторією, ані роботи з мікрофоном. І відповідальність була більше, ніж величезна — тоді це був перший ефір першого FM-радіо в місті.
FM-революція
Середина 1999 року — радіостанція "СТВ" розпочала мовлення на частоті 105,3 МГц, ставши першим FM-радіо Сіверськодонецька. Згодом у місті почали "ловити" інші радіостанції.
10 червня 2010-го на частоті 90,8 МГц розпочало мовлення "Music Radio". У серпні того ж року на частоті 107,1 МГц з'явилася "Europa Plus — Луганськ". 14 вересня на цій же частоті нетривалий час мовила "Шансон Луганськ". 15 січня 2011-го "Шансон Луганськ" розпочав постійне мовлення на 107,1 МГц. 12 липня "Русское Радио Україна" розпочало мовлення на 103,3 МГц. 20 січня 2013-го "Relax FM" замінив "MusicРадіо" на частоті 90,8 МГц.
— Як звучав Сіверськодонецьк у ті часи, коли ви починали? Якщо заплющити очі — що чути: які голоси, музика, атмосфера?
— Тоді це було тихе місто, без метушні й інтенсивного руху транспорту. Музика лунала переважно на свята. Іноді, зазвичай у "Льодовому", проходили концерти заїжджих зірок — здебільшого радянських або пострадянських. Повні зали збирали лише найвідоміші виконавці, ті, на кого йшло передусім середнє та старше покоління.
— Чи було у вас відчуття, що ви — частина чогось більшого?
— Радіо — це завжди командна гра, у якій значну роль відіграє слухач, особливо коли йдеться про провінційну станцію. У такі моменти радійники стають, або можуть стати, частиною родини. Це велика відповідальність і водночас велика честь — хоча іноді вона й може ускладнити життя.
Технічна база
Технічна база розросталася. Першою вежею стала щогла ТРК "СТВ" на проспекті Центральному, 21 (висота над рівнем моря — 76 метрів). Згодом з'явилися вежі на Гвардійському, 13 — щогла на даху п'ятиповерхового готелю "Центральний" (висота над рівнем моря — 71 метр), та на Вілесова, 1 — дах десятиповерхової будівлі інституту "Хімтехнологія" (висота — 54 метри, висота над рівнем моря — 71 метр).
— Чи відчували спротив або упередження через те, що ви — жінка в технічній професії? Як доводили, що "можу"?
— Складно визначити, що саме можна вважати упередженням чи спротивом за цією ознакою. У таких професіях зазвичай усе зводиться до одного: або ти доводиш свій хист, або байдуже, якої ти статі. Я знаю і жінок, і чоловіків, які досягли успіху в цій справі. Хіба що іноді чоловіки мають більше часу для самовдосконалення — хоча найчастіше все залежить не від обставин, а від бажання.
— Чи траплялось, що хотілося сказати щось важливе — але не дозволяли?
— Знов-таки — складно сказати. FM-радіо — це завжди засіб масової інформації, у будь-якому випадку є обмеження, обумовлені власником, редакційною політикою, тощо. З іншого боку — це певна угода. Або ти приймаєш "умови командної гри", або йдеш своїм шляхом. Зрештою, свого часу моя співпраця з радіо "СТВ" закінчилась саме так.
— Були курйози? Наприклад, хтось заснув у прямому ефірі, чи мікрофон увімкнувся не тоді?
— Курйозів вистачало, хоча більшість із них — звичайні професійні заморочки. Наприклад, коли ми з колегою вели нічний ефір: я була за пультом, а він розмовляв зі слухачами, відповідав на телефонні та пейджерні запитання тощо. І раптом просто посеред ефіру в мене відмовила частина техніки — наглухо.
Обійти цей глюк було нескладно, але залишити проблему тим, хто працюватиме зранку, я не могла. Тож після завершення програми взялася з’ясовувати, що сталося — і знайшла причину. На той час технічна база станції тільки формувалася, тож більшість пристроїв була ввімкнена під столом у переноску — точніше, у мережевий фільтр. Колега, як завжди, спілкувався зі слухачами емоційно, із залученням рук і ніг. І якщо руками він подеколи зачіпав мікрофон (за що я йому постійно дорікала), то цього разу ще й буцнув ногами під столом переноску, вибивши з неї штекер. Добре, що лише один — і ще краще, що я це помітила до того, як устигла перенести до ефірки половину обладнання на заміну.
2014: зміна контексту
У вересні 2014 року, після окупації Луганська, адміністративний центр області було перенесено до Сіверськодонецька. 15 жовтня 2015-го Луганська обласна державна телерадіокомпанія відновила мовлення — зокрема на тимчасово окуповані території та саме місто Луганськ. А вже на початку листопада телеканал ЛОТ і радіо "Пульс" розпочали трансляції, які охопили як окуповані райони, так і прифронтові населені пункти — зокрема Станично-Луганський район і прилеглі території.
— Коли в місті щось траплялося, як це переживалося зсередини студії?
— Просто — переживалося. Студія ніколи не була герметичною — ні атмосферно, ні інформаційно. Пожежі, повені, а згодом обстріли та руйнування — про все це ми дізнавалися не з новинних стрічок в інтернеті, а безпосередньо від людей поруч. До того ж останні роки ми працювали всього за кількадесят кілометрів від лінії розмежування.
— Чи збереглися старі записи? Яку б плівку ви найбільше хотіли повернути з минулого?
— Старі записи часів "СТВ" збереглися, хоч і в застарілому форматі — частково на міні-дисках, частково на касетах. Ні, я їх не цифрувала, хоча кілька разів переслуховувала касети, шукаючи певну інформацію. Тепер усе це залишилося по той бік війни — в окупованому Сєвєрі.
Дещо із записів часів "Пульсу" маю з собою — здебільшого це фрагменти "Часу бажань". Переслуховувати їх складно. Мені здається, тоді ми не до кінця усвідомлювали, наскільки важливою була ця програма. Адже ми справді — крізь простір, кордони й лінію розмежування — поєднували серця. Звучить трохи пафосно, але так воно і було.
— Як звучить Сіверськодонецьк тепер — у вашій пам'яті?
— "Сєвєр" ніколи не був дуже гучним містом. І занадто пафосним ніколи не був. А в моїй пам'яті він поєднався зі звуками вибухів, на жаль, то останнє, що я чула там, коли нас евакуювали.
— Чи були у вас свої "зірки ефіру"? Або ті, з ким було важко — але цікаво?
— Цікаво було працювати з усіма колегами. Особливо я вдячна "Пульсу" — адже до того була переконана, що "радіо-сторінка" в моєму житті перегорнута остаточно. Та це вже був зовсім інший рівень — і технічно, і професійно, і в людських стосунках. Так, війна розкидала нас у різні боки, але ми, коли є можливість, спілкуємося. Знаходимо для цього і час, і теми.
І, звісно, маю окремо згадати Дмитра Сірика — слухачі "Пульсу" пам’ятають його як Івана Лопату. Музичний редактор, ведучий ефіру, людина з непростим, але щирим характером. Він пішов до війська й загинув у 2023-му під Бахмутом. З ним було і важко, і цікаво. Ми з колегами не просто згадуємо про нього — ми пам’ятаємо його завжди.
На честь Дмитра Сірика нині в Сіверськодонецьку перейменовану вулицю, на який чоловік жив і працював.
Обрив
8 травня 2022 року через бойові дії знеструмлено підконтрольну частину Луганської області. Вежа на Центральному, 21 пошкоджена бойовими діями. Що зараз з іншими вежами — перевірити неможливо. Місто в окупації.
— Були моменти, коли хотілося вимкнути мікрофон і більше не повертатись?
— У будь-якій професії бувають моменти вигорання чи зневіри. Радіо — це, знов-таки, командна гра. Я вже двічі "вимикала мікрофон": уперше — коли думала, що назавжди, вдруге — коли за мене це зробила війна.
Тепер, коли мене запитують про подальші плани, я відповідаю просто: 23 лютого 2022 року я була впевнена, що 25-го піду до поліклініки закривати лікарняний, а 26-го повернуся в ефір. Але сталося 24 лютого.
Відтоді я не така категорична у своїх бажаннях і прогнозах — особливо щодо того, щоб "більше не повертатися". Проте сподіваюсь, що доля щодо нас має план, і він може нам не так, щоб сподобатися, але дозволить "повернутися". Та "ввімкнути мікрофон".
— Який звук або запах досі нагадує вам про студію?
— Складно виділити. Зараз здається, що то все було в іншому житті та не зі мною. В іншому житті, по той бік реальності.
— Якби ви зараз могли вийти в ефір і знали, що вас чує весь Сіверськодонецьк — теперішній і той, що в серці — що б ви сказали?
— Як завжди: "Привіт старим та новим друзям. Я — Ліза Романова, бажаю всім добробуту і злагоди…".
Читайте також: Історія Луганщини: чому кожен може стати дослідником.
