"Східняк" — слово з багатьма обличчями. Для одних воно — знак приналежності до людей, які разом проходили через втрати й випробування, символ сили та гордості за своє коріння. Для інших — болюча мітка, яка ранить, коли її вимовляють із зневагою ті, хто не знає, що таке втратити дім. Це слово може бути теплим, як обійми з друзями на вокзалі після довгої розлуки, або різким, як скрип старого трамваю — іноді все це одночасно. Та незалежно від того, як ми сприймаємо це слово, "східняк" уже став частиною ширшої розмови про українську ідентичність — про те, що нас об’єднує, а що розділяє. І чому право людини самій визначати, ким вона є, — прояв поваги до себе й до інших.
Журналісти ТРИБУН опитали через соцмережі мешканців Луганщини та дізналися їхні думки.
Хто такі "східняки" і звідки це слово?
"Східняки" — неформальна назва мешканців східних областей України. Частіше за все його можна чути на адресу мешканців Донеччини та Луганщини. Термін увійшов у широкий обіг у 2000-х роках, коли регіональні відмінності стали предметом публічних дискусій та, на жаль, політичних маніпуляцій.
Спочатку слово з одного боку підкреслювало культурну самобутність регіону — індустріальну складову, особливий менталітет, трудову етику. З іншого — часто використовувалося для стереотипізації: начебто східняки "менш українські", "більш радянізовані".
Після 2014 року, коли сотні тисяч луганчан і донеччан стали переселенцями через війну, слово почало змінювати значення. Для декого воно стало маркером "свій".
"Коли східняк сам називає себе східняком або звертається так до земляка — для мене це нормально, не сприймаю як образу. Але коли так каже хтось не з наших, з’являється напруження, бо не завжди розумієш, який сенс він вкладає в це слово і як до тебе ставиться", — говорить Олександр Юдін.
У цьому контексті слово "східняк" використовується самими східняками як спосіб самовизначення і звучить без підтексту — радше як географічний факт.
Опитані зазначають, що коли люди зі сходу говорять про себе, вони називають риси, які склалися через особливий спосіб життя.
Софія Резнік формулює це так: "Ми сильні та стійкі. Уміємо бачити в труднощах не перешкоди, а можливості для зростання". А Тетяна Лабецька додає: "Як на мене, ми більш відкриті, легші на підйом, працьовиті і більш щирі".
За цим "легкі на підйом" криється досвід — уміння швидко міняти життя. Зібратися й переїхати за день. Почати нову роботу без страху. Прийняти рішення доволі швидко.
"Швидкість у прийнятті рішень, пунктуальність і відповідальність. Якщо пообіцяли — зроблять на 100%. Часто навіть більше, ніж від них очікують. Такою я бачу більшість жінок зі Сходу, з якими працювала. Можливо, це суб’єктивно, але це мій досвід" — говорить Марина Богун.
Наталія Єсіна підкреслює: "Ми прямі та говоримо, що думаємо".
Ці риси не виникли на порожньому місці. Вони сформувалися в індустріальному середовищі, де від майстра чи робітника залежала безпека й результат роботи всього колективу. Таке оточення виховувало відповідальність, надійність і вміння тримати слово. Свою роль відіграла й радянська система з її жорсткою дисципліною, планами та контролем — саме звідти походить звичка до пунктуальності, чіткості й виконання обіцяного.
Галина Дюкарева з Лисичанська пояснює це особливостями способу життя: "Вважаю, що через промисловість, у якій працювали наші діди, бабусі та ми самі (говорю про себе й друзів), а також через городи, сімейні традиції й загалом побут, у нас сформувалися надмірна емоційність і прямолінійність. Не було часу на розмірене життя чи відпочинок. Це своєрідна родзинка щирості й відвертості, до якої часто не готові інші регіони. Але це лише моя теорія".
Юлія Хацановська додає ще один важливий вимір: "А я б ще додала гострий гумор, стресостійкість, швидке реагування на події, відвертість, щирість, але вміння відстояти свої кордони. Ну й надзвичайно крутий навик — бачити красу тут і зараз, вміти вчасно обійняти й сказати тепле слово, зберігання цінностей (для когось — ключі від будинку, якого вже немає, а для іншої — вишитий бабунею рушник)".
Все те, що перераховують луганці, — витривалість, гнучкість, безкомпромісність, прямолінійність, дотримання слова — свідчить про досвід, про біль, який перенесли люди. Ці риси виростають із втрат, із вибору між неможливим і ще більш неможливим, із необхідності вставати щоранку, коли здається, що сил не залишилося.
Всупереч стереотипам
"Ми можемо пишатися, що виросли українцями в зросійщеному середовищі. Зробили свій вибір цілковито свідомо. Поки нам розповідали про злих бандерівців та оточували проросійськими наративами", — говорить Ольга Гончарук.
Ця необхідність постійних доказів створює специфічне психологічне навантаження. Коли твоя ідентичність автоматично ставиться під сумнів через місце народження, формується стан хронічної настороженості: ти завжди готовий захищати те, що для інших є самоочевидним.
"У своїй практиці я часто бачу, як людям із Луганщини та Донеччини доводиться постійно пояснювати свою національну ідентичність, ніби виправдовуватися за місце свого походження. Вони несуть у собі глибоке відчуття провини, а неможливість повернутися додому й зберегти зв’язок із власним корінням лише посилює внутрішні переживання та біль", — коментує психолог Олександр Гончаренко.
Надія Чугайстренко додає: "Працьовиті, відкриті, говоримо прямо, без зайвих прикрас. Швидко реагуємо й уміємо виживати в складних умовах. Любимо Україну не з вигоди, а по-справжньому — щиро. І досі багато хто дивується, що в мене гарна українська. Бо стереотипи, на жаль, ще довго були сильнішими за реальність".
Психолог Олександр Гончаренко прокоментував цю ситуацію: "Остання фраза цього коментаря дуже точно передає те, з чим я часто стикаюся у своїй практиці. Коли людину зі сходу дивує реакція — подив чи захоплення тим, що вона добре говорить українською, — це не просто дрібниця. Це прояв стереотипу, який глибоко закорінився у свідомості суспільства: начебто місце народження визначає рівень національної чи мовної належності. Такі ситуації можуть викликати внутрішню напругу — відчуття, що потрібно знову й знову доводити свою приналежність, пояснювати, що ти «свій». І це виснажує. Бо кожна така реакція, навіть ненавмисна, нагадує людині про умовність прийняття й про те, як легко суспільство зводить ідентичність до географії".
Ця думка перегукується з досвідом багатьох переселенців, які намагаються зберегти власну ідентичність і водночас бути прийнятими в новому середовищі.
Галина Жуля розвиває цю думку: "Моя однокласниця якось сказала: «Я до останнього намагалася бути дипломатичною, але потім увімкнулася донбасятина». Я сприймаю це як певну різкість — не плутати з невихованістю. У складних життєвих ситуаціях це, навпаки, дуже корисна риса характеру. І, мабуть, рожеві окуляри щодо сусідів ми зняли раніше за інших".
У схожому руслі говорить і Юлія Найдиш, пояснюючи, звідки береться ця внутрішня твердість і стриманість.
"Та просто трохи більше труднощів побачили в житті на вісім років раніше, ніж інші. Тож подекуди загартованіші, подекуди закритіші, подекуди боязкіші", — зазначає Юлія Найдиш.
Вісім років різниці у досвіді війни — це величезний розрив. Протягом цього часу Донеччина і Луганщина жили у реальності, яка для решти країни залишалася віддаленою новиною.
Чому ділити країну на регіони — це руйнівно
На перший погляд, регіональні відмінності здаються безневинними. Хіба не природно, що люди з різних куточків країни мають свої особливості? Проблема починається тоді, коли географія перетворюється на ієрархію, коли "звідки ти" стає важливішим за "хто ти".
Коли ми ділимо 40-мільйонну країну на "східняків" і "західняків" — ми автоматично робимо вигляд, начебто всі люди з Донеччини думають однаково, а всі львів'яни — інакше. Це абсурд. Людина з Маріуполя може мати більше спільного з людиною з Ужгорода, ніж з сусідом по під'їзду. Регіон — це не визначальна характеристика особистості.
Регіональні ярлики живлять розкол. Вони створюють ілюзію "ми" і "вони" всередині однієї країни. Це небезпечно, бо на цих розломах грають політики, на цьому розломі грає ворог. Росія роками використовувала наратив про "два народи" в Україні, про "неправильний" схід і "націоналістичний" захід. Кожен раз, коли ми самі починаємо розмовляти мовою цих поділів, ми робимо їхню роботу.
Коли людину зводять до "східняка" — знецінюється все інше. Її освіта, досягнення, погляди стають вторинними. Вони вже не Олег-програміст чи Тетяна-лікарка — вони "східняки", і начебто цього достатньо. Ба більше — багато людей зі сходу взагалі не ідентифікують себе як "східняки". Вони просто українці. Не хочуть носити регіональний ярлик. Коли хтось наполягає: "Та ти ж східняк!", ігноруючи бажання людини, — це нав'язування ідентичності.
Іронія в тому, що поділ на регіони з різною "якістю" українськості — це дуже радянська логіка. Саме СРСР створював національні ієрархії, саме радянська пропаганда ділила людей на "правильних" і "неправильних" за ознакою походження. Коли ми сьогодні ділимо країну на "більш" і "менш" українські регіони — ми несвідомо відтворюємо ту саму токсичну модель.
Україна — це не регіони, а люди, мільйони індивідуальних історій, які не вміщуються в прості категорії "Схід" і "Захід". Єдиний здоровий підхід — ставитися до людини як до особистості, а не як до представника регіону. Не "він східняк, тому...", а просто "він — Олександр, і ось що він думає". І найкраще, що ми можемо зробити, — дати людям право самим визначати, як їх називати, і поважати цей вибір.
Читайте також: Неочевидна Луганщина: забуті скарби та історії міст, про які ви не знали.
