Майя Ключова майже двадцять один рік працювала у школі рідного селища Новодонецьке на Донеччині. Починала вчителькою української мови, згодом стала заступницею директора. Коли через наступ російських військ і постійні обстріли довелося виїжджати, вона залишила вдома меблі й посуд, але забрала найцінніше — свою величезну бібліотеку. Частину книжок вивезла власною машиною, частину — відправила поштою. Тепер пані Майя живе на північній околиці Кривого Рогу. Після втрати дому й важкої депресії саме учні місцевого ліцею допомогли їй повернутися до життя. А для них вона стала першим у житті письменником, з яким можна поспілкуватися наживо. Людиною, яка власним прикладом показує, що література — це не лише шкільні підручники, але й жива творчість.
Вірші, натхненні історією
У дев'ятому класі пані Майя отримала від учителя історії незвичне завдання — описати події з життя французьких королів у нестандартній, художній формі. Замість сухого реферату вона несподівано для самої себе почала римувати, заповнюючи сторінку за сторінкою у звичайному шкільному зошиті.
"Я написала вірш. Тоді ще в зошиті, десь на три-чотири розвороти. І з того моменту мені це настільки сподобалося, що я почала писати далі. Перші мої спроби були російською мовою. Розумієте, це ж був російськомовний регіон, шахтарське селище, де українською майже ніхто не говорив. Хоча після Другої світової війни до нас примусово переселили багато людей із Західної України", — згадує жінка.
Цей дитячий епізод визначив її подальший шлях — закінчивши школу, вона вступила на філологічний факультет Слов'янського педагогічного інституту. А під час студентства пані Майя допомагала випускати факультетську газету та збирала свої перші серйозні тексти для місцевого альманаху "Євшан".
"І там усе вже стало якось поважніше, професійніше, скажімо так, — бо я за освітою філолог. І мої поетичні спроби стали набагато впевненішими. Саме тоді й вийшла моя перша книжка, надрукована в Слов'янську. А відтоді... якось воно вже пішло-поїхало, навіть не знаю, як пояснити", — розповідає вона.
Поступово пані Майя увійшла до професійного літературного кола: одна за одною вийшли три її власні поетичні збірки, з'явилися публікації в журналі "Однокласник", а згодом її прийняли до Національної спілки письменників України. Вона почала перемагати на всеукраїнських та міжнародних конкурсах, здобувши, зокрема, диплом третього ступеня на краматорському фестивалі "Кальміус".
Найважливішим досвідом тих років стали поїздки від творчого об'єднання Слов'янського університету. Разом із колегами жінка досліджувала творчість поета Василя Голобородька, присвятивши його спадщині кілька наукових праць, і зрештою вирушила з презентацією цих видань до Луганська, де потрапила в гості до самого автора.
"Ми їздили з презентацією в Луганський університет, і тоді я вперше його побачила — ми навіть були в нього вдома. Пам'ятаю, яка в нього велика квартира, але з таким довгим і вузьким коридором. І мене так вразило: тільки-но ми зайшли, перше, що впало в очі, — книги. Вони стояли просто з підлоги до самої стелі, все було заставлено книгами. А він постійно розповідав про свої дослідження український фольклор. І оце знайомство з ним підштовхнуло мене трохи в інший бік у поезії — до міфології, до історії, до наших прадавніх коренів. Останнім часом мене якось усе більше туди й тягне", — ділиться поетка.
Знайомство з Голобородьком вплинуло на її подальші поетичні теми. Також у пані Майї залишилися спогади про особисте знайомство з дитячим письменником Володимиром Вакуленком, який, на жаль, загинув в окупації на Харківщині.
Рятуючи бібліотеку
Для самої жінки війна розпочалася ще у 2014 році, коли лінія фронту прийшла в Донецьку область. Цей період став для неї подвійним випробуванням, адже саме тоді в неї народився син. На руках у жінки було кількамісячне немовля, і жах від близькості бойових дій змішувався з постійною тривогою за дитину. Попри панічний страх і небезпеку, яка дихала в спину, можливості евакуюватися з такою маленькою дитиною тоді не було, тому родина залишалася в селищі. А вже у 2022 році вона на три місяці виїжджала на Полтавщину, в Опішню, до сестри, — на батьківщину свого батька, але зрештою повернулася додому. Остаточно виїхати довелося у 2024 році. Збираючи речі в селищі, де тепер війна, вона першочергово рятувала саме книги.
"Я вдома не залишила жодної книги. Нормальні жінки, мабуть, вивозять сукні й одяг, а я насамперед рятувала книжки. Чоловік навіть жартував, що через них у машині майже не залишилося вільного місця. Потім ще було, здається, сім великих коробок "Нової пошти". Навіть не пам'ятаю точно — і це все відправили не за один раз. А коли мама ще залишалася вдома, вона потім теж надсилала мені книжки поштою. У результаті я не залишила там жодної. Я просто не можу уявити свої книги в чужих руках. Навіть коли хтось бере їх почитати, я хвилююся. А якщо повертають із плямами чи заламаними сторінками — мені від цього буквально фізично неприємно", — розповідає вона.
Любов до паперових книжок супроводжує її з дитинства. У родині читали всі, а обидва дідусі постійно купували нові книги. Ще школяркою вона перечитала зібрання творів Стівенсона, Вальтера Скотта й Бальзака та багато інших.
"У моєї бабусі було дві книжкові шафи, повністю заставлені. Дома дві чи три, і ще комод, і ще в дивані книжки лежали. Тобто у мене це все життя з книгами пройшло. Тоді варіанту розлучитися з книгами навіть не було2, — пояснює поетка.
У Новодонецькому в неї залишилося порожнє житло, а сама вона тепер облаштовує побут у Кривому Розі. Переїзд до нового міста, смерть батька та розлука з донецькою землею далися освітянці важко, і перший рік вона працювала дистанційно зі своєю старою школою. Вагання щодо переходу на нове місце розвіялися, коли вона вийшла на очні уроки в місцевий ліцей.
"Коли в моєму житті був дуже важкий період і все навколо здавалося суцільним стресом, саме діти повернули мене до життя. Попрацювавши з ними, я зрозуміла, що є заради чого жити й чому радіти. Мені хочеться вигадувати для них щось нове, робити уроки цікавими, бачити, як вони захоплюються. Я йду до них — і в мене горять очі, бо знаю, що сьогодні ми знову придумаємо щось особливе. І мені з ними так легко, що в такі моменти я сама ніби оживаю", — емоційно пояснює вчителька.
Педагогічне покликання пані Майї виявилося сильнішим за її юнацькі амбіції, хоча після закінчення інституту вона щиро бачила себе лише в академічній науці. Але сьогодні вона викладає для учнів із п'ятого по одинадцятий клас, однаково легко знаходячи спільну мову і з наймолодшими, і з випускниками. Дитяче оточення стало для неї тим місцем, де вона почувається по-справжньому своєю.
"Спочатку я мріяла стати науковицею. Коли закінчила інститут, дуже хотіла вступити до аспірантури. Але не склалося. На той момент мені було дуже прикро, хоча зараз думаю, що, мабуть, це було на щастя. До аспірантури набирали лише трьох людей. Зрозуміло, що місця дісталися “своїм”, а мені довелося повернутися в рідне селище й піти працювати до своєї школи. Десь через два-три роки я зрозуміла, що дуже люблю дітей і хочу з ними працювати. Чесно кажучи, сама від себе такого не очікувала. Хоча, якщо згадати, з дитинства няньчила всіх — братів, сестер, сусідських дітей. І за весь цей час, відколи працюю в школі, я жодного разу не пошкодувала, що обрала цей шлях", — каже Майя.
Міських ліцеїстів поява вчительки з власними надрукованими книгами вразила. Пані Майя почала показувати підліткам паперові видання, ділитися досвідом і пропонувати разом долучатися до творчих проєктів. Минулого року вона знайшла міський поетичний конкурс і вивела своїх вихованців на велику сцену, де вони виступали на рівні з дорослими авторами.
"У Кривому Розі проходив великий поетичний марафон «Нескорені». Я подала заявку на участь і взяла із собою дітей. Вони виступали на великій сцені, а потім їх навіть показували по телебаченню. Батьки були в захваті, адже їхні діти читали свої твори поруч із дорослими поетами Кривого Рогу. Для них це було справжнє відкриття. Переважно це були учні дев'ятих і десятих класів. Я добре їх розумію, бо й сама постійно шукаю різні конкурси. Якщо знаходжу щось цікаве, одразу кажу: «Давай, пробуй». За рік близько десяти моїх учнів взяли участь у літературних конкурсах. Їм це сподобалося, а дехто після цього навіть змінив свої плани на майбутнє. Наприклад, збирався вступати на історію чи математику, а зрештою обрав філологію", — з гордістю розповідає вчителька.
Уроки вона веде за програмою, проте свій творчий процес залишає вільним від раціональних планів та графіків. Її поезія не піддається контролю — тексти ніколи не створюються штучно чи до конкретної календарної дати.
"Зараз це відбувається трохи інакше. Спочатку з'являється якась фраза, картинка чи образ. Воно крутиться в голові доти, доки не ляже на папір. І я ходжу з цим день, два, іноді довше — по-різному буває. Я ніколи не сідаю з думкою: «Треба написати вірш, наприклад, про Кривий Ріг». Так це не працює. Воно приходить само. Часом у мене навіть складається враження, що це не я пишу вірші, а вони просто проходять через мене. Я не завжди можу це контролювати. Це може статися будь-коли: о другій ночі, зранку чи навіть під час уроку, коли я взагалі не думаю про творчість. Але воно просто приходить", — зазначає поетка.
Разом із ритмом життя змінилася й сама лірика. Ранні пейзажні та інтимні вірші з часом поступилися місцем глибоким філософським роздумам та громадянській поезії. Питання патріотизму, національного коріння та мови виникли в її творчості не у 2022 році, а набагато раніше, адже для неї війна почалася ще у 2014.
"У моїх збірках, навіть у найперших, завжди була присутня громадянська лірика. Розумієте, коли ти живеш у руслі цих постійних мовних дискусій на Сході країни, коли питання ідентичності стоїть так гостро у щоденному житті, ти просто не можеш про це не писати. Це те, що боліло і хвилювало мене задовго до повномасштабного вторгнення. Але події останніх років — ця війна, втрата дому — вони все загострили до межі. Те, що раніше було тихим роздумом, тепер остаточно випливло на поверхню, викристалізувалося в кожному слові. Ти відчуваєш цей біль значно глибше, і він сам проситься на папір", — ділиться авторка.
Тепер Майя Ключова продовжує свій шлях у Кривому Розі. Попри евакуацію та складні зміни, її поетична творчість і щоденна робота з ліцеїстами отримали новий простір, де врятоване слово допомагає жити далі і їй самій, і її учням.
Читайте також: "Ми бачимо останній вагон Донеччини": історія поетки Естер з Бахмута, що висловлює свої почуття через творчість.
