Деколонізація, закріплена в Україні на державному рівні, — це значно більше, ніж перейменування вулиць чи демонтаж пам'ятників. Насамперед вона означає відмову від колоніального, імперського погляду на історію України. Саме цей процес виявився найскладнішим, адже російські імперські та радянські історичні наративи й досі значною мірою впливають як на суспільну свідомість, так і на систему освіти.
Одним із наслідків такого підходу стало те, що цілі епохи та народи, які формували історію українських земель, нерідко сприймаються як “чужі” й такі, що не мають відношення до українського минулого. Це повною мірою стосується й історії половців на Донеччині. Попри століття їхньої присутності в степах нашого краю, могутніх ханів, міста, політичні союзи та династичні зв'язки з Київською Руссю, цей пласт минулого часто залишається поза увагою або розглядається як периферійний.
Мета цієї статті — подивитися на історію Донеччини крізь деколоніальну оптику та повернути до неї одну з найяскравіших сторінок середньовічного степу — добу половецьких ханів Шаруканідів. Адже вони є не “чужою” історією, а невід'ємною складовою багатошарового минулого Донеччини.
Шарукан — засновник династії ханів Донеччини
Династія Шаруканідів походила з половецького роду Ольберлю, який у XI столітті переселився з Центральної Азії до степів сучасної Донеччини й оселився в середній течії Сіверського Дінця. Її засновником став хан Шарукан — один із найвідоміших половецьких правителів, який очолив свій народ у період здобуття нової батьківщини.
Про ранні роки його життя відомо небагато. Імовірно, він народився до 1050 року й очолив орду вже після її переселення до донецьких степів. Спочатку Шарукану довелося вести боротьбу не з руськими князями, а з іншими половецькими родами. Перемігши орду Кай, він закріпив за собою владу над степами Донеччини та став засновником могутньої династії, що панувала тут понад століття.
Перший великий похід Шарукана на Русь відбувся 1068 року. На річці Альта його військо розгромило дружини князів Ізяслава, Святослава та Всеволода Ярославичів, після чого половці спустошили околиці Києва. Проте вже невдовзі чернігівський князь Святослав Ярославич завдав половцям поразки на річці Снов. За повідомленням літопису, сам хан потрапив у полон, після чого на тривалий час припинив походи на Чернігівщину.
На початку XII століття війна між Руссю та половцями спалахнула з новою силою. У 1107 році Шарукан здійснив похід на Переяславське князівство, але зазнав поразки. У відповідь руські князі неодноразово нападали на половецькі кочовища, а 1111 року Володимир Мономах очолив великий похід у донецькі степи. Руські війська здобули перемогу, захопили значну здобич і підійшли до міста Шарукань, яке, ймовірно, було одним із політичних центрів володінь хана.
Після 1107 року Шарукан більше не згадується в літописах. Саме за його правління половецький рід Ольберлю остаточно утвердився в степах Донеччини, а заснована ним династія визначила політичну історію краю на кілька поколінь. В українській народній традиції пам'ять про нього збереглася в образі Шарка-велетня. Після смерті Шарукана владу успадкував його син Сирчан, тоді як інший син — Отрак — разом зі своєю ордою відкочував на Кавказ.
Сирчан і Отрак: між Донецьким степом і Грузією
Після смерті Шарукана владу успадкував його син Сирчан. Йому дісталася орда, ослаблена тривалими війнами з руськими князями. За даними археолога Світлани Плетньової, головні кочовища Сирчана розташовувалися на правих притоках Сіверського Дінця — Тору, Казенному та Сухому Торці, тобто на території сучасного Краматорського району.
Перші роки його правління були мирними. Після походів Володимира Мономаха між половцями та Руссю встановилося тимчасове перемир'я, яке тривало до смерті князя у 1125 році. Скориставшись зміною політичної ситуації, Сирчан вирішив повернути на батьківщину свого брата Отрака, який після нищівних руських походів відкочував із частиною орди на Кавказ.
Саме з цією подією пов'язана одна з найвідоміших легенд української історії. За літописом, Сирчан послав до брата співця Орева. Коли ні пісні, ні спогади не переконали Отрака повернутися, посланець простягнув йому пучок євшан-зілля — степової трави, запах якої пробудив пам'ять про рідний край. Зворушений Отрак вирішив повернутися до донецьких степів. Цей сюжет став основою знаменитої поеми Миколи Вороного “Євшан-зілля”, що перетворилася на символ незгасної пам'яті про Батьківщину.
Доля самого Отрака була не менш цікавою. Після переселення на Північний Кавказ він уклав союз із грузинським царем Давидом IV, який шукав союзників у боротьбі проти сельджуків. Союз було скріплено династичним шлюбом: Давид одружився з донькою Отрака. Незабаром половецьке військо прибуло до Грузії й стало однією з головних сил грузинської армії.
У 1121 році половці разом із грузинами здобули блискучу перемогу над сельджуками в битві при Дідгорі, яка відкрила шлях до звільнення Тбілісі й стала переломним моментом в історії Грузії. Протягом кількох років Отрак залишався одним із найважливіших союзників Давида IV.
Та коли до нього прибув посланець Сирчана із закликом повернутися додому, хан відповів словами, що стали крилатими:
“Краще лягти кістками у своїй землі, ніж жити у славі на землі чужій”.
Невдовзі Отрак повернувся до степів Донеччини.
Кончак — наймогутніший хан Донеччини
Після смерті Отрака владу успадкував його син Кончак — найвідоміший представник династії Шаруканідів. Він народився в середині XII століття вже після повернення батька до донецьких степів. Його матір'ю, за переказами, була грузинська княжна, а головні кочовища розташовувалися в басейні Казенного Торця — одного з центрів половецьких володінь на сучасній Донеччині.
Кончак не лише здійснював походи на Переяславське й Київське князівства, а й активно втручався у міжкнязівську боротьбу на Русі. Найближчими союзниками хана стали князі з роду Ольговичів, яких він підтримував у боротьбі за київський престол. У 1181 році Кончак разом із союзниками взяв участь у поході на Київ, однак зазнав поразки: у битві загинув його брат Єлтук, кілька ханів потрапили в полон, а сам Кончак відступив до Чернігова.
У 1184 році хан здійснив новий великий похід на Русь, під час якого використовував навіть облогові машини для штурму укріплених міст. Уже наступного року руський князь Ігор Святославич вирішив завдати удару у відповідь, але його похід завершився катастрофою. На річці Каялі об'єднані половецькі сили на чолі з Кончаком розгромили руське військо. Саме ця подія стала основою всесвітньо відомої пам'ятки давньої літератури — “Слова о полку Ігоревім”.
Після перемоги Кончак не став страчувати полонених. Навпаки, прагнучи зміцнити мир із Руссю, він одружив свою доньку Свободу з сином Ігоря Святославича — Володимиром. Після народження онука молоде подружжя отримало дозвіл повернутися на Русь. Цей династичний союз став символом тісних політичних і родинних зв'язків між руськими князями та половецькою знаттю.
Востаннє Кончак згадується у літописах під 1203 роком, коли разом із союзними князями взяв участь у захопленні Києва. За час його правління донецькі половці досягли найбільшої політичної могутності, а їхній хан став одним із найвпливовіших учасників політичного життя Східної Європи. Саме за Кончака союз між руськими князями та половецькою елітою набув найтіснішого характеру, поєднавши обидва світи не лише війнами, а й династичними шлюбами.
Юрій Кончакович — останній хан династії
Останнім правителем династії Шаруканідів став Юрій Кончакович — син Кончака, якого літописці називали “найбільшим серед усіх половців”. Імовірно, при хрещенні він отримав ім'я Юрій, що ще раз свідчить про тісні політичні та культурні зв'язки між донецькими половцями й руськими князівствами.
Юрій продовжив політику свого батька, спрямовану на союз із Руссю. Він підтримував мир із сусідніми князівствами та уклав династичний шлюб, видавши доньку за переяславського князя Ярослава Всеволодовича. На початку XIII століття між Руссю та половцями встановилися відносно мирні взаємини, що відкривало можливості для спільного розвитку прикордонних земель.
Проте цей мир був перерваний появою нового ворога — монголів. У 1222–1223 роках війська Джебе та Субедея вторглися до половецьких степів. Усвідомлюючи небезпеку, Юрій Кончакович звернувся до руських князів із закликом об'єднати сили. За літописом, хан попереджав:
“Якщо сьогодні не допоможете нам, то нині загинемо ми, а завтра — ви”.
У Києві відбулася рада руських князів і половецьких ханів, яка ухвалила рішення спільно виступити проти монгольської навали. Об'єднане русько-половецьке військо вирушило назустріч ворогу, однак після тривалого переслідування було втягнуте в пастку на річці Калка.
Битва, що тривала наприкінці травня 1223 року, завершилася нищівною поразкою союзників. У цьому бою загинув і хан Юрій Кончакович, який до останнього захищав свій степ. Його смерть ознаменувала завершення історії династії Шаруканідів, яка понад півтора століття визначала політичне життя Донеччини.
Попри зникнення династії, пам'ять про її правителів збереглася в літописах, народних переказах та літературі. Шарукан, Сирчан, Отрак, Кончак і Юрій Кончакович були не лише учасниками протистоянь із Руссю, а й її союзниками, родичами та партнерами. Саме тому історія Шаруканідів є невід'ємною складовою багатошарового минулого Донеччини та важливою частиною історії українського степу.
Історія Донеччини не почалася ні з Російської імперії, ні з вугільних шахт, ні навіть із козацької доби. Вона значно давніша й багатошарова. Половці, як і інші народи, що жили на цих землях, залишили помітний слід у формуванні історії українського степу. Саме тому Шаруканіди заслуговують на місце не на периферії історичної пам'яті, а серед тих, хто творив минуле Донеччини. Деколонізація історії полягає не у створенні нових міфів, а в поверненні до нашої історії тих сторінок, які тривалий час залишалися поза увагою через імперський погляд на минуле.
Читайте також: Боротьба за Старобільщину: останній острівець Української Держави.
