Іван Артюх два роки воював у складі штурмової бригади "Лють", пройшов Харківський контрнаступ, Бахмут і Часів Яр. За звитяжність у боях Іван нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. У квітні 2024 року отримав поранення й втратив ногу вище коліна. Йому 25, він грає в ампфутбол за "Шахтар. Сталеві", займається параклаймінгом і бере участь у забігах на милицях.
У розмові він розповідає, як адаптувався після поранення і що допомагає підтримувати оптимізм, коли починаєш життя спочатку.
Від слідчого до війни
Іван Артюх народився і все життя прожив у Сіверськодонецьку Луганської області. Після школи вступив до Університету внутрішніх справ імені Едуарда Дідоренка, а потім працював слідчим у районному управлінні поліції рідного міста. Він говорить, що життя в місті в якийсь момент стало доволі передбачуваним — заводи та підприємства вже не працювали, роботу можна було знайти хіба що в сфері послуг або державних органах. Тому багато молодих людей йшли працювати в поліцію або адміністрацію.
Ранок 24 лютого 2022 року застав Івана на добовому наряді в слідчо-оперативній групі. Про початок повномасштабного вторгнення він дізнався о четвертій ранку, а о восьмій заступив на чергування — як завжди, за розкладом.
"24 лютого я заступив тоді у добовий наряд у слідчо-оперативну групу. Вже ми знали про те, що почалася війна, вже розуміли все. Відстояв повністю добовий наряд, а потім вже були думки, що робити далі, тому що ніхто нічого не розумів", — згадує він.
Спочатку Артюх залишився в Луганській області у складі зведеного підрозділу національної поліції. Разом із бойовими товаришами вони виконували різні задачі — частіше за все не бойові, але необхідні. Після окупації Сіверськодонецька та Лисичанська влітку 2022 року він прийняв рішення переводитися до батальйону поліції особливого призначення "Луганськ-1", який ще до повномасштабного вторгнення функціонував у регіоні.
Харків, Лиман, Бахмут
В середині літа 2022 року Іван уже перевівся до "Луганськ-1" і разом з батальйоном вирушив до Харківської області — саме на початок Харківської контрнаступальної операції. Він згадує ті події як один із найуспішніших періодів війни.
"Тоді, у складі батальйону, ми встигли пройти майже всю Харківську область, тому що там дуже швидко все розвивалося. Наступ був дуже гарно спланований з нашої сторони, а по-друге — був неочікуваний для росіян, тому він був дуже-дуже успішний. Ми швидко деокупували майже всю Харківську область", — розповідає військовий.
Після деокупації Харківщини підрозділ рушив на Лиманський напрямок, на Креміну, де знаходився до початку 2023 року. Потім із батальйонів "Луганськ-1", "Сафарі" та "Цунамі" — київських та одеських підрозділів — створили об'єднану штурмову бригаду "Лють" національної поліції України. Саме в її складі Іван зайшов на Бахмутський напрямок.
Він перелічує населені пункти, де брав участь у боях: Курдюмівка, Кліщіївка, Андріївка — трошки південніше Бахмута. Майорське — там, де ще до повномасштабного вторгнення був КПВВ. Потім Богданівка — трошки північніше Бахмута. А на початку 2024 року підрозділ зайшов у Часів Яр.
Переналаштуватися з роботи слідчого на військову службу Іванові було нескладно. Як він каже, під час навчання в університеті внутрішніх справ постійно займався вогневою підготовкою, два роки прожив у казармі, тому військове середовище не було новим.
"Насправді сказати, що це було психологічно складно, я не можу. Спочатку важко було усвідомити сам факт, що така війна почалася у XXI столітті — з такими масштабами, силами, засобами. Як юрист, який вивчав міжнародне право, я просто не міг повірити, що в наш час таке взагалі можливо: щоб застосовували всі види зброї, окрім ядерної. Але в плані бойових дій я досить швидко адаптувався й пристосувався. Жодних серйозних психологічних чи фізичних проблем у мене не було", — каже Артюх.
Він каже, що якщо навіть цивільні, які у 2022 році пішли до військкомату, й без досвіду змогли швидко адаптуватися, то йому, який постійно тренувався й стріляв під час навчання, було ще простіше.
20 квітня у Часовому Ярі
У Часовому Ярі 20 квітня 2024 року Іван отримав поранення. Він підсумовує: трішки більше двох років встиг взяти участь у бойових діях.
Після поранення Івана евакуювали з позицій, привезли на стабілізаційний пункт, де дали сильні знеболювальні. Він отямився вже десь на пів шляху до Дніпра. У 16-й міській лікарні його поклали в реанімацію, де він пролежав приблизно два дні.
"Нога ще була, але бовталася. Лікарі постійно запитували, чи відчуваю я великий палець, чи можу поворухнути. Але вже не міг, і медики розуміли, що це, скоріш за все, ампутація", — пригадує захисник.
Операцію проводили під анестезією нижньої частини тіла, а не під повним наркозом.
"Під час операції я лежав і дивився — це була не повна анестезія, а знеболення нижньої частини тіла. Болю не відчував, але був при свідомості й бачив усе, що відбувається. Дивлюся — відрізають шматок за шматком. Потім запитав у лікаря, не пам’ятаю вже точні слова, щось на кшталт: що там залишиться після такої чистки? Він відповів, що дійшли до кістки, вона обгоріла, і, скоріш за все, доведеться відрізати — бо навіть якщо спробувати відновити, нічого не вийде. Кістка зруйнована, і якщо я потім спробую на неї стати, вона просто не витримає", — розповідає Іван.
Після ампутації його відвезли до палати, де він пролежав ще п'ять днів. Але через велику завантаженість лікарні та нестачу лікарів чистку після операції провели неякісно. Почалася інфекція — гангрена. Довелося проводити реампутацію, тому що вже пішов некроз.
Після другої ампутації лікарі сказали Івану, що випадок доволі складний і його треба везти до Києва, бо в Дніпрі вони просто не мають можливості вилікувати і врятувати від інфекції. Його відвезли евакуаційним потягом у Київ. Там лікар призначив необхідний антибіотик, який, на щастя, був у лікарні, і почав проводити чистки — одну за одною, щоб подолати інфекцію.
"Коли інфекцію вдалося зупинити медикаментами, мені вже зашили ногу, і все пішло на краще. Я почав ходити на милицях, рухатися — почувався нормально. Психологічно мені теж було спокійно. Я взагалі швидко адаптуюся до будь-яких ситуацій, які трапляються в житті", — каже боєць.
Психологічно втрата ноги не стала для Івана трагедією. Каже, що звик сприймати такі речі інакше — ще з дитинства. У його діда по матері немає ноги нижче коліна вже понад сорок років. Той працював на залізниці, зчіплював вагони — один з них поїхав раніше, ніж треба, і переїхав ногу. Коли Іван народився, дід уже жив без неї. І все своє життя він бачив, як той ходить, працює, допомагає по господарству — просто живе повноцінно.
"Коли я народився, у діда вже не було ноги. І все життя я бачив його саме таким — активним, без жодних комплексів. Йому тоді було за шістдесят, але він ходив, працював, усе робив сам. Жив не як людина з інвалідністю, а просто як людина. Повноцінно. Допомагав усім навколо. Мабуть, ще з дитинства я звик до думки, що це не трагедія — просто обставина. Тому коли сам опинився в такій ситуації, навіть не переймався. Мій дід живий, йому вже 83, він і далі ходить на протезі, усе робить по дому. Не кожен здоровий чоловік у такому віці так тримається. І я подумав: якщо він може — то чого мені у 25 здаватися?", — розповідає Артюх.
Шлях до протезування
Після зашивання ноги Іван спочатку ходив на милицях, адже одразу ставити протез не можна.
"Треба було дочекатися, поки знімуть шви, а потім — поки заживуть усі ранки, навіть найменші. Увесь цей час потрібно носити бандаж або спеціальний сокет, який щільно стискає куксу, щоб вона поступово набрала потрібної форми для протезування. Усе заживлення й формування триває приблизно чотири місяці", — пояснює він.
Спочатку виготовляють навчальний протез.
"Ідеш до протезного центру — там роблять навчальний, або, як його ще називають, учбовий протез. На ньому багато не ходиш: він жорсткий, незручний, максимум годину-дві на день. Його головне завдання — щоб ти зрозумів, як це взагалі ходити на протезі, як ним користуватися, що зручно, а що ні. Потім усе це розповідаєш своєму протезисту, і вже за цим підбирають постійний варіант", — розповідає Іван.
Приблизно за пів року після поранення виготовляють постійний протез, на якому можна повноцінно ходити.
"Ну і спочатку треба рік взагалі на цьому відходити, щоб могли дати новий, більш функціональний", — пояснює він нормативи і розповідає про свій протез докладніше.
"Ось, наприклад, моя стопа — має особливу конструкцію. Вона спортивно-повсякденна: вигнута, щоб краще амортизувати і давати швидкість під час руху. Усе це можна підлаштовувати під себе — змінювати коліно, налаштовувати деталі, щоб було максимально зручно", — пояснює Іван.
Він також згадує про державні програми протезування.
"Якщо хочеш більш досконалий протез, можна отримати його через державні програми. У протезних центрах допомагають зробити це за кошти держави. Але процес не швидкий — багато бюрократії, паперів, погоджень. Так, це складно, але така система не лише в нашій країні", — зауважує він.
Спорт як спосіб життя
Іван завжди займався спортом і не уявляв життя без нього навіть після поранення.
"Я завжди займався спортом і взагалі не уявляю без нього життя. Тому коли отримав поранення, одразу розумів: сто відсотків чимось буду займатися. Просто ще не знав — чим саме", — каже він.
Ще в лікарні він знайшов ампфутбольну команду "Шахтар. Сталеві".
"Почав грати у футбол на милицях трошки там — мені сподобалось. Я зрозумів, що на милицях можна і бігати, й доволі-таки дуже швидко", — згадує Артюх.
Невдовзі Іван їде в Азербайджан у складі національної збірної з ампфутболу. Також він почав брати участь у різноманітних забігах.
"Почав брати участь у різних забігах — просто для себе. І "спартани", і трейли, і звичайні дистанції. Потім дізнався про адаптивний стронгмен для ветеранів — теж спробував і втягнувся", — перелічує він.
До спортивних хобі Івана нещодавно додалося параскелелазіння. Артюх переконаний, що адаптивні види спорту в Україні переживають період бурхливого розвитку.
"Зараз адаптивний спорт в Україні розвивається дуже швидко. Бо багато людей після поранень чи ампутацій шукають спосіб повернутися до активного життя — і спорт стає для цього найкращим шляхом. В інших країнах такі напрямки давно на рівні, а в нас усе тільки починається. Але людей із травмами стає більше, і разом із цим зростає ціла спільнота, яка хоче рухатися далі. Я впевнений, що ці види спорту в Україні розвиватимуться в неймовірному темпі. Головне — не проґавити момент і долучатися, поки ми створюємо це з нуля. Це цікаво, це нове, і поки я молодий — я хочу бути частиною цього", — пояснює він.
На запитання про пораду військовим, які пройшли через поранення або ампутацію, Іван відповідає виважено:
"Насправді питання позитиву чи негативу — воно дуже розмите. Усе залежить від самої людини, від її оточення, від того, яка ситуація. Мені, наприклад, дуже пощастило. У мене ще до поранення була родина — дружина, донька. Є мама, тато, сестра, брат, який теж воює. Вони мене підтримують завжди. І з такою підтримкою, чесно, навіть дивно бути негативним. Ну, так, немає ноги, але ж усе інше є. Супер. Жалітися нема на що".
Він наголошує на важливості ветеранської спільноти.
"Радити щось іншим складно, бо всі ситуації різні. Але впадати у депресію точно не варто — ти цим тільки собі зашкодиш. Треба шукати сили й заняття, яке тримає. Якщо до війни такого не було — знайти зараз. Я, наприклад, бачу, як розвивається ветеранська спільнота. Вона дуже відкрита, тепла. Є люди, які займаються спортом, волонтерством, ремеслами, створюють ветеран-хаби. І потрапити у правильне коло — це найкраще, що може бути. Там тебе зрозуміють і підтримають, а далі вже все піде своїм шляхом", — підсумовує Іван Артюх.
Читайте також: “Війна — це теж мистецтво”: вірменський боєць Овнан Манукян — про шлях від творчості до фронту.
