“Потяг “Київ – Війна””, “Євродонбас” – документальні фільми, створені про український схід режисером із Донецька Корнієм Грицюком. Один з них розповідає про актуальні на 2019 рік події та показує зріз українського суспільства, інший – розкриває справжню історію регіону, яка довгий час була схована за імперськими російськими наративами.
В інтерв’ю для ТРИБУН Корній розповів про втрату рідного міста, трансформації східних міст після 2014 року та те, якою має бути ідеальна стрічка про український схід.
Аеропорт та вибори: якими залишилися останні спогади про Донецьк
Моє рідне місто — Донецьк. Я там не був дуже давно, з 2014 року. Востаннє приїжджав у квітні того року. Уже тоді, здається, була захоплена обласна державна адміністрація. Можливо, я помиляюся, але в місті вже з’явилися проросійські сепаратисти, якісь ряджені люди. На той момент я вже не жив у Донецьку, а був лише проїздом.
Для мене це тоді було дивно, але такий був час. Я вже мешкав у Києві, де щойно закінчився Майдан. Це було дуже масштабно — кілька місяців у центрі міста постійно щось відбувалося, а потім настала ця драматична розв’язка. Тому було дивно дивитися на те, що відбувалося в Донецьку, воно виглядало локально, точково. І після Майдану вже не вражало за розмахом. Здавалося, що зібралися якісь маргінали, але дуже швидко ця історія закінчиться.
Тоді я вперше побував у відновленому аеропорту, вперше прилетів у Донецьк літаком із Грузії. Аеропорт тоді якраз відновили, він був прям європейського рівня. Таким я його і запам’ятав, а вже через кілька місяців він став ареною бойових дій, знаковим об’єктом та локацією, про яку чув, напевно, кожен українець.
Таким був Донецьк і мій останній туди приїзд. Я пам’ятаю, що спілкувався з багатьма людьми, тоді якраз почалися розмови про позачергові президентські вибори, казали, що голосування буде і в Донецьку. І багато людей казали, що будуть голосувати за Порошенка. Тобто, я не чув від своїх друзів, знайомих чогось дуже проросійського. Звичайно, у деяких людей було нерозуміння того, що відбувалося в Києві, нерозуміння Майдану, його кінцевої мети. Але люди, як мені здається, пов’язували своє майбутнє з Україною, чекали на вибори і на те, що новий президент наведе порядок і весь безлад в регіоні закінчиться. Мабуть, таким був мій останній спогад про Донецьк. Я недовго там був, доволі швидко поїхав.
На той момент мені було 23 роки — я був дуже молодою людиною. Україна до того жила мирно, і, чесно кажучи, мені завжди здавалося, що українці мають у собі природну схильність до політичного активізму. Євромайдан не став для мене несподіванкою — як і Помаранчева революція свого часу. Періодично люди виходили на вулиці, коли їх щось обурювало. Зазвичай це відбувалося в Києві: українці збиралися і відкрито демонстрували владі, що не погоджуються з її рішеннями.
Але мені було трохи дивно бачити події в Донецьку. Місто завжди здавалося інертним у плані протестів чи страйків. Хоча на початку 1990-х, як ми знаємо, саме шахтарі Донбасу відіграли важливу роль у здобутті незалежності України і були дуже політично активними, з часом Донецьк перестав асоціюватися з місцем, де “вибухають” якісь мітинги чи протести, а ось тут у центральній частині міста щось відбувається.
Тому мене здивувало, коли з’явився цей рух — незрозумілий, хаотичний, ніби “за щось”, але неясно, за що саме. Чи то за Росію, чи за якусь автономію. У той момент мені було складно збагнути, чим усе це може закінчитися і наскільки швидко.
Відчуття, що все це надовго, з’явилося, напевно, вже наприкінці літа 2014 року. Увесь той час ще ходили потяги до Донецька. Я сам не їздив, але родичі й друзі продовжували туди навідуватися. Влітку багато хто вже почав виїжджати — це були справжні переїзди, не просто короткі від’їзди. Дехто їхав на Азовське море, сподіваючись перечекати, поки все повернеться до нормального життя.
У мене особисто відчуття, що ситуація затягується, з’явилося восени. Уже тривали серйозні бої, стався Іловайськ, хоча велика частина Донеччини та Луганщини була звільнена. Я пам’ятаю повідомлення в соцмережах, які протягом літа 2014-го періодично з'явлилась в соцмережах — здається, у “ВКонтакті”: мовляв, українські війська підходять до Донецька, не варто панікувати, армія вирішить питання, і все буде добре. У той момент справді було відчуття, що звільнення міста — це питання часу.
Але цього не сталося. Восени українські потяги до Донецька вже перестали ходити, з’явилися блокпости, і стало зрозуміло, що це історія надовго.
Як змінювався схід з 2014 року
Я насправді до 2014 року в Донецькій і Луганській областях, крім самих Донецька, Луганська та узбережжя Азовського моря, куди я з дитинства їздив із батьками на відпочинок, бував рідко. Я дуже погано знав свою малу батьківщину. І по-справжньому я почав її пізнавати вже після 2014 року, коли їздив туди по роботі. Я знімав кіно, робив невеликі документальні проєкти й тоді справді багато подорожував. Це були Лисичанськ, Сіверськодонецьк, Маріуполь, Костянтинівка, Дружківка, Нью-Йорк.
Після 2014 року регіон здавався мені доволі проукраїнським. До того я там не бував, тому порівняти не міг, але той самий Краматорськ чи Слов’янськ виглядали дуже проукраїнськими містами. Так, вони були переважно російськомовні, але, мені здається, люди просто побачили, що сталося з Донецьком після окупації, побачили, що сталося з Луганськом. Адже зв’язки між родинами й друзями зберігалися, багато хто продовжував їздити, бо до коронавірусу потрапити на окуповані території було не так складно.
Люди бачили, як квітучий Донецьк перетворився на велике, сіре, некрасиве місто, що застигло ніби у 1990-х із порожнім вокзалом. На цьому тлі Україна намагалася зробити в підконтрольних містах певну “вітрину”. Хоча, коли почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що напевно крім "вітрини" там треба було робити "фортеці".
Найбільшою трансформацією став Маріуполь. Я вперше побував там, здається, у 2018 році, потім у 2021-му. Кожного разу місто змінювалося — будувалося, реставрувалося, ставало сучаснішим. Маріуполь тоді нагадував мені Донецьк перед Євро-2012. Хто пам’ятає той Донецьк, знає — його “золоті” роки тривали приблизно з 2008 по 2014. Місто постійно розвивалося, відкривалися нові заклади, воно ставало чистішим і доглянутим.
Маріуполь переживав подібний період після 2014 року й до 2022-го. Тож у плані трансформації я не можу сказати, яким він був до війни, але після 2014 року ці міста справляли дуже проукраїнське враження. Так, здебільшого російськомовні, але навіть у тому ж Маріуполі багато людей говорили українською. Серед молоді україномовних ставало дедалі більше.
Боротися чи закрити очі: що робити зі стереотипами про Донбас
Напевно, нічого нового не скажу. Це все те, що ми багато разів чули — що це проросійські регіони, що вони робітничі, індустріальні, брудні. Але, як на мене, ці стереотипи з одного боку залишаються стереотипами, а з іншого — мають певне підґрунтя, бо не просто так люди почали про це говорити. Проте я не люблю узагальнень. І мені здається, що саме вони зіграли негативну роль, створивши спрощений і дещо несправедливий образ цього регіону.
Насправді Донеччина і Луганщина — це різні області, хоча ми часто узагальнюємо їх під словом "Донбас". Вони суттєво відрізняються. Якщо потрапити на південь Донецької області, ближче до Азовського моря, — це один ландшафт: степи, зовсім інший клімат. А північ Донецької області чи межа з Луганщиною, де сходяться ще й Харківщина, — це вже інша природа: ліси, річка Сіверський Донець. Вони дуже різні.
Мене стереотипи ніколи не дратували, бо я розумів, що певний ґрунт під ними був. Але водночас це завжди узагальнення. Та, зрештою, у нас усі мають стереотипи про всіх. Люди на сході мають уявлення про мешканців заходу, у киян — свої думки про одеситів чи кримчан. Це певна регіональна ментальність, яка існує в кожній великій країні. І цього не треба боятися — з цим треба працювати, дізнаватися більше одне про одного. Тоді ніхто ззовні не зможе на цьому спекулювати.
Коли я робив фільм "Євродонбас", ми брали інтерв’ю у видатного земляка — Ігоря Козловського. Його, на жаль, уже немає з нами. Він багато розповідав нам про регіональну ментальність. Це мені запам’яталося, бо він пояснював, що це природне явище. Як культуролог і історик, який побував у багатьох країнах, він наводив приклади з Німеччини, зі США — і там це також працює. Тому не треба заперечувати різницю між регіонами, просто важливо її розуміти і з нею працювати.
Два місяці життя в потязі: як створювався фільм “Поїзд “Київ – Війна””
Ми знімали цей фільм у 2019 році, хоча я хотів зробити його раніше, просто було складно знайти фінансування. На той момент у мене ще не було багато фільмів, і молодому режисеру завжди складно знайти підтримку. Я хотів зняти якісно, бо розумів, що це поїзд — треба добре записати звук, мати професійне обладнання, щоб знімати в напівтемних тамбурах і вагонах. Це – нічний поїзд Київ — Костянтинівка.
Фільм, як мені здається, досить добре зафіксував період, коли те, що відбувалось на сході України — АТО, ООС — стало для суспільства маргінальною темою. Країна звикла жити з думкою, що на сході щось не так, але це, мовляв, маленька частина держави — подумаєш, Донецьк, Луганськ окуповані. Життя триває, розвиваємось. У 2018-2019 роках військові вже сприймалися типу “от ти дурачок, що ти там сидиш на тій війні”.
Мені здається, цей фільм зафіксував саме ті суспільні настрої. Він про звичайних людей, яких я зустрів у поїзді між Києвом і Костянтинівкою. Звісно, це була не одна поїздка — я майже два місяці жив у цьому поїзді. Спілкувався з людьми, які їздили з Донбасу до столиці або навпаки. Костянтинівка тоді була найближчою точкою до окупованих територій, куди можна було доїхати потягом з Києва. Багато хто з пасажирів їхав далі — на окуповану територію або, навпаки, звідти — до Києва.
Мені це тоді здавалося і зараз здається цікавим зрізом суспільства: у поїзді можна було зустріти волонтерів, військових, журналістів, мешканців окупованих територій, гуманітарних працівників, звичайних людей. Ми знімали саме в період, коли в Україні змінилася влада — це було літо 2019 року, вже після обрання Зеленського. Тоді активно говорили, що "треба просто перестати стріляти" і "домовитися посередині".
Ці розмови дуже збурювали суспільство, бо з’явилося відчуття, що тепер можна домовитися. Люди чекали: от зараз нова влада прийде, розбереться, подивиться Путіну в очі — і все вирішиться. Мені здається, цей фільм дуже точно передає парадоксальний стан українського суспільства саме того часу — 2019 року, коли тема війни нібито вже втратила велику гостроту і інтерес, але з приходом нової влади знову отримала друге дихання, надію на вирішення.
Розвіяти міфи про регіон: як знімали “Євродонбас”
Другий фільм, який ви згадали, — це "Євродонбас". Я знімав його у 2021 році. Так сталося, що це виявилося останнє мирне літо для багатьох міст сходу України — Донецької та Луганської областей. Ми знімали в Маріуполі, Дружківці, Торецьку, Нью-Йорку, Лисичанську — фактично об’їздили весь Донбас: від півдня, з Маріуполя, до півночі, аж до Луганщини.
Це історичний документальний фільм, створений на основі реальних архівних матеріалів. Його тема — перша індустріалізація сходу України, яка розпочалася ще задовго до радянської влади. Стрічка розповідає про те, як завдяки іноземним, насамперед західним, інвестиціям цей край перетворився на потужний промисловий центр — Донбас, який ми знаємо: із шахтами, заводами, металургійними комбінатами та робітничими містами.
Одним із завдань фільму було розвінчати стійкі міфи про регіон. Так, Донецьк і Луганськ справді довгий час перебували у складі Російської імперії, і це частина нашої історії, яку слід знати. Але насправді розвиток Донбасу відбувався завдяки етнічним українцям, які на той момент проживали на цій території, та іноземним спеціалістам, котрі разом створювали сучасну промисловість. Індустріалізація – це не був “подарунок” від Леніна чи Російської імперії, які, попри природні ресурси, не спромоглися розвинути цей край.
"Євродонбас" — це науково-популярний документальний фільм про період першої індустріалізації, що назавжди змінив Донбас і заклав основу його ідентичності як одного з найважливіших регіонів України.
Про реакцію глядачів на фільми про схід
Фільми вийшли доволі давно. "Потяг Київ – Війна”" з’явився ще у 2020 році, але відтоді в Україні змінилося дуже багато. "Євродонбас" ми завершили наприкінці 2021-го, і він мав вийти в український прокат навесні 2022-го, проте почалося повномасштабне вторгнення. Увесь 2022 рік фільм показували переважно на кінофестивалях — здебільшого за кордоном, на спеціальних подіях і тематичних показах.
У 2023 році "Євродонбас" нарешті вийшов у широкий український прокат — доволі успішно, адже його демонстрували в кінотеатрах кілька місяців, потім він став доступним в онлайн-прокаті. До сьогодні фільм показують постійно — приблизно раз на тиждень — на запрошення університетів, культурних центрів і спільнот, які цікавляться історією та темою ідентичності регіону.
Відгуки на стрічку загалом були дуже позитивні. Найзворушливішим для мене став випадок під час допрем’єрного показу у Львові у 2023 році. Після перегляду жінка піднялася в залі й подякувала за фільм. Вона розповіла, що її десятирічний син народився в Донецьку, але не пам’ятає цього міста, бо сім’я виїхала у 2014 році. Крізь сльози вона сказала, що "Євродонбас" для неї надзвичайно важливий, бо дає змогу пояснити дитині, що це за місця, якою була їхня історія і чому вони нині окуповані. Це був дуже емоційний момент.
Загалом обидва фільми мали хорошу долю. Можливо, "Потяг “Київ – Війна" міг би отримати більший розголос, але він вийшов під час пандемії COVID-19, коли багато фестивалів скасували, а кінотеатри працювали з обмеженнями. "Євродонбас", навпаки, попри війну, пройшов чудово — досі входить до переліку найпопулярніших українських фільмів за відвідуваністю в кінотеатрах і має постійний інтерес глядачів.
“Миротворці”: про що новий проєкт Корнія
Це був цікавий досвід — уперше попрацювати не зі своєю власною ідеєю, а з темою, яку мені запропонували. Я, відверто кажучи, мало знав про українських миротворців до початку роботи над цим проєктом. Запросили мене друзі з “MIR&CO. Production”, зокрема продюсер Кирило Нечмоня, який родом із Луганщини, але давно мешкає в Києві. Їхня команда з 2014 року активно працює з військовою тематикою — вони вже знімали фільми про українські миротворчі місії в Боснії та Грузії, де наші вертолітники брали участь у рятувальних операціях під час війни на початку 1990-х.
Власне, саме вони запропонували подати ідею документального серіалу про українських миротворців на пітчинг "Суспільного". Проєкт мене зацікавив, адже це зовсім інший погляд на історію української армії — не з позиції сучасної війни, а крізь призму її становлення у 1990-х і 2000-х роках. Ми звикли чути, що українська армія народилася у 2014-му або 2022-му, але цей серіал показує: ще задовго до того були офіцери, сержанти, командири, які мали стратегічне мислення, працювали над реформами, намагалися зробити армію сучасною та професійною.
Через історії миротворчих місій ми хотіли показати, як Україна поступово здобувала своє місце на міжнародній арені. Адже певний час країна входила до топ-10 держав світу за кількістю військових, залучених до миротворчих операцій. Це був ще й спосіб продемонструвати, як українські військові вчилися працювати з міжнародними партнерами, дотримуючись високих стандартів і цінностей миротворчості.
Серіал складався з трьох фільмів, кожен присвячений певному регіону: Балкани, Близький Схід і Африка. У кожній частині ми розповідали про дві ключові місії — ті, що найбільше розкривали участь українців у миротворчих процесах. Усі три серії мають науково-популярний характер і створені для того, щоб широка аудиторія змогла побачити невідому сторінку нашої військової історії.
Для мене цей проєкт став важливим насамперед тому, що дав можливість познайомитися з багатьма видатними українськими військовими — людьми, які ще задовго до війни намагалися втримати мир в тих країнах, в яких перебували.
Фільм про “брата” Донбасу: над чим зараз працює режисер
Зараз у мене немає нового великого проєкту у виробництві. Ми щойно завершили роботу над "Миротворцями" — фінальний етап припав на кінець липня, після чого були допрем’єрні покази й кілька подій, пов’язаних із промоцією серіалу. Тож наразі я в стані певної паузи після інтенсивної роботи.
Водночас я допомагаю завершити інший документальний фільм як сценарист і креативний продюсер — це стрічка режисерки Марини Ткачук та продюсерки Анни Паленчук, яку ми умовно називаємо продовженням "Євродонбасу". Фільм має назву "Єврокривбас" і присвячений історії індустріалізації Дніпропетровщини — своєрідному "брату" Донбасу з точки зору розвитку промисловості, міграцій та іноземного капіталу.
Це фактично фільм про те, як іноземці — передусім європейці — наприкінці XIX і на початку XX століття створили основу промислової потуги цього краю. Ми розповідаємо про Дніпро, Кривий Ріг, частково Запоріжжя — території, що входили до Катеринославської губернії, яка охоплювала сучасні Донеччину та Луганщину.
Фільм також досліджує радянський період, коли Дніпро став закритим містом із космічною програмою, і доступ туди був обмежений. Ми показуємо контраст між космополітичним початком XX століття, коли регіон був відкритим для світу, і закритістю пізнішої радянської доби.
Марина знімала цей фільм минулого літа та восени в Кривому Розі, Дніпрі й на частині територій Запорізької області. Зараз триває фінальний етап постпродакшену, і я сподіваюся, що до кінця року ми його завершимо, а вже наступного року фільм побачать глядачі.
Можливо, схід виглядатиме саме так: які фільми варто подивитися
Фільми які репрезентують схід… Не знаю, бо знову ж таки, регіон великий, різний. Стрічки, які мені сподобались про цей регіон, були. Мені здається, гарний документальний фільм "Земля блакитна, ніби апельсин". Мені дуже сподобався український документальний фільм Ірини Цілик, дуже гарна робота.
Нещодавно вийшов фільм, він не тільки про Донеччину, про Луганщину — він загалом про те, що з українською природою робить російське вторгнення. Це фільм про вплив війни на екологію, на природу України. Абсолютно поетичне кіно, без жодної говорячої голови, без закадрового голосу — така медитативна притча. Це зняв мій друг, український режисер і військовослужбовець Дмитро Грешко.
Через те, що війна здебільшого відбувається на сході, велика частина фільму показує саме те, що війна і російське вторгнення зробили з природою сходу, а вона дійсно фантастична, хоча знову таки, стереотипно українці не сильно знають, яка природа на Донбасі. Зараз це — спалені міста, ліси, заміновані поля, узбіччя. Його складно переказати чи пояснити, бо це дійсно як поема. Він нещодавно був на Одеському кінофестивалі, і я не знаю, чи буде він у прокаті, у широкій дистрибуції. Напевно, з’явиться на онлайн-платформах, але якщо хтось матиме можливість — дуже раджу. Називається фільм "Дівія".
Ще я зараз по-іншому почав сприймати фільм Васяновича "Атлантида". Коли він вийшов, він мені не дуже сподобався, скажу чесно. А зараз я дуже часто у думках до нього повертаюсь, хоча не передивлявся його з того часу. Мені здається, що це така трошки касандрівська робота митця — він передав побачення майбутнього ще тоді, до повномасштабного вторгнення. Ми не знаємо, коли закінчиться війна і як, але, можливо, схід виглядатиме саме так, як у фільмі "Атлантида", бо у документальному фільмі “Дівія” Дмитра Грешка ми бачимо як все до цього йде.
Це, напевно, перші стрічки, які спали на думку, бо за часів АТО українські документалісти дуже багато знімали, але на них дивились як на якихось божевільних — навіщо вони про це знімають. Я навіть пам’ятаю, коли пітчингував "Поїзд “Київ — Війна" чи "Євродонбас", часто були скептичні думки — навіщо це знімати, ця ж війна десь далеко, ця антитерористична операція. А от українські документалісти саме тоді багато всього знімали. І мені здається, що треба просто подивитись, що було зроблено в той час і переосмислити, бо тоді вдалося зафільмувати важливі моменти нашої історії.
Стрічка мрії про український схід
Ідеальний фільм — це камера GoPro, закріплена на українському танку, який в’їжджає в Донецьк і їде до самого російського кордону. І ми розуміємо, що там уже немає росіян, що вся територія України деокупована. Мені здається, це було б найкраще і найідеальніше кіно.
Сенцов зняв фільм "Реал", де ми бачимо, як виглядає війна і реальний бій. І так само я б хотів побачити, як український солдат заходить — і ми бачимо це з його очей, і ми знаємо, що це вже Україна перемогла і повернула ці території.
Якщо пофантазувати, мені було б цікаво подивитися фільм про людей, які залишилися в окупації, бо ми дуже часто про них забуваємо. Йдеться про мільйони людей. Ми часто стереотипно записуємо їх у колаборанти, зрадники, сепаратисти, хоча мільйон людей — це мільйон причин, чому вони залишаються. І жодного інтерв’ю не вистачить, щоб перелічити ці причини.
На тих територіях досі є дуже багато проукраїнських людей, які чекають на повернення України, які вірять, що ці землі знову стануть українськими. Про життя цих людей, про їхню віру в країну навіть в окупації — було б цікаво подивитися таке кіно.
Росія – не назавжди
Щодо питання, чи зберігається віра в деокупацію Донецька — так, зберігається. Вона, звісно, іноді коливається, бо ми зараз у стані повномасштабної війни, а люди з цього регіону вже десять років так чи інакше пов’язані з війною. У когось родичі в окупації, у когось — окуповані домівки. І сам факт, що ти не можеш приїхати в місто, де народився, — це травма розтягнута у часі, бо ми продовжуємо жити у війні.
Навіть якщо ти побудував успішне життя десь поза своєю малою батьківщиною, усе одно є цей зв’язок із землею, де ти народився і зростав. Це травмуюче — не мати змоги там побувати.
У страшні часи віра слабшає, а коли бачимо якісь воєнні чи дипломатичні успіхи України — знову підіймається. Це такий барометр.
Але особисто в мене вона ніколи не була на нулі. Є певний оптимізм. Історія показує, що ніщо не буває назавжди. Зараз ситуація така, що ми не можемо повернути ці території силою, але маємо бути готові — як суспільство і як держава з сильною армією — повернути їх, коли настане момент. Бо це наше. Ми не маємо цього нікому дарувати.
У мене є оптимізм. Я думаю, що Росія — не назавжди. І колись цей регіон стане для неї кісткою в горлі. І рано чи пізно цей час настане. Головне, щоб на той момент нас було якомога більше, і ми були спроможні це повернути.
Читайте також: Схід України – біла пляма на нашій ментальній мапі. Інтерв’ю з журналістом Сергієм Стукановим
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
