Олександра Ляшенко роками досліджувала економічну безпеку в рідному Луганську, аналізуючи цифри та приховані загрози. Проте один з найболючіших конфліктів її професійного життя стався у 2014-му, коли колеги в університеті просто відмовилися вірити її словам про перші постріли війни, бо довкола "було тихо". Цей момент остаточно довів професорці, що людська свідомість часто відмовляється вмикатися, допоки небезпека не постане перед обличчям, не торкнеться конкретної людини. І тому сьогодні вона використовує весь свій досвід, аби розібратися, як когнітивно й економічно відродити деокуповану Луганщину та навчити суспільство мислити на випередження.
Сигнали, яких не помічали
"Мій погляд, моя оптика на Луганщину завжди була інакшою, бо я бачила місто через спільноти — людей, які щиро любили свій дім й робили все, щоб Луганськ сприймали як інтелектуальний центр, університетське містечко та регіон інновацій з великою підприємницькою силою", — розповідає Олександра Ляшенко.
Вона — докторка економічних наук, професорка кафедри менеджменту Луганського національного університету імені Тараса Шевченка та запрошена викладачка в кількох вишах країни, засновниця просвітницького каналу про безпекове мислення.
Вже у дорослому віці, досліджуючи питання безпеки, вона чітко бачила статистичні дані про жебрацький та кримінальний стан окремих районів області. Проте професорка категорично відмовлялася погоджуватися з нав'язаним стереотипом про інтелектуальну меншовартість регіону.
"Коли у 2012 році я завершувала дослідження з економічної безпеки, мені постійно говорили, що захищатися треба щонайменше в Києві, а ще краще — у Львові, бо там сильна школа. Я говорила: ні, я зроблю все, щоб показати, що у Луганську також є наука. І коли відомі вчені приїхали до нас на захист, вони їхали з величезним здивуванням, сказавши: “Ми побачили інший Луганськ”", — зазначає жінка.
Загалом, за її словами, було багато дрібниць, яких суспільство в Луганську та за його межами не помічало. Пані Олександра фіксувала чимало економічних маніпуляцій та тотальну неготовність громадян аналізувати реальні показники розвитку свого краю.
"Ознаки цього ставали дедалі помітнішими. Ближче до 2012 року в Луганську все частіше з'являлися люди, які говорили російською не так, як місцеві. На вулицях можна було побачити перехожих у футболках із гербом Росії чи прізвищем її президента. Але через те, що багато луганців мали родичів або сімейні зв'язки по той бік кордону, усе це багатьом не здавалося небезпечним", — пояснює жінка.
"Водночас Луганщина майже перестала отримувати серйозні інвестиції", — каже професорка.
А ті небагато компаній, які все ж намагалися зайти в область, швидко стикалися з жорсткими правилами місцевої кланової системи. Через це підприємці дедалі більше остерігалися розвивати бізнес. Це пані Олександра бачила на власні очі, працюючи з 2001 року в Центрі перепідготовки управлінських кадрів у сфері підприємництва Східноукраїнського національного університету.
"Якщо перші групи були великими й дуже мотивованими, то згодом підприємців, які приходили навчатися, ставало дедалі менше. Запит на розвиток просто згасав. Я бачила, як область свідомо занепадає, бачила засилля Партії регіонів і страшну корупцію. Але тоді не знайшлося сили, яка могла б відкрито сказати, що це загроза. Бо щоб говорити про це в Луганську тих часів, потрібна була не лише сміливість, а й зброя", — зауважує професорка.
Європейське майбутнє, яке замовчували
Росія розпочала агресію саме з Луганщини з кількох глибоких причин, де найпершим і найочевиднішим фактором став банальний географічний чинник — близькість державного кордону. Пані Олександра наголошує, що навіть сьогодні, думаючи про майбутнє завершення війни, ми маємо усвідомлювати: географія нікуди не подінеться, і Росія залишиться поруч.
"Другою причиною була слабкість національної ідентичності, розмитої радянським міфом про те, що на Луганщині мирно живуть понад сто національностей. Відсутність гуртування довкола національної ідеї виявилася найслабшою ланкою, тому в таке розпорошене суспільство, об'єднане міфічним пролетарським духом і радянщиною, Росії було зайти найпростіше", — розповідає фахівчиня.
Третім чинником став сильний ностальгійний наратив: радянська пропаганда роками переконувала мешканців, що весь гігантський промисловий потенціал є виключною заслугою СРСР. Коли з проголошенням Незалежності заводи почали закриватися через неефективність, людям роками вкладали в голови тезу про "трагічний розвал Союзу" як першопричину бідності — цей наратив Олександра з подивом зустрічала навіть у дисертаціях, які рецензувала в київських вишах у 2014 році.
"Росія мала і дотепер має великі кошти для просування своєї медійної машини, створення пулу керівників, які просували її на місцях, та формування негативного образу Луганщини в очах решти України. До того ж зіграло роль повне незнання справжньої історії: ніхто не згадував про європейський Донбас та європейські інвестиції, які заходили сюди ще до радянських часів, адже радянська влада панічно боялася припустити думку, що Луганськ може мати європейське майбутнє", — додає пані Олександра.
Зараз окупована Луганщина перетворилася на суто мілітаризований регіон, де навіть часткове відновлення злітної смуги Луганського аеропорту, за даними з відкритих джерел, відбувається виключно для доставки ворожих військових вантажів. Проте луганчанка впевнена, що, як тільки з'явиться фізична безпека, європейські інвестори миттєво знайдуться й зайдуть на деокуповані території — головна проблема, на її думку, наразі криється у відсутності чіткої державної стратегії.
"Наразі на державному рівні немає єдиного уявлення, що саме будувати на деокупованих землях, і це питання перехідного правосуддя та нормативно-законодавчого сюжету. На щастя, зараз під орудою народної депутатки Таміли Ташевої добігає завершення розробка стратегії когнітивної деокупації Луганської, Донецької областей та Криму, де я також працюю в громадській робочій групі, і цей ментальний фронтир має передувати економічному відновленню", — ділиться жінка.
Вона переконана, що колишній ореол індустріальної слави гігантських заводів на Луганщину уже не повернеться — після деокупації ставку робитимуть на високотехнологічний аграрний сектор, адже земля нікуди не поділася. Однак питання розмінування потребує інноваційних рішень.
Досвід фермерів
Головною перешкодою для відродження сільського господарства часто називають суцільне замінування територій, проте пані Олександра дивиться на цю проблему крізь призму колосального досвіду, який Україна здобула за роки великої війни. Вітчизняний рівень розмінування та обсяг європейської підтримки зараз неспівмірні з тим, що країна мала після 2014 року.
"Розмінування під Бучею чи Гостомелем і на Луганщині — це абсолютно різні підходи через відсутність точних воєнних мап, але в нас з'явилося значно більше навичок, міжнародної допомоги та власного виробництва. Наприклад, є підприємство, що уже успішно створює та демонструє на безпекових виставках ефективні українські машини для розмінування", — зазначає професорка.
Для ілюстрації незламності українських аграріїв вона згадує історію подружжя фермерів із Донеччини, котрі у 2014 році через російську агресію втратили велике господарство й переїхали під Маріуполь, де знову отримали землю, але вщент заміновану.
"Аграрії — це дуже особливі люди. Якщо вони бачать землю, то обов'язково зроблять усе, щоб вона знову стала квітучим садом чи родючим полем. Є одна історія, про яку я досі не можу говорити спокійно, хоча минуло вже багато років. Я розповідаю її всюди, навіть на своїх освітніх програмах. Це історія фермерського подружжя, чиїх імен я зараз із певних причин не називатиму. У 2014 році під Маріуполем вони отримали земельну ділянку — чудову, але заміновану. Вони почали шукати допомогу. Уже тоді працювали міжнародні організації, які займалися гуманітарним розмінуванням. Їм пояснили, як це робиться, але ніхто з фахівців не пішов із ними в те поле. І тоді це подружжя власноруч повністю розмінувало свою землю. Самі", — каже жінка.
У 2022 році вони змушені були тікати знову, розуміючи, що через заздрощі до їхнього благополуччя та українську позицію, першими, хто здасть їх окупантам, стануть власні сусіди. Олександра розповідає, що коли згодом голову родини запросили на міжнародний тренінг із гуманітарного розмінування, він просто сказав іноземцям: "Друзі, давайте я краще сам розкажу вам, як це реально робиться в Україні". Пані Олександра переконана, що мінування — це велика інженерна перешкода, але точно не головна стіна для відновлення Луганщини і Донеччини. Набагато сильніше її турбує питання архітектурної безпеки майбутнього виробництва, яке більше не може базуватися виключно у звичайних наземних спорудах.
"Ми маємо чітко розуміти, на який підземний пласт безпеки нам потрібно заходити вже зараз. Подивіться на Харківщину, де на п'ятому році повномасштабної війни щонайменше десять шкіл офіційно й цілком ефективно працюють у прямому сенсі під землею, і ця історія з нами надовго. Працювати в підземних спорудах абсолютно реально, але нам потрібно вже сьогодні готувати відповідних фахівців для такого специфічного підземного формату", — пояснює дослідниця.
Сучасне сільське господарство давно перетворилося на високотехнологічну індустрію з використанням дронових та безпілотних технологій, що повністю нівелює старий образ викладачів, про який мимохід пані Олександра згадує під час розмови:
"Крім того, коли ми говоримо про сільське господарство сьогодні, моя перша освіта – це аграрна економіка. Я пригадую ті часи, коли в аграрному університеті, де я і вчилася, і перші 8 років працювала, у нас у кожного в шафі на кафедрі стояли якісь чоботи, які можна було б вдягнути. Стояла якась чи лобата, чи габелька, чи щось інше. Будь-який рандомний момент, будь-який випадковий. А тепер ми йдемо в поле, а тепер ми йдемо вбирати. Знімаєш свій вихідний офісний костюм, жакет, вдягаєш це все і йдеш вперед. Зі студентами было так само, тому що треба було рятувати врожаї. Я чомусь про це так детально розповідаю, тому що зараз сільське господарство виглядає геть інакше".
Вона відслідковує розвиток агротехнологій і вважає, що за ними в тому числі майбутній розвиток зокрема й нині окупованої Луганщини.
"Зараз холдинги керуються цифровими технологіями, і саме маленькі підземні заводи на деокупованих територіях могли б виробляти безпілотні апарати подвійного призначення — наземні роботи, які під час війни виконують бойові завдання, а в мирний час дистанційно та без участі людини здатні за пару годин переорати два гектари землі. Керувати таким апаратом підліток вчиться за кілька годин, як у звичайній комп'ютерній грі, і це колосальний шанс для працевлаштування молодого населення", — підсумовує жінка.
Вона називає себе поінформованим оптимістом: тверезо усвідомлює масштаб викликів та труднощів, які чекають на Україну під час відновлення окупованих територій.
І все ще в мріях повертається до рідного Луганська.
"Я би попросила не ховатися і не боятися говорити про те, що в першу чергу Луганськ існує. І що це не просто місто, з якого починається Україна. Це не просто східна брама України. Це не просто локація, де сходить сонце. Це чудова територія, де є люди, які можуть робити навіть зараз набагато більше, ніж роблять. І ми чекаємо, щоб бути знову разом. Повірте, що є дуже багато людей, які хочуть приїхати у Луганськ. Є ті, хто хоче повернутися, але не хоче повернутися в минуле. Є ті, хто хоче повернутися в майбутнє. І працювати разом з тими, хто там є. Є ті, хто, можливо, зберігає дотепер український прапор. А можливо й ні — можливо, просто зберігає щось те, що ми називаємо Україною в серці. А можливо й не зберігає, але готовий зустріти своє нове майбутнє. Бо не можна жити тільки минулим. У минулого немає життя. У минулого є тільки минуле. Тому я вірю, що Луганщина не є такою, як про неї намагаються говорити в чорних тонах. Це чудова територія, чудова українська територія, яка є дуже різнобарвною, яка може бути дуже сильною і набагато кращою, ніж є зараз", — закликає Олександра Ляшенко.
Читайте також: Підприємець із Бахмута Сергій Стецюра відкрив кав'ярню в Києві: борщ на реберцях, вініл і живий блюз.
