Назви населених пунктів Луганщини — це коди історії, що зберігають пам’ять про життя поколінь, традиції та природні особливості краю. Проте радянська влада десятиліттями переписувала цю топоніміку, підміняючи українські назви ідеологічними кліше. Сьогодні Україна повертає своїй землі справжні імена — через декомунізацію та дерусифікацію, які перетворюють карту Луганщини на свідчення національного відродження.
Ці процеси досліджувало видання ТРИБУН.
Згідно з відкритими даними, в 2015-2016 роках в Україні стартувала декомунізація — процес повернення історичних або нейтральних назв, який мав позбутися насамперед символів тоталітарного режиму. Саме тоді перші населені пункти Луганщини позбулися назв, пов’язаних із радянською міфологією.
Одним із перших прикладів стало село Дзержинське Старобільського району, яке отримало нову назву Березове. Попередня назва, сформована вже в радянську добу, була типовою для часів, коли місцевої історії не враховували, а лексичні кальки поширювалися по всій Україні. Натомість Березове повернуло селу природну семантику, близьку до давніх назв, що описували рослинність та ландшафт.
Схожий процес відбувся в Коломийчиській сільраді Сватівського району: тамтешнє Жовтневе — назва, що безпосередньо відсилала до Жовтневої революції 1917 року, — стало селом Джерельне, відновивши прив’язку до місцевих водних джерел, а не до революційного міфу.
Інша характерна зміна стосувалася селища Комсомольский у Сватівському районі. Первісна назва містила пряме посилання на комсомол — молодіжну структуру КПРС. Для радянської адміністрації подібні назви були інструментом ідеологічного виховання й політичного контролю, але вони повністю витісняли локальні традиційні топоніми. Після декомунізації селище отримало назву Лагідне — слово з українського мовного поля, яке повертає просторову гармонію і природність.
А колишній Первомайськ у Сватівському районі — типовий приклад радянського загальноімперського бренду — перетворився на Травневе. Хоча й нова назва має “місячне” походження, вона вже не пов’язана з радянським святом 1 травня, а зберігає природне й календарне звучання, що характерне для українських сіл.
Після 2016 року хвиля перейменувань певний час сповільнилася, але не зупинилася. Після повномасштабного вторгнення Україна переосмислила топоніміку як простір культурної безпеки. У 2023 році було ухвалено закон про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики — документ, який вперше на державному рівні визнав, що назви, пов’язані з російською імперією, СРСР або сучасною Росією, є елементами колоніального впливу. Таким чином, нова хвиля перейменувань стала не просто продовженням декомунізації, а початком деколонізації.
Так, на Алчевщині було перейменовано селище Комісарівка. Його стара назва пов’язувалася з інститутом радянських комісарів — ключовою фігурою в системі політичного контролю більшовицької влади. Нова назва — Голубівка — повертає селу природний підтекст і співзвучна з історичними назвами слобідської доби, коли місцеві топоніми часто формувалися від флори чи фауни.
Селище Краснодарський у Довжанському районі мало імперський характер. Воно отримало назву від російського міста Краснодар — типова практика радянської адміністрації, яка поширювала російські географічні бренди по всій Україні, підкреслюючи “єдність” з Росією. Повернення назви Прикордонне відновлює логіку простору: поселення дійсно розташоване поблизу українсько-російського кордону, а сама назва є семантично українською.
Зовсім іншу історію має колишній Челюскінець у Луганському районі. Його назва походила від “челюскінців” — членів радянської експедиції, яку СРСР активно міфологізував. Село засноване 1930 року як центральна садиба радгоспу імені Челюскінців. 8 серпня 2014 року під час виконання бойового завдання з оборони Луганської області у селищі загинув молодший сержант 1-ї танкової бригади Сергій Титаренко. Нова назва населеного пункту — Титаренкове — тепер увічнює імʼя українського героя. Це приклад того, як деколонізація може інтегрувати сучасну історичну пам’ять, вшановуючи оборонців нашої Батьківщини.
У Сватівському районі були перейменовані одразу кілька населених пунктів. Село Аношкине стало Старовіровим, повернувши традиційний український елемент у топонім. Жовтневе цього ж району стало Лемзяківкою — назвою, пов’язаною з локальними родовими прізвищами, які характерні для слобожанських громад.
Невське — назва, що відсилала до російського Невського проспекту й імперського культу Олександра Невського, — отримало українську назву Балка Журавка, що описує природний ландшафт. Так, Балка Журавка – це балка, яка є лівою притокою річки Жеребець (басейн річки Сіверський Донець). Знаходиться вона в Кремінському районі Луганської області. Колишнє Невське розташоване якраз у гирлі балки, на південно-західній околиці.
Роднички перетворилися на Кринички: замість російської форми використана українська, що відображає ту ж саму ідею джерел, але в рідній мовній традиції.
У Сіверськодонецькому районі Нова Астрахань позбулася назви, пов’язаної з російською Астраханню — типового продукту імперської географії. Нове ім’я — Гузіївка — відсилає до місцевих родів або старих локальних назв, відновлюючи українську модель перейменування.
Старобільський район також зазнав низки змін. Колишнє Красне Поле, яке мало виразні радянські конотації (слово “красне” в радянській традиції мало ідеологічний відтінок), тепер називається Маринопіль — назва, стилістично притаманна українським поселенням. Новоастраханське отримало назву Новослобідське, яка звертається до слобідського історичного минулого краю. Селище Новопсков перейменовано на Айдар — назву, пов’язану з річкою та стародавнім природним маркером. Село Новорозсош стало Плотиною — назвою, що відображає технічні й географічні особливості місцевості. Первомайськ і Первомайське цього району отримали відповідно назви Попівка та Степкове: перша — традиційно українська, побудована на родовій основі, друга — відбиває степовий характер регіону. Половинкине перетворено на Толоківку, Тев’яшеве — на Горіхове, а Фартуківка отримала уточнену мовну форму Фартухівка. Село Артема в Щастинському районі — назва, що відсилала до радянського діяча Артема (Федора Сергєєва), тепер має українське ім’я Любомирівка.
Такі зміни мають не лише мовне, а й ціннісне значення — вони прибирають із мапи “російські сліди”, залишаючи простір для української культурної пам’яті.
Історію перейменувань міст Луганської області читайте в нашому попередньому матеріалі: Перейменування міст Луганської області: історія, причини та нові смисли регіону.
