Ірина Ліфанова народилася в селі Єлизаветівка Мар’їнського району Донецької області. Зараз їй 38 років, через повномасштабне вторгнення вона вимушено переїхала до Нідерландів, де роботу в освітній сфері довелося змінити на працю у сфері прибирання.
В інтерв’ю виданню ТРИБУН жінка розповіла про рідний регіон, кар’єру та плани на майбутнє.
“Донецьк я памʼятаю рідним. Зараз, проживаючи в чужій країні, я точно знаю, як важливо і добре жити вдома. Там, де все зрозуміло, там де все своє, де ти хочеш дихати. Це місто, куди до 16 років ми їздили на базар, у великі магазини, в лікарні, погуляти в парку Щербакова, на футбол, в цирк та на концерти”, — розповіла Ірина.
До самого Донецька вона переїхала у 2003 році, коли вступила в Донецький національний університет на спеціальність “Українська філологія”.
“Наш філологічний факультет знаходився на вулиці Університетській 24, а жила я в гуртожитку, поруч, на вулиці Рози Люксембург 6. Я обожнювала ці місця, ці вулиці, вчитися, я ніколи не пропускала пари. Дозвілля ми проводили в кінотеатрі «Зірочка», на площі Леніна, на бульварі Пушкіна та на озерах біля гуртожитку”.
У 2008 році, після закінчення навчання в університеті, Ірина переїхала до Петровського району міста, там вона почала жити в орендованій квартирі та стала вихователем у державному садочку. А вже у 2014 році вона працювала у районному відділі освіти на посаді спеціаліста з дошкільної освіти – у своєму підпорядкуванні вона тоді мала 15 дитячих садочків. Пригадує: в 12 з них мова виховання та навчання була українська, лише в 3 – російська.
“Саме місто, для мене не змінилось. Змінились люди, друзі, колеги. Я була шокована їх позитивним настроєм щодо створення окремої республіки в Донецьку. Ніхто з керівників дитячих садочків не демонстрував свою політичну прихильність, всі робили так, як скаже керівництво. Впродовж літа 2014 року ми працювали як українські садочки та відділ освіти, але на початку червня 14 року отримали неофіційне розпорядження зняти українські прапори і казати, що вони в пральні”, — розповіла Ірина про обстановку в місті у 2014 році.
Вона згадує, що постійно сварилася з колегами, адже була єдиною людиною з проукраїнською позицією. Попри це, вірила – це скоро закінчиться, тому коли всі її колеги та друзі йшли на так званий “референдум”, вона пила каву на балконі та сміялася з них.
Вони були щасливі. Я вірила, що це все якийсь жарт, і скоро все буде як раніше.
Донецьк Ірина покинула 8 липня 2014 року, поїхала в село, що знаходилося за 20 кілометрів від міста, до батьків. Виїзд вона не планувала зовсім, бо нічого не боялася – жити хотіла там, і лише там.
“В цей день відбувся перший обстріл нашого району, я й досі не знаю чим саме. Мої батьки дуже злякались, і попросили мене приїхати додому, я взяла робочий ноутбук, декілька речей, і поїхала на вихідні до батьків. Більше я ніколи там не була. В тій квартирі, і тому районі”, — пригадала жінка.
У листопаді 2014 року Ірині зробили складну операцію на хребті в обласній лікарні Донецька, коли в січні 2015 їй довелося поїхати в місто знову задля післяопераційного дослідження, вона зрозуміла, що більше не хоче залишатися там.
“Бо це вже не те місто, з якого я їхала. Ні, воно було таким же гарним, центр неушкодженим, але настрої жителів геть інші. Я отримала виписку не з української лікарні, а з “днрівськоі”, за документами. І я була в шоці”, — розповіла вона.
31 січня вона виїхала до Києва – 3 роки працювала методистом державного садочка, 5 років – керівником приватної школи. Всі роки в Києві, до 24 лютого 2022 року, вона жила з надією повернутися додому – вірила, чекала та не хотіла бути киянкою.
“24 лютого 2022 року я була в Києві. Вдома. Я міцно спала, нічого не чула. Мені чомусь снився Путін, який переслідував мене, і з цього сну мене вирвали слова чоловіка “війна почалась”. І одразу подумала про батьків на Донеччині. Якщо війна в Києві, то що ж там? Я зателефонувала мамі. Потім я почала писати в батьківські чати школи, якою керувала, повідомлення, що школа сьогодні не працює”, — пригадала Ірина.
Зі столиці вона разом з чоловіком виїхала 5 березня 2022 року. Партнер Ірини має інше громадянство, тому мав право на перетин кордону, саме під його тиском, жінка погодилася покинути Україну.
“Щодня я про це шкодую. Ми жили спочатку в Івано-Франківській області, а 21 березня виїхала до Нідерландів. Чому саме туди? Бо там вже 10 років жив наш товариш, який переконав нас, що тут добре. В Нідерландах мені не подобається, але не через те, що тут погано, чи щось не так, а через те, що не хочу ніде жити, окрім України”.
У Нідерландах подружжя отримало житло в допомогу; жінка одразу ж почала працювати – соціальні виплати вони не отримували, адже роблять усе, щоб забезпечувати себе самостійно.
“Зараз я працюю 5 годин в день як прибиральник офісних приміщень. Паралельно я працюю онлайн як SMM освітніх проєктів. Я маю постійний запит від колег-освітян на консультації щодо покращення роботи їх закладів. Також я проводжу індивідуальні, навчальні та розвиваючі заняття для дітей з України в Нідерландах як репетитор”, — поділилася донеччанка.
Директорка української школи в Маастрихті "Крила" розповіла, що Ірина сама виявила неабияке бажання та ентузіазм в роботі з українськими дітками, які через вторгнення, були вимушені опинитися за кордоном.
“Це дійсно так, я одразу, дізнавшись, що відкрилась така школа поруч, написала їм. Для мене важливо жити в оточенні українців, працювати за українським програмами та методиками виключно. Я не хочу ставати нідерландським вчителем. Чому я готова це робити як волонтер?
Я втомилась від зросійщення українських людей поруч. Більшість родин українців, які живуть поруч зі мною в Нідерландах, взагалі не турбуються про те, що їх діти забувають поступово хто вони за національністю. 90 % дітей розмовляють російською, споживають медійний контент цієї держави, і не знають за що гинуть на батьківщині захисники України. Я проживаю на локації, де координаторами є мігранти- росіяни. Всі обʼяви в будинку, і чатах, всі документи для нас, вони роблять російською. Мені інколи здається, що я живу не в Нідерландах, а в Бєлгороді. І ніхто не хоче це змінювати, бо продалися за безкоштовно житло… В Маастрихті я зустріла однодумців, патріотів, справжніх українців, там я вдома”, — розповіла нам Ірина.
Попри проживання за кордоном, жінка не припиняє систематично допомагати українській армії – щомісячно вона надсилає певну частину свого доходу на потреби захисників та вважає це своїм прямим обов’язком.
“Це навіть не обговорюється. Це мій прямий обовʼязок. Я це роблю постійно. Є організації, яким я передаю кошти постійно +збори друзів, знайомих і тд. Також це допомога волонтерам, які вивозять людей з зон бойових дій, тварин. Допомога дітям”.
Асимілюватися та інтегруватися в нідерландське суспільство Ірина не планує. Вона впевнена, що повернеться в Україну. Ба більше, вірить, що побуває і на рідній Донеччині.
“Лише так, і ніяк по іншому. Я чекаю навіть не перемоги, чи зменшення активності обстрілів. Я готова на все, я чекаю коли мій чоловік скаже “поїхали додому”. І я обовʼязково повезу його на Донеччину, бо він так ніколи не був і ми будемо тими, хто повертатиме туди Україну”.
