Дев'яності роки минулого століття стали періодом підйому національної ідеї на Луганщині. І станом на зараз вони вже стали історією.
На момент здобуття Україною незалежності й одразу після цього в регіоні був активним Народний Рух, заснований дисидентами на чолі з В'ячеславом Чорноволом. Його представники балотувались до місцевих рад. У регіоні почала відкриту діяльність Українська греко-католицька церква. У 1998 році на відкриття пам'ятника Тарасові Шевченку в центрі Луганська запросто приходили українські націоналісти з чорно-червоними прапорами. Вони пояснювали іншим учасникам заходу: ці прапори символізують кров, пролиту за нашу землю.
Майже тотальне зросійщення як фон для підйому національної ідеї
У той же час все це відбувалося на тлі певної інерції русифікації, яка тяглася з вісімдесятих років. Зокрема, в Луганській області (та й в інших областях України) практично тотально були відсутні школи з українською мовою викладання.
“Так, в обласному центрі з приблизно шістдесятьох шкіл лише в одній усі предмети викладали українською мовою. Це була школа №59”, — згадує громадська активістка з Луганщини Тетяна Стадник.
Крім того, у школі №17 — одній із тих, що працювали в центрі Луганська — був україномовний клас. Рівно один! Із трьох класів на паралелі він був найменшим — 9 чи 10 учнів.
У той же час у відносно великих промислових містах на кшталт Кадіївки, Брянки, Алчевська класів, а тим паче шкіл з українською мовою викладання не було взагалі — лише українська мова як загальноосвітня дисципліна. Трохи краще виглядала картина в деяких селах. Проте й там, за вже згаданою інерцією зросійщення, українські класи й школи переводили на російську мову викладання.
Ось що розповіла виданню ТРИБУН журналістка зі Старобільська Тетяна Вербецька, яка наприкінці вісімдесятих років пішла у перший клас до Чмирівської школи (згодом гімназії) Старобільського району:
“Моя старша сестра Іра навчалася в україномовному класі. Взагалі у школі була українська мова викладання. І у вісімдесяті, вже складно згадати, в якому році точно, оголосили, що нові набори першокласників вже навчатимуться російською. В цей набір попадала і я. І батьки цілеспрямовано почали відбирати у мене україномовні дитячі журнали сестри, книжки сестри, змушувати вчитись читати саме російською — щоб мені було легше у школі”.
Зрештою у своїй україномовній родині пані Тетяна стала “найросійськомовнішою” й у побуті. Це — лише кілька ілюстрацій до тодішніх реалій.
Коворкінг і хаб від діаспори з'явились у Луганську раніше, ніж ці слова в нашому лексиконі
Одночасно з цим в області зростав потужний національний рух.
“У дев'яності ми докладали неймовірних зусиль, щоб українське слово звучало на теренах Луганщини: підтримували Українську греко-католицьку церкву, брали участь у виборчих кампаніях на боці національно-демократичних сил”, — згадує про свою діяльність того періоду Тетяна Стадник.
Своїми спогадами вона поділилась у рамках проєкту “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі”, одна з цілей якого — документування історії Луганщини через історії людей.
На початку 1990-х років одним із свого роду “розсадників” української національної ідеї був Луганський педагогічний інститут (нині — двічі релокований Луганський національний університет імені Тараса Шевченка). Перший поверх дев'ятиповерхового гуртожитку №3 цього вишу займав Українсько-канадський центр “Відродження”. Його створили представники української діаспори з Канади за сприяння місцевих патріотично налаштованих активістів. Тетяна Стадник, будучи в 90-ті роки студенткою факультету української філології, поєднувала навчання з роботою в Українсько-канадському центрі.
Центр був тим, що тепер називають коворкінгом, громадським простором, хабом. Відносно велика зала, де можна організувати як заходи із залученням кількадесятьох учасників, так і виховні заходи для школярів (що й робили студенти тодішнього інституту, проходячи практику в місцевих школах). На такі випадки там були столи й стільці в достатній кількості, фортепіано, мікрофон і колонки. Там відбувалися перші в Луганську заходи від видавництва “Смолоскип”. Та навіть проходили звичайні дискотеки — хітом тоді була “Весна” Олега Скрипки.
Сюжет 1993 року заслуженої журналістки Тетяни Дейнегіної про Українсько-канадський центр "Відродження":
Більшу частину часу Українсько-канадський центр “Відродження” виконував функцію бібліотеки.
“Тут зберігалось понад 10 тисяч томів літератури, яка десятиліттями була суворо заборонена в СРСР”, — згадує Тетяна Стадник.
Вона називає це унікальним скарбом. Там готували свої наукові роботи і викладачі, і студенти. І просто зачитувалися українськими художніми творами, доступними на той час лише в Українсько-канадському центрі.
“Національна свідомість не є вродженою — це те, що набувається та виховується в соціумі. Своє ідентифікування як українки та усвідомлення приналежності до держави я відчула, коли почала працювати в Українсько-канадському центрі під керівництвом Володимира Єфанова. Володимир Єфанів був великим патріотом”, — розповідає пані Тетяна.
Очолюючи бібліотеку центру, Володимир Єфанів не лише відстоював інтереси України, а й дбайливо беріг спадщину, привезену з Канади: величезну кількість рідкісних книг та літератури. А ще зі знанням справи і щирим захопленням пропагував національну ідею.
“Саме завдяки йому я відкрила для себе архівні документи та матеріали про спротив Української повстанської армії, діяльність Організації українських націоналістів та безчинства радянського режиму. Це та пам'ять, яку ми зобов'язані зберегти, адже сьогодні Російська Федерація продовжує чинити проти України ті самі звірства, що й десятиліття тому”, — каже пані Тетяна.
Наша співрозмовниця підкреслює: вона дуже хоче, щоб у суспільстві залишилася пам'ять про пана Єфанова.
“Він душу вкладав для того, щоб Україна була незалежною”, — наголошує Тетяна Стадник.
На старих кадрах збереглися обличчя тих, хто свого часу в Луганську уособлював національний рух.
Заслужена журналістка України Тетяна Дейнегіна підписала б це фото так: “...Крайня ліворуч — Бондаренко Ірина Григорівна, далі — не пам'ятаю; Бережна Олена Петрівна (здається) — та, що стала зрадницею; Таня Стадник; не пам'ятаю; не пам'ятаю; Дудник Олександр Семенович; Литвин Володимир Захарович; Семистяга Володимир Федорович; Гузар Зиновій Тадейовмч; Неживий Олексій Іванович; Низовий Іван Данилович; Слободянюк Борис Гаврилович”.
"Володимир Єфанів був справді унікальною людиною. Якщо шукати найточніше порівняння, то він був живим тлумачним словником української мови. Його мовлення вражало красою, інтелігентністю, багатством і бездоганною українською. Я познайомилася з ним у 1995 році. Це сталося на Луганщині — в переважно російськомовному регіоні. І переді мною постав україномовний інтелігент, закоханий в Україну, її історію та культуру. На той час це здавалося справжнім феноменом. Володимир Єфанів глибоко знав історію України, українську мову, писав вірші, був автором власних видань. Уже перебуваючи на пенсії, маючи звання підполковника міліції, він не полишав своєї просвітницької діяльності. Саме завдяки його наполегливості та контактам з українською діаспорою до Українсько-Канадського центру надходили безцінні книжки, видані за кордоном. Ця бібліотека стала справжнім осередком української історії та культури. Саме там я вперше відкрила для себе правдиву історію Української повстанської армії. Досі пам'ятаю ті зелені архівні томи про УПА — унікальні видання, яких тоді в Україні майже неможливо було знайти. Завдяки Володимиру Єфанову студенти, магістранти й викладачі Луганського педагогічного університету отримали можливість працювати з цією безцінною літературою, відкривати для себе історію, яку десятиліттями замовчували. Світла пам'ять Володимиру Єфанову. Він залишив після себе не лише книжки й спогади, а й людей, яких навчив любити українське слово, свою історію та свою державу. Мені здавалося, що не збереглося жодної його світлини. Але зараз я згадала: одна фотографія все ж є. І я дуже хочу нею поділитися", — каже пані Тетяна.
На фото зліва направо: Володимир Єфанів, Тетяна Стадник, історик Павло Бондаренко.
Пам’ять про ті роки роботи на українську ідею в Луганську збереглася лише в таких фото — ситуативно.
Читайте також: Хани Донеччини: Шаруканіди — забута династія степового краю.
