Війна в Україні стала спільною травмою для всіх поколінь. Але особливо глибоко вона вкарбовується в пам'ять тих, чиє дитинство проходить під гуркіт сирен, у підвалах і на евакуаційних вокзалах. Ми не можемо позбавити дітей болю, який уже стався. Але ми можемо обрати — як про нього говорити.
Видання ТРИБУН поспілкувалися з мамою восьмирічного хлопчика та психологинею, аби дізнатися, які речі зміцнюють відчуття безпеки у дитини.
Чесність без жорстокості
Найскладніше завдання для дорослих — знайти баланс між правдою та обережністю у розмовах з дітьми про реалії війни.
"Як мінімум, треба використовувати прості та зрозумілі слова без надмірних деталей і жорстокості. Тобто не пояснювати якихось жорстоких моментів, не наводити якісь приклади, які ми всі бачимо, наприклад, у медіа", — пояснює Юлія Крат, координаторка психологічного напрямку БФ "Схід SOS".
Ключове правило — давати рівно стільки інформації, скільки відповідає віку та конкретному питанню дитини.
"Якщо дитина ставить конкретне питання — відповісти лише на нього і не давати якусь розгорнуту відповідь. Важливо зберігати чесність. Діти відчувають, коли з ними не щирі — не брехати, не казати, що нічого не відбувається, але і не перевантажувати фактами", — радить експертка.
Основне завдання — дати дитині відчуття захищеності.
"Важливо пояснити, що війна — це серйозний конфлікт між країнами, і сьогодні є люди, які нас захищають. Найперше, що потрібно дати дитині, — це відчуття безпеки. Варто наголосити, що ми разом, що є ті, хто стоїть на нашому захисті. Ми знаємо, як діяти в небезпечних ситуаціях. Я поруч із тобою, я подбаю про твою безпеку" — наголошує Юлія Крат.
Батьки часто несвідомо використовують фрази, які можуть зашкодити дитині замість допомоги.
"Ми часто схильні шукати сенс у стражданні — іноді навіть неусвідомлено. Кажемо: «Ти герой, бо витримав», «Ти сильний, бо пережив окупацію», «Все буде добре, ми переможемо». Та для дитини ці слова не завжди приносять полегшення. Для моєї — точно ні", — говорить Ірина Вернигора, мама восьмирічного Михася, переселенка з Луганщини.
Психологи підтверджують небезпеку такого підходу, який може мати руйнівні наслідки для дитячої психіки.
"Коли ми героїзуємо біль, дитина може подумати, що без страждання — ніяк. Що треба терпіти, приносити себе в жертву, бо тільки так правильно. І тоді виростає переконання: щастя — це щось другорядне, а життя — це насамперед біль", — попереджає психологиня.
Така установка створює додаткові ризики для психічного здоров'я дитини.
"Це також може спричинити виникнення почуття провини — наприклад, за те, що він або вона недостатньо страждає. У дитини може сформуватися переконання: або я маю переживати більше, або жертвувати собою, щоб бути достатньо хорошим або хорошою", — пояснює експертка.
Замість героїзації болю важливо показати дитині інші цінності.
"Дитина має бачити, що життя — це не тільки про те, як витримувати біль, а насамперед про любов, тепло, підтримку й взаємну турботу" — підкреслює Крат.
Особливо небезпечними є фрази, які змушують дитину відчувати провину та відповідальність за чужий біль.
"Уникати фраз, які змушують дитину відчувати провину. Тобто «ми мусимо терпіти, бо вони терпіли або терплять. Ти маєш жити за тих, хто загинув». Бо ці фрази, які часто кажуть дітям насправді, накладають на дитину провину і спонукають жити не своє життя", — застерігає психологиня.
При цьому важливо зберігати баланс між збереженням пам'яті та психічним здоров'ям дитини.
"Важливо навчити дитину розділяти досвіди — пояснити, що те, що сталося з іншими людьми, не обов’язково має повторитися з нею. Їй не потрібно брати на себе чужий біль чи проходити той самий шлях. Навіть якщо щось трапилося з родичами або попередніми поколіннями — це їхня історія. А твоя — інша. Ти — окремий індивід з власним життям і правом прожити його інакше", — радить експертка.
Дитина має розуміти своє право на повноцінне життя.
Діалог замість монологу
Коли діти ставлять важкі питання про смерть та втрати, важливо підтримувати діалог та поважати їхні межі.
"Має бути баланс між чесністю та обережністю. Варто говорити прямо: під час війни люди помирають — вони гинуть. Це болісно, це викликає сум, і про це важливо пам’ятати. Варто наголошувати на цінності життя, на вдячності тим, хто нас захищає. Дитина має знати: є ті, хто оберігає її спокій, і ці люди справді можуть загинути.
Не слід уникати тем смерті, втрати чи жорстокості. Коли ми мовчимо про очевидне — невідомість лише посилює тривогу та страх. Тому про це потрібно говорити", — пояснює Крат.
При цьому дорослі мають бути готовими до таких розмов, вони мають бути двостороннім процесом, але разом із тим дитина має право на мовчання.
"Розмова з дитиною має бути діалогом, а не лише відповіддю на її запитання. Важливо запитати: «А що ти думаєш?», «Чого ти боїшся?», «Де ти це почув?» — щоб краще зрозуміти її внутрішній стан. Іноді тривожні думки виникають не через подію, а як частина вікового розвитку. Важливо не уникати теми, а спокійно проговорювати її разом", — пояснює експертка.
Історія однієї мами показує, як важливо поважати бажання дитини.
"Якось моя дитина прийшла додому і сказала: «Мамо, я ненавиджу війну, я не хочу більше чути про неї»", — розповідає Ірина Вернигора.
Після цієї фрази вона звернулася до психолога, де пояснили, що для восьмирічки це нормальна реакція в заданих умовах.
"Я запам'ятала та винесла для себе, що діти мають право не відповідати на запитання, не розповідати про свій досвід, якщо не готові, а дорослим треба бути поруч і слухати, а не обіцяти, що «скоро все скінчиться» чи давати інші обіцянки, що зрештою розчарують", — говорить Вернигора.
Кожна важка розмова має завершуватися позитивно.
"Важливо не лише говорити про складне, а й завершувати такі розмови відчуттям безпеки. Для дитини головний ресурс — це знати, що вона не одна. Варто сказати: «Я тебе люблю. Я поруч. Ми разом. Я дбаю про тебе, і ми дбаємо одне про одного. Ми впораємося»", — радить Крат.
Створення безпечного простору
Найважливіше для дітей, які пережили травму війни, — створити умови для здорового розвитку та відновлення.
"Найперше, що потрібно дитині — це відчуття безпеки і простір для творчості. Насамперед — емоційна безпека: коли можна бути собою, вільно висловлювати емоції, ставити запитання й отримувати щирі відповіді. Коли дитину чують і розуміють — вона розквітає", — пояснює психологиня.
Безпеку можна демонструвати через поведінку дорослих.
"Також безпеку можна показувати через приклад дорослого. Діти вчаться саморегуляції емоцій через спостереження за близькими, за дорослими. Саме тому дорослі можуть на своєму прикладі показувати, як можна заспокоїтися, як знаходити опору. І діти будуть переймати ці звички", — радить експертка.
Творчість має стати невід'ємною частиною щоденного життя дитини.
"Дитині необхідний простір для творчості, адже саме творчість — природна мова дитини. Малювання, казки, музика, ігри — все це має бути частиною її щоденного життя. Поряд із творчою свободою важливо підтримувати стабільність і рутину. Прогулянка після обіду, читання на ніч чи ранкова зарядка для всієї родини — ці прості ритуали створюють відчуття передбачуваності й безпеки, яке так потрібне дитині у складні часи", — підкреслює Крат.
У громадських просторах важливо реалістично ставитися до можливостей захисту дітей від стресу.
"По-перше, важливо знизити планку очікувань — емоційне перевантаження у дітей все одно буде. Навколо надто багато контенту, розмов, а діти в прифронтових містах ще й чують вибухи. Але ми можемо зменшити цей тиск, створюючи для них безпечні простори — гуртки, школи, бібліотеки, ігрові майданчики, де дитина може просто бути дитиною. Часто в сім’ї на дітей покладають дорослі емоційні або побутові обов’язки, але саме гра є їхньою мовою. Тому важливо мати час і місце для гри. Наприклад, наші «Затишно Space» існують в трьох прифронтових містах та у Вінниці", — констатує психологиня.
Дорослі потребують підготовки для роботи з дітьми.
"Важливо розвивати психологічну грамотність дорослих — батьків, учителів, вихователів — щоб вони знали, як правильно відповідати дітям. Адже саме дорослі є для дітей опорою. І якщо дорослі самі матимуть внутрішні відповіді, зможуть краще підтримати й дитину", — наголошує психологиня.
Найважливіше — не дозволити війні забрати у дітей майбутнє.
"Важливо допомагати дітям бачити перспективу, мріяти, планувати майбутнє та ставити цілі. Мрії — це необхідна складова психічного здоров’я як у дітей, так і в дорослих. Уміння думати про майбутнє, будувати плани й мріяти — це те, чого ми маємо навчати наших дітей щодня", — підсумовує експертка.
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Читайте також: Луганщина в уяві дітей: як говорити про регіон у шкільних класах по всій Україні
