Поки тисячі українців через війну залишають Донеччину, фотографиня Зоряна Ганчук свідомо переїхала до прифронтового Слов’янська. Вона залишила рідну Львівщину заради коханої людини, а разом із цим — розпочала новий етап свого життя та професійного шляху. Сьогодні Зоряна фотографує закохані пари, родини, військових та їхніх коханих, зберігаючи у кадрах емоції, які для багатьох стали особливо цінними під час війни.
Від флористики до фотографії
Зоряна родом зі Львівської області. До того, як фотографія стала її професією, вона працювала у зовсім іншій сфері.
“До того, як фотографія стала важливою частиною мого життя, я займалася флористикою. Спочатку працювала найманим продавцем у квітковому магазині, а згодом відкрила власний. На жаль, він проіснував недовго, і з часом я його закрила”, — ділиться дівчина.
Любов до фотографії з’явилася в неї ще в підлітковому віці, однак тоді вона навіть не уявляла, що колись триматиме камеру не як хобі, а як головний робочий інструмент.
Фотографувати я любила ще з юності, але тоді навіть не думала, що це стане моєю професією.
Все змінила одна випадкова фотосесія після переїзду на схід України.
“Коли я переїхала жити на схід, ми разом із хлопцем побували на фотосесії у фотографині Юлі в Ізюмі. Саме тоді я зрозуміла, що теж хочу бачити людей крізь об’єктив і передавати їхні емоції через фотографії”, — каже Зоряна.
У серпні минулого року хлопець подарував їй першу професійну камеру.
“Спочатку було непросто, але завдяки постійній практиці я поступово навчилася створювати кадри, які передають настрій і почуття. Звісно, мені ще багато чого потрібно вивчити й напрацювати. Попереду багато практики, розвитку та нових знань, але я із задоволенням проходжу цей шлях”, — ділиться дівчина.
Найбільше Зоряну надихають парні фотосесії та кінематографічна атмосфера кадрів.
“На початку мого шляху мене дуже захоплювали парні зйомки та кадри, немов із фільму. Власне, це захоплення залишилося зі мною й досі”, — розповідає фотографиня та додає, що найбільше їй подобається фотографувати на природі, адже краєвиди Донеччини — прекрасні.
“Якщо я сказала, що переїжджаю, значить так і буде”
Вперше у Слов’янську, на Донеччині, Зоряна побувала у 2024 році, коли приїхала на кілька днів до свого хлопця, який тоді проходив службу в Ізюмі.
“До цього місто було для мене зовсім незнайомим. На той момент він проходив службу в Ізюмі, тому згодом ми вирішили, що я переїду жити до нього”, — продовжує дівчина.
В Ізюмі пара прожила близько року, а після переведення хлопця до Слов’янська переїхала туди разом. Остаточно оселилися у місті в листопаді 2025 року. Головною причиною переїзду стала кохана людина.
“Одна з головних причин, чому я залишилася саме тут, — це кохана людина. А ще я рада, що маю можливість працювати фотографом у цьому місті, зберігати щасливі моменти місцевих жителів, дівчат і дружин, які приїжджають до своїх коханих, і всіх, хто хоче залишити теплі спогади про важливі моменти свого життя саме в цьому місті”, — ділиться фотографиня.
Згадує, що під час першого приїзду на Донеччину всі думки були лише про довгоочікувану зустріч:
“Коли я приїхала до Слов’янська лише на кілька днів, точно сказати, що запам’яталося найпершим, одразу не можу. Адже хвилювання перед довгоочікуваною зустріччю з хлопцем було неймовірним, і я думала лише про те, як добре нарешті опинитися в обіймах коханої людини”.
Зоряна зазначає, що не всі розуміли її рішення переїхати ближче до фронту.
“Мене багато хто питав: «Як ти можеш там жити?». А я завжди казала, що місцеві живуть якось — і я буду жити. Мама з татом хвилювалися, але знали мій характер. Якщо я сказала, що переїжджаю, значить так і буде”, — розповідає дівчина.
Звикнути до війни неможливо
Після переїзду Зоряна поступово почала бачити інше обличчя прифронтового міста.
“Пізніше я почала помічати вибухи, які було чути десь у далині, та сліди руйнувань. Та водночас я побачила тут добрих і привітних людей, які, попри все, продовжують жити, працювати та знаходити сили радіти звичайним речам. До речі, саме тут я вперше скуштувала найсмачнішу каву та еклери”, — з усмішкою каже дівчина.
При цьому зізнається, що перші місяці були непростими:
“Спочатку було непросто: похмура осіння погода, незнайоме місто, постійні обстріли. Після року життя в Ізюмі, де я вже мала знайомих і добре знала місто, довелося починати все заново”.
Разом із переїздом фактично довелося починати з нуля і професійну діяльність. Перший час зйомок майже не було — більшість людей, які хотіли записатися, писали фотографині з Ізюма. Але тоді дорога між Слов’янськом та Ізюмом уже була небезпечною, тому вона не могла брати ці замовлення.
Оскільки у Слов’янську її ще майже ніхто не знав, моделлю часто ставав її хлопець.
“Коли у хлопця був вільний час, я тренувалася фотографувати саме на ньому. Це трохи розряджало обстановку й водночас допомагало мені набиратися досвіду”, — згадує Зоряна.
“Разом із природою ніби ожило й моє сприйняття Слов’янська”
З приходом весни змінилося не лише місто, а й життя самої фотографині.
“Навесні все ніби ожило. Я познайомилася з чудовими дівчатами, почали записуватися люди на фотосесії, я краще пізнала місто. Навколо все зацвіло, і разом із природою ніби ожило й моє сприйняття Слов’янська,” — розповідає Зоряна.
Сьогодні, попри постійні російські обстріли, вона почувається комфортно в прифронтовому місті, адже поряд є близькі люди.
Разом із тим їй боляче бачити, як люди змушені залишати свої домівки.
Мені щиро боляче від того, що хтось змушений залишати свій дім. І мені теж сумно від думки, що колись, можливо, доведеться поїхати звідси не за власним бажанням, а через обставини.
“Хочу показати людей справжніми”
Головна цінність фотографії для Зоряни — це емоції.
“Найважливіше, що я хочу передати через свої кадри, — це почуття людей. Особливо під час парних зйомок бувають моменти, коли, дивлячись на фотографію, ніби знову відчуваєш атмосферу довгоочікуваної зустрічі, теплих обіймів чи ніжних поцілунків”, — говорить фотографиня.
Вона також додає, що прагне показувати людей такими, якими вони є насправді.
Мені хочеться показати людей справжніх, зі щирими усмішками. І саме це я намагаюся зберегти у своїх фотографіях.
На запитання, звідки бере сили працювати поруч із лінією фронту, Зоряна відповідає просто:
“Найбільше сил мені дає кохана людина, яка поруч”.
Ще одним джерелом натхнення для неї стали люди, яких вона зустріла на Донеччині. Львівʼянка відгукується про них із теплом та натхненням.
“Мене дуже надихають люди. Саме тут я зустріла багато щирих, добрих і відкритих людей. Незважаючи на всі труднощі, вони продовжують жити, посміхатися, кохати й створювати нові спогади. Саме це допомагає мені залишатися тут і робити те, що я люблю”, — наголошує дівчина.
Поки що фотографиня не планує виїжджати зі Слов’янська:
“Відверто кажучи, зараз я навіть не замислююся над тим, щоб виїхати зі Слов’янська. Лише якщо до цього змусять обставини, закінчиться війна або хлопця переведуть в інше місто”.
А найбільша мрія Зоряни залишається простою і водночас дуже важливою — вона хоче розвиватися як фотографиня, досягти високого професійного рівня та побудувати щасливу сім’ю.
Читайте також: “На моїх фото з'явилися Приморські Альпи та Середземне море, але я всім розповідаю про красу Донеччини”, – фотографиня зі Слов’янська.
