Олексій Біда — уродженець Луганська, правозахисник і військовослужбовець. Він був одним із організаторів луганського Євромайдану, у 2015-2021 роках очолював Центр документування воєнних злочинів при Українській Гельсінській спілці, а з 2022 року у складі 130-го батальйону територіальної оборони пройшов Ірпінь і харківську кампанію, працював інструктором у школі БПЛА “Ятаган” і нині служить у Координаційному штабі з питань поводження з полоненими.
В інтерв’ю виданню ТРИБУН він розповів про діяльність до 2014 року, переслідування й виїзд із Луганська, подальшу роботу з ідентифікації цивільних полонених.
Яким був Луганськ до 2014
Олексій говорить про Луганськ як про місто, з яким він збирався пов’язати все своє життя – без намірів виїжджати, шукати щось більше в інших українських містах. Він пригадує: для нього в обласному центрі найсхіднішого регіону вистачало ресурсу для розвитку. Спогади про місто в його пам’яті залишилися різні, контрастні — від кримінального минулого до культурного потенціалу.
“Пам’ятаю його в 90-х, коли там були бригадні розборки. І потім, врешті-решт, комсомольці винищили всіх бандитів і взяли гору — почали будувати свою «єфремовську імперію»”, – пригадує Олексій.
Проте поруч із цим існувала й інша, менш помітна зовні, але важлива площина життя Луганська — культурна. Тут виростало середовище, яке формувало нові ідеї, створювало простір для творчих експериментів і давало можливість мислити ширше.
“Пам’ятаю потенціал неформальної тусовки двох інститутів культури і мистецтв. Вони давали такий культурний поштовх для якихось нових течій, сприйняття та переосмислення культурних новин”, – розповідає він.
Відчуття міста часто кристалізувалося навколо конкретних місць, де збиралася активна молодь. Це були неформальні простори, що виконували роль осередків нових сенсів.
“У першу чергу це якісь культурні кафе, які збирали навколо себе молодь, яка тяглася до якихось цікавинок. Те ж кафе «Донбас» — у різних локаціях”, — пригадує він.
Водночас Луганськ мав і те, чим міг здивувати навіть досвідченого мандрівника. Одним із таких місць для Олексія була колекція кам’яних баб у Луганському педагогічному університеті.
“Я більше поки не зустрічав в Україні такої багатої колекції кам’яних скульптур, кам’яних баб”, — говорить він
Та найбільший жаль викликають незавершені проєкти, що могли б змінити уявлення про Луганськ. За словами Олексія, лише напередодні війни почалися перші кроки для визнання історичної частини міста як культурної спадщини.
“Мабуть, сумую за тим, що ми не встигли реалізувати амбітний проєкт щодо популяризації історичної частини Луганська для її відвідування. Там лише в 14-му чи в 13-му році була прийнята постанова про межі цієї культурної території, історичної території центра міста”, — каже він.
І додає:
“На мій погляд, там був великий потенціал, який можна було реалізувати — наприклад, включно з підземною вулицею. Такого я теж поки що ніде не чув”.
Коли мова заходить про Луганську область загалом, він згадує її передусім як простір для відпочинку та подорожей. Найбільш особливим у пам’яті Олексія залишився відтинок на кордоні з Росією, уздовж річки Деркул. Це була територія, яку він обрав для своїх поїздок і яку називає улюбленою.
“Там було багато цікавих місць, де можна було поїхати відпочити в наметі або пропливти по Сіверському Дінцю на катамарані теж до кордону”, – пригадує він.
Про що була “Луганда”
Ініціатива “Луганда” з’явилася у Луганську як спільнота однодумців, що об’єднувалася навколо культурних практик. Спершу це був невеликий кіноклуб, де збиралися люди, щоб подивитися артхаусне кіно, обговорити побачене й просто поспілкуватися. Згодом формат значно розширився.
“Долучились інші люди, інші ініціативи, інші активності, в тому числі гастролі гуртів з Росії та Європи, майстер-класи”, — розповідає Олексій Біда.
Одним із найважливіших напрямів стала організація фестивалю сучасного українського мистецтва, який у Луганську вдалося провести двічі. Ідея фестивалю полягала у дослідженні мистецтва “на межі” — там, де перетинаються різні жанри, стилі й культурні території.
“Акцент цього фестивалю був на пограничних мистецтвах, там, де між собою перетинаються різні жанри, різні території. І якраз кордон — це Луганщина і є, вона завжди там була. Кордон дикого поля з кочовими та осілими народами. Кордон Московії з Кримським ханством, кордон Росії й України. Це сплетіння різних культур давало свою самобутню культуру”, — пояснює він.
Учасники ініціативи бачили в цій “постійній межовості” особливий сенс — відкритість до нового, готовність працювати з експериментальними формами.
“Мабуть, за цим я сумую. Це щось постійно на грані, постійно в сприйнятті чогось нового. А про це врешті-решт був і проєкт «Луганда»”, — додає він.
Після 2014 року, коли довелося виїхати з Луганська, діяльність фактично припинилася.
“Після виїзду ми провели фінальний дембельський акорд у музеї духовного мистецтва. І на цьому наша діяльність завершилася”, — підсумовує він.
Лякали “помстою за Одесу”: яким був виїзд з рідного міста
Виїзд із Луганська для Олексія Біди став наслідком не лише загальної політичної ситуації, а й безпосередніх переслідувань – останні пів року він був залучений до організації місцевого осередку Євромайдану.
“Після того, як Росія почала нарощувати оберти ресурсами тими, які залучала зі своєї території, кістяк нашої спільноти не міг нічого змінити. Наприклад, ті ж самі «грушники», які маскувалися під якихось там козачків і місцеву самооборону. Або заїжджали автобуси «спортсменів»”, – пригадує він.
Для активістів це обернулося переслідуваннями.
“Почали переслідувати активно і нас, у тому числі. Я потрапив на добу в полон і мені там добряче нам’яли боки”, — розповідає він. Це стало переломним моментом, після якого залишатися в Луганську було небезпечно.
Хронологія тих днів закарбувалася в пам’яті особливо чітко.
“2 травня якраз були події в Одесі. І після цього я потрапив у полон. Мене якраз лякали такою типу «помстою за Одесу». Там прийшов чувак з позивним «Одеса». І далі була вистава з катуваннями”, — згадує він.
Після звільнення з полону Олексій ще кілька днів залишався у місті, аби владнати особисті та побутові справи.
“Два дні відлежався, вирішив якісь питання свої побутові. Завіз останню гуманітарну допомогу військовим, яким ми вже допомагали на той момент. Остаточно виїхав 7 травня”, — каже він.
На момент виїзду з Луганська Олексій не уявляв, що окупація затягнеться на роки. Панувала надія, що ситуація може розв’язатися швидко, за сценарієм інших міст – як в Одесі чи Харкові. Згодом ця впевненість розвіялася. Причина, на його думку, крилася і в позиції українських еліт того часу.
“Мабуть, у когось не вистачило духу на протистояння Російській Федерації з нашого політичного керівництва”, — підсумовує він.
Волонтерство та документування злочинів
Після виїзду з Луганська він не залишився осторонь і ще довгий час займався волонтерством. З 2014 року допомагав військовим із Луганської області, які вступили до добровольчих батальйонів, та продовжував займатися цим до середини 2015 року. Згодом робота на волонтерському фронті змінилася більш системною діяльністю.
“Мені запропонували створити центр документування воєнних злочинів та порушень прав людини в громадській спілці «Українська Гельсінська спілка з прав людини». І я створив цей центр, який існував з 15-го по 21-й рік”, – пригадує Олексій.
У грудні 2021 команда перейшла працювати до новоствореного Українського національного центру розбудови миру — державного підприємства при Міністерстві реінтеграції, там цей напрямок Олексій Біда очолив на посаді заступника директора. Вже у 2022 році його установа трансформувалася у Національне інформаційне бюро, яке й далі займається питаннями полонених.
Сили оборони України та бойовий шлях
Олексій Біда зазначає, що початок повномасштабного вторгнення для нього несподіванкою не був: він готувався до цього ще за три роки до початку наступу російської армії.
“З 2019 року я почав вливатися в створення сил Територіальної оборони, і війну почав у складі батальйону тероборони Солом'янського району, але це було вже свідомо підготовлено і, скажімо так, не було неочікувано”, – пригадує він.
Військова історія Олексія почалася у 130-му батальйоні територіальної оборони, де він пройшов перші серйозні випробування великої війни. Це був Ірпінь, далі — Харківщина, а згодом довгі місяці на Лиманському напрямку вже у складі батальйону “Дике поле” Першої бригади Богуна.
“У складі 130-го батальйону тероборони я був командиром стрілецького відділення”, — згадує він.
З часом частина бійців переорієнтувалась на нові завдання. Так в “Дикому полі” виникла група “Дикі бджоли”, яка займалася аеророзвідкою. У підпорядкуванні 25 бригади ДШВ Їхня робота виявилася настільки результативною, що на підрозділ почали точково полювати.
“Ми там непогано себе показали”, — каже Олексій. У бригаді навіть пропонували прийняти групу до свого складу, але командування ухвалило інше рішення.
Наприкінці 2023 року батальйон остаточно розформували. Частина його бійців, у тому числі й Олексій, перейшла до новоствореної школи БПЛА “Ятаган”. Тут він рік працював інструктором, передаючи свій досвід молодим операторам безпілотників.
Тепер він повернувся до напрямку, яким займався ще у мирний час: документування та робота з полоненими.
“Зараз я перевівся в Координаційний штаб з питань поводження з полоненими. І в принципі працюю за тим же напрямком, за яким працював з 15-го по 22-й”, — підсумовує він.
Цивільні полонені: що робити, якщо в окупації зник родич або знайомий
Наразі Олексій Біда стежить за Луганщиною здебільшого саме через свою професійну діяльність в Координаційному штабі. Головним предметом його уваги є цивільні, яких окупаційна “влада” засуджує за політичними мотивами.
“Мене дійсно дивує досі, що є двадцятирічні хлопці та дівчата, яких засуджують за «шпіонаж» чи «державну зраду». Вони 11 років вже прожили в окупації, але продовжують пам'ятати Україну і навіть ризикують життям, допомагаючи звільнити свої міста. Це для мене зараз найбільше враження”, – ділиться він.
Питання звільнення цивільних полонених є надзвичайно складним. “Суди” в окупації виносять їм вироки не як громадянам України, а як громадянам Росії, оскільки більшість з них були вимушені отримати паспорти країни-окупанта через примусову паспортизацію.
“Варто розуміти, що Координаційний штаб — це гілка виконавчої влади. Ми не впливаємо на процеси великих перемовин. Ми не впливаємо на те, кого з людей звільняють. Наша задача – зібрати інформацію про людей, які знаходяться в полоні і суто технічно потім провести обмін. А перемовинами займаються інші гілки. І якраз в рамках третіх стамбульських перемовин йшлося про звільнення цивільних. Але наскільки я бачу по динаміці якраз зі звільненням цивільних найбільша проблема”, – говорить він.
Росія неохоче звільняє з полону саме цивільних, оскільки, на думку Олексія, саме вони можуть розповісти багато і про тортури, і про порушення прав людини. До того ж, для самої РФ це створить невигідну для неї картинку – люди зі “звільнених” нею територій будуть говорити про полон та знущання.
“При тому, варто пам’ятати, що цивільні знаходяться в полоні набагато довше, ніж з 2022 року. Є ті, хто потрапили туди в 2017, є ті, хто досі сидить з 2014 року”, – наголошує Олексій.
Даними про кількість цивільних полонених з окупованих територій наш співрозмовник поділитися не може, однак зауважує, що ідентифікація таких людей є надзвичайно складною. Тому він звертається до наших читачів:
Якщо ваш родич або знайомий зник на окупованій території, обов'язково подайте заяву в Національну поліцію, об'єднаний центр СБУ та Національне інформаційне бюро. Це дуже спростить історію з їхньою ідентифікацією, пошуками, звільненням. А ще більше спростить їм життя після того, як вони будуть звільнені з отриманням довідки, що вони дійсно були цивільними заручниками країни окупанта.
Як “ПТСР переселенця” привів до закинутої хати на Чернігівщині
З нещодавнього часу список занять подружжя поповнився ще однією задачею – вони відновлюють закинуту хату в селі на Чернігівщині та публікують тематичний блог. Як пояснює Олексій, для нього дослідження роду стало органічним продовженням процесу “укорінення”.
“У мене був певний час, коли після примусового переміщення не було впевненості ані в тому, що мене з орендованої квартири не виженуть наступного дня, ані більш-менш впевненості у завтрашньому дні. І це створювало свої труднощі в житті. ПТСР переміщеної особи, мабуть, був”, – розповідає він.
Згодом процес “укорінення” пішов більш активно та, за словами Олексія, складався з кількох етапів. У першу чергу він почав вивчати власне генеалогічне дерево.
“Мій батько помер, коли мені було сім років. В селі, де він народився, я не був з п'яти років, тобто взагалі з цією гілкою родини не підтримував ніяких відносин. Потім приїхав в село, зайшов в магазин, розказав, хто я, кого шукаю. Продавчиня мені сказала, що її сестра була в шлюбі з моїм дядьком, тому ми родичі, а з моїх близьких родичів залишився лише один дядько. Ось і з цього почалось відновлення родоводу. І зараз там понад 2 000 осіб вже”, – ділиться Олексій Біда.
У 2018 році подружжя придбало квартиру, що подарувало їм відчуття стабільності, а вже у 2019, коли чоловік доєднався до ТРО, відбулося закріплення сталої впевненості.
“Ця хата в селі – логічне завершення цього процесу, бо пращури моєї дружини більшою мірою з Чернігівщини, в тому числі і з Козелецького району, в якому ми купили врешті-решт хату. Зараз намагаємось її відновити і зберегти: і традиції, і той вигляд хати, а в якому вона була, піч, колодязь та інше. Хочемо досліджувати цю територію, свій родовід і традиції наших пращурів, які жили на цій землі. І зберігати їх для своїх дітей”, – розповідає він.
Що буде з деокупованою Луганщиною
Олексій Біда наголошує: просто вірити у звільнення нині окупованих територій – мало. Потрібно долучатися до боротьби, і не лише українською громадою.
“Щось робити треба і нашим міжнародним партнерам. Якщо така консолідація зусиль буде, тоді це станеться. Зараз цієї консолідації сил немає навіть в Україні. Хтось воює вже четвертий рік, хтось ховається вже четвертий рік, а для когось війни взагалі немає”, – говорить він.
Чи однаковий термін мають отримати вчитель історії на окупованій території та працівник “адміністрації”? Чи варто враховувати особисті переконання людини під час розгляду справи за статею колабораціонізму? Це – складні питання, на які Україні доведеться знайти відповідь. Олексій Біда вважає, що така диференціація дійсно має існувати.
“Вчитель історії таємно може розповідати дітям про історію України більш-менш неупереджено. Ця диференціація має бути не лише за спеціальністю, а і безпосередньо за особистими діями людини”, – наголошує він.
Разом з тим, сама Україна як держава не готова до роботи зі звільненими територіями, і це помітно у великій кількості державних нагальних проблем, які не поспішають вирішувати.
“Це і про проблему звільнених цивільних, з якими досі не знають, що робити, куди їх вести, як допомогти влаштувати своє життя у нових реаліях. Це і про переселенців з новоокупованих територій, бо проблема переселенців стояла активна і з 2014 року, і з 2022 вона постала ще активніше. А чи були запропоновані цим людям якась реальна допомога? Я не побачив. І це стосується всього іншого”, – говорить Олексій.
У чому саме проблема – у виборцях чи в обраних – чоловік не знає. Однак наголошує: коли рішення приймаються не за принципом покращення життя або допомоги українцям, а за принципом впливу на рейтинги, то враження, що країна подорослішала та готова до подальших випробувань, не з’являється.
“Це стосується державних інституцій, які досі працюють за радянськими лекалами. Політиків державних, які гоняться за рейтингом, приймають популістські рішення. І виборців, які обирають не за критерієм професіоналізму, а за критерієм гарного зовнішнього вигляду або пустих обіцянок”, – вважає Олексій.
Що ж стосується бажаного майбутнього Луганщини, пан Олексій наголошує, що перші двадцять років на деокупованій території має відбуватися гуманітарна місія – розмінування, відновлення інфраструктури та відбудова цих земель.
“Мають проводитися заходи, які будуть залучати людей повертатися на ці території або наново їх заселяти. Адже за цей період багато людей просто вкорінилися на нових місцях, і повертатися назад в руїни без світла, без газу та води навряд захочуть”, – говорить він.
Надалі, як бажає Олексій Біда, ці регіони може супроводжувати розвиток бізнес-технологій, укріплення кордонів та процес вкладання великих коштів.
Що врешті-решт я хотів би побачити? Мабуть, я хотів би побачити такий технологічний прогрес, який буде видно навіть через паркан кордону. І росіяни будуть збиратися навколо цього паркану і дивитися з роззявленими ротами на те, як там круто зараз живеться.
Читайте також: Військовий Олександр Биков: Чому Луганщині потрібна правда, а не міфи чи жалість
Проєкт «New meanings for Eastern Ukraine» реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
