Як почати все спочатку, коли війна забирає у тебе і тридцятирічну справу життя, і найдорожче — сина? Бахмутянин Сергій Стецюра знайшов відповідь у мрії. Втративши у 2023 році сина Романа, Сергій зміг зібрати себе по шматочках завдяки підприємницькому гранту. Сьогодні у Києві працює його кав’ярня "Ритм&Блюз" — простір з особливою атмосферою та унікальним підходом до гостей, де кожен куточок дихає теплом, якого нам усім зараз так бракує.
Початок бізнесу в Бахмуті
Увесь свій дорослий вік Сергій прожив у Бахмуті, а народився в селі поруч. Навчався в Донецькому політеху на гірничого інженера-електромеханіка. Після інституту рік відпрацював на шахті, але коли там перестали платити гроші, довелося шукати інші варіанти заробітку. Сама епоха диктувала нові правила: у 1994 році міська влада Бахмута почала видавати перші дозволи на встановлення торговельних кіосків.
"Я подав заявку на отримання цього дозволу на МАФ. І так мені дали дозвіл, я поставив кіоск і став підприємцем. Торгували шоколадками, жуйками, я з цього починав", — згадує Сергій.
З часом бізнес поступово розростався. Спочатку з'явилися місця з побутовою хімією на ринку, далі — повноцінні спеціалізовані магазини, і врешті-решт чоловік відкрив магазин біля дому, де були продукти і всі засоби для дому: побутова хімія та гігієна. На початку 2022 року Сергій, який завжди прискіпливо цікавився різною аналітикою, в тому числі політичною, чітко розумів, що велика війна — це лише питання часу.
"Бахмут фактично був затиснутий між окупованими територіями. За двадцять кілометрів у бік Горлівки вже стояли так звані ДНР, до Дебальцевого було не більше тридцяти, а до Попасної — якихось п’ятнадцять кілометрів. Сусідство з війною було надто близьким, тому я розумів: варто шукати інші варіанти для життя", — розповідає чоловік.
Він виїхав до міста Дніпро за кілька днів до повномасштабного вторгнення, щоб трохи вивчити місто та подивитися, які там є можливості для підприємницької діяльності. Ранком 24 лютого його розбудив телефонний дзвінок. Син Роман коротко сказав у слухавку: "Папа, збирайся та їдь додому, бо в нас почалася повномасштабна війна, дуже стріляють". Сергій того ж дня сів у машину й рушив назад у Бахмут.
"Коли я туди повернувся, з перших днів почав наполягати на тому, щоб моя дружина із онучками, з невістками виїжджали кудись далі від війни, бо вже були сильні прильоти", — пояснює підприємець.
На початку березня Сергій відправив дружину, невістку й внучку евакуаційним потягом із Краматорська на захід. Сам же залишався в Бахмуті майже до середини літа — до останнього тримав єдиний магазин, який ще працював. Постачальники розбіглися, тож він сам їздив за товаром на бази в Слов'янськ та Краматорськ, а коли закрилися й вони, почав возити продукти з Дніпра. Ночувати в ліжку вже було небезпечно. Чоловік просто витягав матрац у коридор, а на світанку повертав його на місце й знову їхав працювати.
"Це рідне місто, де минули мої найкращі роки. Як для промислового Донбасу, Бахмут завжди залишався дивовижно чистим, красивим і доглянутим. Тут пройшло все моє доросле життя, тут виросли мої діти й народилися улюблені внучки", — каже Сергій.
Через тиждень після його від'їзду туди вже не пускали нікого, крім військових.
Служба сина та втрата
Син Сергія, Роман, народився 18 грудня 1987 року. Пологи були надзвичайно складними, і на п'ятий день після народження хлопчика його мама померла, так і не прийшовши до тями. Оскільки батько на той момент ще навчався в інституті, перші три роки хлопчик жив із бабусею, а Сергій постійно приїздив до сина, доки знову не одружився й не забрав хлопця до себе.
"Рома був простим хлопцем, але водночас — неймовірно життєрадісним, добрим та відчайдушним", — ділися батько.
Після школи Роман вступив до університету управління в Донецьку, але провчився там лише два роки.
"Він мені тоді відверто заявив: "Папа, я далі вчитися в інституті не хочу, буду влаштовувати своє життя так, як вважаю за потрібне". Мої батьківські доводи на нього не вплинули, син просто кинув навчання й почав шукати себе. Працював і торговельним представником, і водієм на заводі шампанських вин, і таксистом пробував. А наприкінці 2016 року, десь у жовтні чи листопаді, я якось йому дзвоню, а він мене скидає. Раз, другий, третій... Я аж озадачився, бо ніколи такого не було. Потім він перетелефонував, я й питаю: "Рома, чого ти мене відбивав? На нову роботу влаштовуєшся?". А він мені: "Ні, папа, я проходив медкомісію. Я йду в армію", — згадує Сергій.
Війна на сході тривала вже третій рік. Батько відверто говорив із сином про ризики, нагадуючи, що армія під час війни — це смертельна небезпека. Проте Роман запевнив, що буде водієм і все минеться добре. Хлопець обрав свій шлях і прослужив шість років.
"Він був класним хлопцем, сміливим. Як казав його командир, з яким я підтримую зв'язок, вони з Ромою їздили в такі місця, в які той сам би в житті ніколи не поїхав", — каже Сергій.
Роман загинув 27 січня 2023 року під час запеклих боїв. Це сталося під Бахмутом — всього за сім кілометрів від того села, де народився Сергій.
Навчання та бізнес-план кав'ярні
Після загибелі сина Сергія накрила важка депресія. Переїзд у велике місто, яке по-своєму давить, давався складно. На той момент він уже мав у Києві невеличку кав'ярню в МАФі (вона працює й зараз), проте втрата сина позбавила його будь-яких сил. Чоловік міг по кілька днів поспіль просто не виходити з дому.
"Якось я лежав у ліжку, просто гортав щось у телефоні, і мені потрапило на очі оголошення. Там йшлося про набір ветеранів війни, членів їхніх родин та військовослужбовців на безкоштовне навчання з бізнесу", — ділиться підприємець.
Попри глибоку апатію, Сергій десь усередині розумів, що залишатися в такому стані не можна і треба якось рухатися далі. Він заповнив анкету майже механічно, прикріпив необхідні документи, а вже за кілька днів отримав листа про зарахування. Попереду на нього чекали три дні інтенсивного офлайн-навчання в Києві, а за ними — ще три місяці онлайн-занять із маркетингу, фінансів, менеджменту та ведення бізнесу.
Головним поштовхом для Сергія виявилося саме оточення. Навчання зібрало ветеранів, які не зламалися й продовжували створювати щось нове. Особливо його вразив Богдан — захисник Донецького аеропорту, який пережив п'ять років полону. Після всього пережитого він повернувся до цивільного життя, згадав про фах айтівця і відкрив із дружиною сімейний ресторан під столицею. Для Сергія це стало потужним стимулом, який не дозволяв більше опускати руки.
Результатом навчання став готовий бізнес-план. Організатори залучили міжнародних партнерів, які виділили 50 грантів по 6,5 тисяч євро для тих, хто успішно захистить свій проєкт. Сергій презентував свою давню мрію — стаціонарну кав'ярню в житловому комплексі, обов'язково з повноцінною кухнею, куди люди могли б приходити відпочивати цілими родинами. Коли фінансування погодили, чоловік звернувся до профільної компанії, що допомогла підібрати правильне приміщення та детальніше пропрацювати концепцію закладу.
"В основному до них приходять молоді люди із запитами. А тут я такий пройшов, 60 років, а я ще хочу заклад якийсь відкривати. Вони на мене подивилися, ну все добре, кажуть: «Ви музику любите?». Я кажу: «Люблю. Рок люблю, блюз». І так з'явилася ідея з вінілом: блюзом, роком, музикою, з цими музичними вечорами", — посміхається Сергій.
Тепер щодругої суботи о 18:00 у кав'ярні "Ритм&Блюз" звучить жива музика, грають на саксофонах та флейтах запрошені музиканти, а гості відпочивають, замовляють страви з кухні та насолоджуються атмосферою.
Особливості кухні та меню
Справжнім викликом для Сергія стала кухня, адже з цим форматом він ніколи раніше не стикався і вчився всьому в процесі, а персонал по ходу навчав його самого. Шеф-кухар Влад одразу встановив безкомпромісні правила гри: жодних купованих напівфабрикатів чи замінників.
"З листям салату в нас суворо: кухареві потрібен тільки ромен, жоден інший не підходить. З м’ясом така ж історія — звичайне не пройде. Має бути виключно якісне куряче філе, а для ростбіфу — особлива яловичина. Пам’ятаю, першого разу нам привезли м’ясо, а Влад каже, що воно не те. Намагався мені пояснити, що потрібен саме стріплойн, та ще й якоїсь конкретної фірми. Я поки розібрався, що воно за стріплойн та де його шукати, трохи часу минуло. Але зрештою в усьому розібрався, зрозумів його вимоги, і тепер ми возимо саме ту яловичину, яку він просить", — сміється Сергій.
Навіть майонез на кухні роблять власноруч. Меню закладу невелике, адже процеси займають багато часу й місця для зберігання: фірмовий борщ готують на реберцях і подають виключно зі свинячим ребром, окрошку роблять тільки на айрані, а лосось для сніданків купують охолодженим і засолюють самі. Кухарі готують і справжні котлети по-київськи за оригінальним рецептом з курячого філе — на порцію йде дві котлети з вершковим маслом, спеціями та зеленню всередині, а подаються вони з картопляним пюре й салатом. Схожа історія зачепила й сендвічі.
"Спочатку ми сендвічі просто купували, адже в Києві є кілька фірм, які привозять їх уже готовими. Ти замовляєш, тобі доставляють, а строк придатності в них — два-три дні. От ми в однієї з таких компаній їх і брали. А потім у нас з'явилася ідея: а чому б не робити їх самостійно? Тим паче, що всі необхідні інгредієнти вже й так були в нас на кухні", — розповідає власник закладу.
Зараз кухарі Влад та Марк готують три види власних сендвічів: із куркою, шинкою та ростбіфом. Окремий предмет гордості — величезна вітрина десертів. У більшості кав'ярень прибирають неходові позиції, залишаючи максимум п'ять-десять. Сергій відмовився від цього правила, бо звик ще з бахмутських часів: у покупця завжди має бути максимальний вибір на будь-який смак.
Постійні відвідувачі з'явилися в кав'ярні завдяки відвертому допису-знайомству, який Сергій написав на етапі відкриття в соцмережах. Він розповів, що йому 60 років, його син загинув на фронті, але він будує бізнес у столиці, бо життя продовжується. Пост набрав багато переглядів, і після відкриття до закладу почали заходити люди з усього району.
"Заходять люди якісь, я їх не знаю, вони дивляться на мене, кажуть: «Добрий день, ви Сергій?». Я кажу: «Так, я Сергій». Мені тиснуть руки, кажуть дякуємо вам, ми раді, ми прийшли до вас, ми вас підтримуємо. І так вони повертаються знову", — розчулено каже чоловік.
Гості повертаються і за особливими стравами. Наприклад, за фірмовими сирниками, для яких кухарі вимагали купувати тільки один конкретний вид сиру. До них вони самі варять заварний крем та домашнє варення. Хтось приходить на сирники, а хтось — на кабачковий дерун із лососем. Сергій зізнається, що за всі свої 60 років він ніколи не бачив і не куштував такої страви, а зараз вона одна з його найулюбленіших.
Команда закладу теж сформувалася особлива — більша частина співробітників є переселенцями. Вони не підбирали штат навмисно за цією ознакою — усе склалося само собою.
"Нам усім зараз непросто, тому люди з подібним досвідом підсвідомо тягнуться один до одного, легко знаходять спільну мову", — каже Сергій.
Адреса кав'ярні "Ритм&Блюз": Київ, вул. Юлії Здановської, 50/2.
Читайте також: Морозиво “Пілот”, цукерки “Джек” та Артемівське шампанське: улюблені продукти зі сходу — невидимий місток до рідного краю.











