Одним з голосів окупованих територій України й досі залишаються журналісти-вихідці з регіону. Саме вони, частіше за все, вже протягом майже 12 років невпинно продовжують розповідати Україні та світові про те, що відбувається там, де не діють закони, а право на визначення людської долі знаходиться в руках озброєних чоловіків з російською нашивкою на плечі.
ТРИБУН поспілкувався з Юлією Абібок — журналісткою LIGA.net, уродженкою Донецька, а також консультанткою з питань гуманітарної політики та безпеки на окупованих територіях в International NGO Safety Organisation. У 2025-2026 роках вона є стипендіаткою програми UNET від Zentrum für Osteuropa- und internationale Studien (ZOiS), в межах якої досліджує адаптацію внутрішньо переміщених осіб у приймаючих громадах.
Кому потрібен Донецьк?
Про проблему окупації українського сходу говорити, не згадуючи 2014 рік, неможливо. Саме тоді почалося гібридне російське вторгнення, яке частина суспільства серйозною загрозою не сприймала. Однією з таких була і пані Юлія, і зараз вона говорить, що вважає себе не надто обдарованою в передбаченнях Касандрою. Якщо у 2022 році вже було очевидно, що почнеться велика війна, то ось у 2014 році вона не передбачала її зовсім.
“Тоді не було жодних реальних передумов. Здавалося, що це просто політичне чи міжрегіональне протистояння, яке хтось постійно підігріває, але аж ніяк не щось, що може перерости у війну”, – говорить пані Юлія.
Вона пригадує зустріч із Сергієм Гармашем, головним редактором видання “ОстроВ”. Тоді, у 2014 році вони обидва вже жили в Києві, і після анексії Криму Сергій сказав, що їде до Донецька, бо “там щось буде”.
“Я тоді здивувалася, не повірила й навіть трохи іронізувала, мовляв, «що там може бути?» Адже, якщо Крим — це зрозуміло, у росіян завжди була ця навіжена ідея про «Крим наш», то кому потрібен Донецьк? Я справді думала, що в Донецьку нікому не потрібна війна. І коли Сергій сказав: «У Донецьку буде серйозніше», — я тоді не могла цього прийняти. Але він виявився абсолютно правий”, – пригадує вона.
Пані Юлія також згадує той непростий період 2014 року через призму розмови з однією із подруг, яка на той час жила неподалік її колишнього будинку. Її родина займалася якимись роботами вдома і тоді журналістка сказала їй: “а ви б не вкладали зараз гроші, бо, можливо, буде війна”.
“Чесно, я й сама не дуже вірила в те, що кажу. Мабуть, просто ляпнула — без особливого переконання. Я не пам’ятаю моменту, коли прийшло справжнє усвідомлення, що «щось буде». Мабуть, це сталося, коли почалися події у Слов’янську. Я добре пам’ятаю, як тішилася, коли повідомили, що Слов’янськ звільнили. Здавалося, це означає, що все от-от закінчиться. Але тоді мені сказали, що саме після виходу звідти з’явилися реальні російські військові у Донецьку — професійні, не місцеві. Це сталося в липні 2014 року, і тоді вже стало зрозуміло, що все це надовго”, – розповідає Юлія.
Недопрацювали? Чи достатньо висвітлювався початок війни на сході
За словами пані Юлії, до лютого чи березня 2014 року українці природно стежили за подіями саме в Києві, адже було очевидно, що саме там, на Майдані, відбувається головне. І при цьому, тоді Україна була надзвичайно централізованою державою – більше, ніж зараз.
“У регіонах не відбувалося нічого настільки гучного, щоб привертати увагу. І журналістам, чесно кажучи, теж не дуже було цікаво працювати на місцях — фокус уваги залишався виключно на столиці”, – пояснює журналістка.
Однак, вже після захоплення Криму ситуація все ж змінилася – з’явилося багато новин з регіонів, особливо зі сходу. Саме тому говорити про інформаційний вакуум регіону на той час, на думку Юлії Абібок, не варто.
“Проблема була не лише у змісті, а в тоні цієї інформації. Особливо це відчувалося в соціальних мережах. Там почали з’являтися пости й коментарі у стилі: «Чому ви не захищаєте свою Батьківщину? Чому тікаєте?» — писали це здебільшого люди, які перебували далеко від війни. І тоді, як і зараз, такі «герої тилу» не розуміли, що з голими руками не підеш проти озброєних людей”, – говорить вона.
Не унікальна українська проблема: в чому корінь стереотипів про ВПО
Зараз Юлія Абібок поновила своє дослідження, яким займалася з 2022 року. Воно стосується змін у ставленні до вимушених переселенців в Україні. Цю роботу підтримали кілька іноземних інституцій, адже, за словами авторки, тема справді є дуже важливою.
“Водночас вона не є унікально українською. Такі самі процеси я бачила в різних країнах, де колись відбувалися збройні конфлікти чи насильство, що змушувало людей покидати свої домівки”, – наголошує журналістка.
До прикладу, схожу ситуацію вона спостерігала у Вірменії, коли вірмени були змушені тікати з Баку. Через кілька десятиліть, уже у 2010-х, частина цих біженців розповідала, що вони чули на свою адресу: "Ви турки". Це, своєю чергою, відкривало стару рану, пов’язану з геноцидом 1915 року. І в цьому пані Юлія бачить дуже подібні риси до того, що відбувалося в Україні — коли переселенців теж сприймають як "інших".
“Мені важливо показати, що це загальний людський феномен, а не лише наслідок українського політичного протистояння. І що подібні механізми включаються в будь-якому суспільстві, коли з’являються біженці чи внутрішньо переміщені особи”, – пояснює вона.
Разом з тим, на ситуацію зі стереотипним мисленням щодо переселенців можна подивитися і з іншого боку – як самі ВПО ставляться до місць, куди вони приїжджають.
“Адже вони приходять у вже сформовані громади зі своїми правилами, ритуалами, культурною специфікою. І це вимагає поваги, розуміння й готовності до адаптації. Не всі цього дотримуються, хоча, думаю, це радше винятки”, – говорить пані Юлія.
Насправді подібні конфлікти виникають не лише через різницю регіонів. Наприклад, навіть люди з Києва, які під час війни переїжджали в тихіші місця на заході України, теж іноді потрапляли в напружені ситуації з місцевими. Бо це різні світи, різний темп життя, різні уявлення про побут.
Тиск на окупованих територіях щільніший та системніший
Паралельно з цією роботою, пані Юлія готує регулярні моніторингові звіти для International NGO Safety Organization, де фіксує події та тенденції на окупованих територіях. Це переважно не про окремі випадки порушень прав людини, а про ширші соціальні процеси, хоча саме ця тематика залишається центральною для Медійної ініціативи за права людини (МІПЛ).
“Коли я порівнюю ситуацію в Росії та на окупованих територіях України, то бачу різницю не лише у масштабах, а й у глибині репресивної політики. Нам треба визнати, що у Росії дійсно є сміливі люди, які виступають проти війни, іноді читають у суді вірші Шевченка чи публічно говорять українською мовою. Але навіть якщо кількість таких випадків у російських медіа приблизно відповідає тому, що ми знаємо про Україну, треба розуміти різницю масштабів. Росія — величезна країна, а окуповані українські території — це порівняно невелика площа. Тому, якщо кількість подібних репресивних випадків там така ж, то це означає, що тиск на окупованих територіях набагато щільніший і системніший. Це цілеспрямована політика придушення будь-якого спротиву”, – говорить вона.
Останнім часом її особливо непокоїть ситуація з українськими дітьми шкільного віку та їхніми родинами. Є задокументовані випадки, коли батькам на окупованих територіях погрожували позбавленням батьківських прав, якщо діти не відвідували російські школи. У деяких сімей дітей уже забирали — кілька таких історій потрапляли до медіа, і відомо, що після цього родини змушені були терміново виїжджати. Тож, можемо лише уявити, скільки сімей не змогли цього зробити.
“Є також повідомлення, що батьків позбавляли прав через те, що їхні діти залишалися на окупованій території під опікою бабусь і дідусів, поки батьки перебували за кордоном — і навіть попри бажання повернутися, не могли цього зробити через блокування в’їзду-виїзду. Ці випадки нечисленні у відкритих джерелах, але ми розуміємо, що їх насправді набагато більше, ніж потрапляє в офіційні звіти”, – повідомляє Юлія.
За її спостереженнями, протягом кількох тижнів відбувається дещо дивне: росіяни стали менше повідомляти про політично мотивовані вироки цивільним. Багато вироків надалі проти військовополонених, їх судять як “терористів”.
“По надуманих історіях, вони всі приблизно однакові: застрелили якогось цивільного, обстріляли будинок і так далі. Або тих, кого арештували на території Росії — це окрема категорія тих, кого судять. Раніше було багато військовополонених і трохи менше цивільно засуджених; зараз повідомляють про менше випадків засуджень цивільних, але більше виносять вироків — до довічного ув’язнення. Не знаю, можливо, це зміниться, або, можливо, це був період відпусток і їхні органи теж інколи відпочивають. Може, їм потрібно набратися сили для нових ідей, щоб фальсифікувати ці справи. Поки що виглядає так”, – вважає журналістка.
Вона пояснює і корінь цієї проблеми: по-перше, росіяни прагнуть помститися людям, які, як вони вважають, дійсно щось зробили. По-друге, це залякування решти – показова розправа, яку розганяють усюди, аби люди боялися.
“Не знаю, наскільки це дієво. Мені здається, люди і так вже достатньо залякані після репресій, особливо на тих територіях, окупованих після 2022 року — в Херсонській і особливо Запорізькій областях. Також багато репресій у Криму. Мені здається, вже залякувати нема кого, бо всі й так дуже налякані”, – говорить вона.
Чи вірить схід в деокупацію?
Говорячи про суспільні настрої в окупації, пані Юлія зазначає: їй здається, що там вже ніхто сильно не сподівається на деокупацію – кожен просто намагається вижити, як може, а хтось, можливо, сподівається ще виїхати, коли будуть інші обставини — або за кордон, або на вільну територію України.
“Але навіть якщо подивитися на моїх колишніх однокласниць чи ровесниць — вони всі в Росії. Не всі, але велика кількість. Випадково бачу це, бо мені доводиться працювати у ВКонтакті, щоб отримувати контент звідти. І бачу, що ті, хто залишилися в друзях, зараз живуть у Курську чи десь поруч. Тобто люди виїжджають у Росію так само”, – ділиться журналістка.
Крім того, в окупації відбувається реальне заміщення населення. Пані Юлія наводить цілком чіткий приклад: загарбники стверджують, що у Донецьку та Макіївці зараз 1 мільйон 300 тисяч населення – приблизно стільки ж, скільки було до 2014 року. Разом з тим, якщо подивитися, скільки дітей пішли до школи, то це – мізерна кількість, удвічі менше, а то й більше, ніж до війни.
“Тобто якщо цифри про населення правдиві, то, очевидно, йдеться про російських військових, чиновників, які приїжджають туди на певний час, не привозячи сімей, і потім виїжджають. Оце, власне, і є те, що зараз відбувається з населенням Донецька і Макіївки”, – пояснює вона.
Що зіпсувало український інформаційний простір
Зазвичай вважається, що проблематичне висвітлення проблем окупованих територій наявне лише в центральних українських ЗМІ, але Юлія Абібок стверджує, що недоліки наявні і в роботі регіональних медіа – і пов’язані вони в бездумному копіюванні новин з російських Telegram-каналів.
“Інколи ми робимо це некритично, а інколи навіть занадто критично, у стилі "от там росіяни щось зробили". Але це ж не новини, правильно? Я розумію, що проблема з доступом — це реальна проблема, та все ж”, – говорить вона.
В цьому контексті медійниці було б цікаво поспілкуватися із журналістами, наприклад, із Південної Кореї про те, як вони висвітлюють Північну Корею, звідки беруть інформацію. Вона припускає, що, можливо, вони могли б чомусь нас навчити.
“А можливо, і ні. Бо якщо читати північнокорейські медіа — ті, що щось публікують англійською, — то це, звичайно, зовнішній продукт. Усередині країни його ніхто не читає. Але було б цікаво зрозуміти, що вони публікують для внутрішньої аудиторії”, – ділиться Юлія.
Вона повертається до теми з не надто обдуманою роботою з пропагандистської інформації та говорить, що коли навала подібного типу даних йде без будь-якого якісного аналізу – це теж проблема.
“Люди бачать щось у Telegram, не шукають підтвердження, не звертаються по коментарі до фахівців. Хтось робить вигляд, що розуміє, але не розуміє. Наприклад, от знайдіть спеціаліста з водопостачання Донбасу — з басейнового управління Сіверськодонецького, наприклад, — і попросіть пояснити, що відбувається. Вони пояснять. Але у нас так ніхто не робить”, – стверджує журналістка.
Telegram, як здається Юлії, дуже сильно зіпсував інформаційне поле. Без зусиль журналісти мають заповнену стрічку — всі щасливі, але про якість контенту ніхто не думає.
“Навіть коли намагаємося досліджувати щось глибше — не просто для того, щоб показати себе, а щоб зрозуміти, що реально відбувається, — інформації все одно недостатньо. Треба постійно копати, питати, відкладати, накопичувати, щоб зробити висновки. Але в медіа так не працюють. І те, що робиться зараз, мені здається, дуже погано. Ми не створюємо нормальної, цілісної картини про те, що відбувається на окупованих територіях. Ніхто цього не робить”, – вважає вона.
Державі краще займатися своєю роботою
Критично вона оцінює і роботу держави у висвітленні інформації на окупованих територіях. Та навіть стверджує, що це – дезінформація.
“По-перше, інколи вони взагалі крадуть чужі матеріали. Це не завжди конкретні медіа, але інколи Луганська ОДА просто бере інформацію, яку знайшла умовна “Реальна газета”, і публікує її як власний інсайт. Це було абсолютно дико. І, мені здається, зараз існує своєрідне змагання — хто перший видасть сенсацію. А потім ці сенсації починають просто вигадувати, як це робить Центр національного спротиву. Я просто не розумію, навіщо”, – говорить журналістка.
Юлія вважає, що така робота взагалі не пов’язана з отриманням та поширенням інформації, радше йдеться про створення чогось “сенсаційного” – щось сталося, хтось щось зробив, про те, що якісь патріоти борються, хоча інколи це має досить печальні наслідки.
“Наприклад, був випадок, коли сталася спроба замаху в Бердянську. ГУР видали це як доконаний факт — нібито замах на суддю-колаборанта. Це швидко опублікували, а потім з’ясувалося, що замах був невдалим. Але у своїй публікації вони дали зрозуміти, що стояли за цим. У результаті людину — можливо, навіть кількох — заарештували. Винні вони чи ні, незрозуміло, але люди сидять як агенти ГУР. І чи варто було це робити?”, – ставить вона доволі риторичне питання.
Деякі органи, за словами журналістки, взагалі не працюють, а лише створюють ілюзію діяльності. При цьому вона не розуміє, для чого це робиться: це лише шкодить і нам самим, і людям, які живуть в окупації.
“Єдине, що держава може зробити, — це просто не робити того, про що казали вище. Тобто припинити всі ці неперевірені або вигадані заяви про те, що відбувається. Бо якщо вже немає можливості або бажання реально стежити за ситуацією, то краще не створювати ілюзію, що це відбувається”, – вважає Юлія.
На її думку, функція держави і не має полягати в коментуванні або реакції на заяви, які робить умовний Пушилін чи інші представники окупаційної “влади”, так само як і з історіями, що якісь патріоти нібито вчинили вибух в Токмаку чи підірвали потяг.
Державі варто проводити нормальну політику, ухвалювати регуляторні й нормативно-правові акти, які стосуються людей, що живуть в окупації або виїжджають звідти. Адже зараз, наприклад, дуже складно отримати державну допомогу цивільним, які повертаються з полону. І саме це мала б виправляти держава.
У випадку, якщо держава буде виконувати свої безпосередні завдання, люди в окупації зрозуміють, що цій країні вони потрібні. А зараз більшу частину цієї роботи, як здається Юлії Абібок, виконують громадські організації та міжнародні структури – саме вони допомагають людям виїхати, підтримують сім’ї з дітьми та надають допомогу тим, хто повертається.
“От це якраз те, чим держава має займатися. А все інше — інформаційна робота, спроби створювати власні сенсації чи пропаганду — це не її справа”, – підсумовує пані Юлія.
“Віддайте Донбас, бо там говорять російською”
Теза про те, що Україна повинна віддати Росії окуповані території сходу та півдня лише на основі того, що вони нібито є російськомовними, звучала і раніше – на це натякав, наприклад, Франк Вальтер Штанмаєр коли йшлося ще про перебіг “Мінських переговорів”. Зараз лобістом цієї ідеї став представник американського президента Дональда Трампа Стів Віткофф.
“Людина, яка приїхала на переговори щодо долі регіонів і людей, які там живуть, навіть не могла правильно назвати ці регіони. Він не знав, як вони називаються, хоча їхав домовлятися саме про них. Це показує рівень знань і взагалі рівень зацікавленості проблемою — і водночас рівень неповаги до самої теми, особливо до української її частини”, – коментує це пані Юлія.
Після заяв американського дипломата може здатися, що нічого зі сприйняттям російськомовних мешканців України як росіян, не змінюється. Проте журналістка стверджує, що зміни все ж відбуваються, та як приклад наводить англомовний сервіс Quora. Це американська платформа, де люди ставлять запитання і отримують відповіді від фахівців. Там регулярно з’являються теми, пов’язані з Україною й Росією. Іноді навіть трапляються запитання на кшталт: “А Харків — це російське місто?” або “Чому Україна чинить спротив Росії, якщо Росія створила Україну?”.
“Я підозрюю, що частину таких запитань ставлять російські тролі, які просто сіють сумніви або провокують. Але навіть серед таких дискусій є відповіді, які розставляють усе на свої місця. Наприклад, хтось відповів, що насправді «це Росія колись була частиною України». І в таких несподіваних місцях триває це інформаційне протистояння — навіть там, де ми й не думаємо його шукати”, – говорить вона.
Крім того, пані Юлія каже, що бачить зміни у підході до питання російськомовності і на заході – ще кілька років тому до України приїжджали працювати люди, які знали лише російську. Це стосувалося і міжнародних організацій, і великих компаній, і навіть академічних інституцій. А зараз ці люди вчать українську. І це журналісти, дослідники, представники міжнародних структур — ті, хто раніше сприймав російську як “мову регіону”.
“Отже, змінюється не лише підхід, а й саме розуміння. Люди починають усвідомлювати, що Україна — не “частина Росії”, і що російськомовні українці не обов’язково хочуть говорити російською. Сьогодні це нарешті стає зрозумілим”, – підсумовує пані Юлія.
Чи зможемо ми вибачити один одного?
Готуватися до інтеграції звільнення територій Донеччини та Луганщини Україна, вочевидь, має вже зараз. Однак, як саме пройде цей процес та чи буде він успішним – передбачити неможливо. Такої думки притримується і Юлія Абібок.
“Я не знаю, і не знаю, хто взагалі знає. Тому що інколи, коли я читаю соціальні мережі, бачу, як у Telegram-чатах або спільнотах людей, які демонструють навіть не проукраїнські настрої, а просто якийсь сумнів, одразу викидають або починають ображати. І от постає запитання: скільки таких людей, з якими неможливо навіть говорити, бо вони намагаються тебе або викинути, або знищити морально, чи навіть фізично?”, – питає вона.
Зараз ніхто дійсно не може сказати, скільки таких людей насправді. Чи більшість тих, хто лишився там, співчувають Україні, чи повторюють тези російської пропаганди як добре завчений матеріал?
“Ми зможемо оцінити це тільки після звільнення територій — коли побачимо реакцію людей, почуємо їхні свідчення. Тих, хто жив там увесь цей час, можливо, приховував свої погляди або пережив насильство. Це величезний процес”, – вважає вона.
На думку пані Юлії, українцям не варто сподіватися, що всіх “поганих” вийде знайти і покарати – це просто неможливо. Водночас постає питання: а як зробити так, щоб кожна зі сторін вибачила іншу?
“Бо умовна «інша сторона» теж вважає, що їм є що вибачати нам. Ми розуміємо, що життя там усі ці роки було дуже важким. Але дехто вважає, що в цьому винна Україна. Хтось, можливо, тішиться, коли бачить обстріли чи новини, що десь немає води, хтось вірить, що Київ лежить у руїнах, і це його влаштовує”, – наводить вона такий приклад.
Думку про ймовірність звільнення Донеччини пані Юлія називає природною. Однак, станеться це, коли в Росії не буде того режиму, який керує країною зараз.
“Ми не знаємо, що буде далі, але є ймовірність, що при зміні режиму, коли все, що Путін замкнув на собі, розвалиться, території природно відійдуть Україні. Можливо, навіть без бойових дій — просто настане момент, коли це станеться”, – говорить журналістка.
Читайте також: Якщо твій план не працює – зміни план. Інтерв’ю з медіаменеджером Валерієм Гармашем
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
