Владислава Савкова — лінійна продюсерка та ведуча проєкту “Донбас.Реалії” української служби “Радіо Свобода”. Закінчила Карлів університет та Вищу школу економіки в Празі, а також навчалася за програмою студентського обміну в бізнес-школі ESCP у Парижі.
Виданню ТРИБУН Владислава розповіла, як журналістика може стати інструментом реальної інтеграції регіону, чому моральні компроміси життя під окупацією залишаються невисвітленими, та чому майбутнє Донбасу формують щоденні рішення людей з обох боків фронту.
Освіта в галузі економіки та бізнесу привчила її мислити через прогнозування, моделі та розвиток, проте робота з Донбасом показала: майбутнє не завжди передбачуване, а теоретичні знання втрачають практичну цінність у гуманітарних кризах.
«Економіка і бізнес вчать думати про майбутнє, але Донбас навчив, що воно не гарантоване. Я зрозуміла, що всі ці графіки росту та ефективності, яких нас навчали, розсипаються, коли людям бракує навіть води, світла та впевненості, що завтра вони прокинуться вдома», — пояснює Владислава Савкова.
Саме це усвідомлення стало для неї поворотною точкою у виборі професії. Журналістику вона почала сприймати не як інструмент фіксації фактів, а як спосіб залишатися всередині складної реальності, яка не піддається спрощенню. «Журналістика стала для мене способом залишатися в цій реальності, яка часто не вкладається в акуратні моделі, яких навчають в університетах. Донбас — це місце, де реальність завжди чинить опір поясненням. Про нього багато говорять, але мало слухають. І здається важливим бути тим, хто слухає».
Журналістка додає, що робота з Донбасом стала для неї не лише професійним, а й особистим процесом пізнання, адже сама вона не походить зі східних регіонів України. «Для мене журналістика — це спосіб пояснювати Донбас іншим, але спершу розібратися в ньому самій».
Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році суттєво змінило розуміння ролі журналіста, каже Владислава. Якщо раніше професія сприймалася передусім як аналітична та пояснювальна діяльність, то війна зруйнувала відчуття безпечної дистанції між журналістом і подіями. «До 2022 року мені здавалося, що журналістика — це насамперед про пояснення: розкладати все на зрозумілі частини, давати контекст, показувати різні сторони, зберігати баланс. Але після 2022-го стало ясно, що іноді цього недостатньо. Війна дуже швидко зняла ілюзію безпечної дистанції. Ти більше не просто спостерігач — ти живеш у тій самій реальності».
У цих умовах ключовим професійним орієнтиром стало не прагнення швидкості чи формального балансу, а відповідальність за правду та збереження людського виміру історій. «Зараз журналістика під час війни — це не завжди про те, щоб встигнути першими. Це радше про те, щоб не збрехати і не сховатися за нейтральністю там, де є очевидне зло. І водночас — не перетворити чужий біль на контент. На жаль, цього болю зараз дуже багато, як ніколи», — додає лінійна продюсерка.
Робота з травматичними історіями та постійна присутність у полі чужого болю безпосередньо впливають на її емоційний стан, і вона визнає, що досвід вигорання є невід’ємною частиною професійної реальності. «Є моменти, коли я не справляюся. Я перестала просто робити вигляд, що зі мною все нормально».
За словами Владислави Савкової, психологічний захист не означає зникнення пережитого, а лише його відтермінування, адже накопичений досвід з часом усе одно дається взнаки. «Вигорання не минає просто від сили волі. Психіка намагається захиститися від надмірного болю, відкладаючи його, грубо кажучи, на потім. Але в нашій роботі цей біль нікуди не зникає, він просто накопичується. І якщо цього не помічати, то рано чи пізно він виходить назовні — у вигляді втоми, агресії, відчуття порожнечі».
Водночас журналістка зазначає, що їй допомагають базові речі: усвідомленість і спроби зберегти внутрішні межі навіть у ситуації постійного інформаційного тиску. «Працюють дуже прості речі: режим, присутність, намагання бути тут і зараз, робити паузи від новин, наскільки це можливо. За таких умов важливо пам’ятати про власні межі. Інколи треба дозволяти собі не знати всього, не дивитися всі історії одразу і визнавати, що буває важко. Це просто спосіб не здуріти. У дурці від мене буде мало користі».
Окрему відповідальність вона відчуває перед людьми, які продовжують слухати українські медіа в окупації та прифронтових містах. «Коли я працюю, завжди уявляю не широку аудиторію, а конкретну людину — десь на кухні або в машині, так пояснити багато речей набагато простіше», — каже журналістка.
Водночас Савкова постійно відчуває невизначеність щодо того, чи доходить її голос до людей, які залишаються в окупації або на території Росії. Через ризики для аудиторії зворотний зв’язок майже зник, і ця тиша набуває особливого значення. «Це дивне відчуття, тому що ти ніколи не знаєш напевно, чи тебе чують. Ми постійно говоримо про обережність, бо, наприклад, Радіо Свобода в Росії визнано іноземним агентом і небажаною організацією. Сам факт слухання, лайки та інші дії можуть бути небезпечними для тих, хто за нами слідкує. І з окупації дедалі рідше виходять на зворотний зв’язок. Цю тишу складно правильно інтерпретувати. Хочеться вірити, що вона означає не відсутність слухачів, а відсутність можливості говорити», — пояснює вона.
У таких умовах головним орієнтиром стає відповідальність перед тими, хто, можливо, продовжує слухати, але не може цього проявити відкрито. «Саме тому відповідальність тут — у точності, обережності і повазі до людини по той бік ефіру, яка, можливо, просто зараз слухає, але мовчить, бо інакше не може», — підсумовує журналістка.
Описуючи ситуацію на Донеччині та Луганщині на початку 2026 року, Владислава Савкова передусім говорить про виснаження як ключовий стан, що визначає життя регіону. «Це простір виснаження. Не тільки від війни, а від тривалого життя в невизначеності. Там немає чітких сценаріїв майбутнього, натомість є адаптація до постійного ризику. Люди навчилися жити між обстрілами, перебоями зі світлом, водою і зв’язком, втратами. І ця нормалізація ненормального з’їдає майбутнє».
За її словами, цей досвід поступово стає знайомим і для людей на підконтрольних Україні територіях, тоді як в окупації до війни додається системний тиск російської держави. «Росія не лише вбиває ракетами, але й переслідує, окрадає, катує, змушує мовчати, залишає міста повільно вмирати. І, на жаль, це величезний простір втоми».
Говорячи про сприйняття сходу жителями тилових регіонів, журналістка зазначає, що найчастіше поза увагою залишається сама повсякденність життя, яка триває попри війну. «Мабуть, найменше розуміють, що це не тільки фронт або сіра зона, а місце, де люди все одно продовжують жити, сваритися, працювати, ховати близьких, одружуватися. Найменше, мені здається, не розуміють цю повсякденність — те, що життя там — це монотонна боротьба за нормальність».
За її словами, запити людей у прифронтових регіонах часто значно простіші й більш базові, ніж це уявляється ззовні. «Там уже не чекають звитяжних промов. Там чекають стабільності, передбачуваності, простих речей — світла, води, безпеки».
Владислава Савкова вважає, що прірва нерозуміння зберігається значною мірою через спосіб, у який регіон представлений у публічному просторі. «Донбас часто подають або як символ, або як проблему, але рідко — як простір звичайних людей зі складними і суперечливими досвідами. І нам ще тільки належить знайти точку порозуміння», — говорить вона.
Окремо журналістка звертає увагу на менш помітні, але визначальні процеси, які вже зараз формують майбутнє регіону. «Це руйнування соціальної тканини, зникнення спільнот, відтік молоді, самотність літніх людей, діти, які ростуть у реальності без стабільних орієнтирів. Це дуже повільні процеси. Вони не потрапляють в офіційні зведення, але саме вони визначатимуть, яким буде регіон після війни, якщо він взагалі матиме шанс на відновлення. Я, звісно, хочу вірити, що матиме», — зазначає вона.
Попри тривалість і складність війни, Владислава переконана у поверненні регіону під контроль України, навіть якщо це питання поколінь. «Це невідворотно. Мені б дуже хотілося це побачити. Не знаю, чи застану це я, але, можливо, мої діти чи внуки».
Оцінюючи зміни у структурі населення Донбасу, журналістка зазначає, що визначальним фактором залишається наявність або відсутність ресурсів для виїзду. «Залишаються ті, хто не має ресурсів — фінансових, моральних — і ті, хто свідомо обирає не виїжджати», — говорить вона.
Водночас існують і протилежні історії, коли люди, попри складні обставини, знаходять можливість виїхати та почати новий етап життя на підконтрольній Україні території. «Ми бачимо приклади, як люди знаходять у собі сили виїхати з окупованої території. Наприклад, навіть молодь, яка приїжджає сюди, щоб отримати український паспорт», — зазначає Владислава.
Однак значна частина людей фактично зникає з поля зору держави та систем підтримки, формуючи невидимий соціальний прошарок. «Дуже багато людей випадають із будь-яких реєстрів і систем підтримки. Це створює невидимий прошарок людей, яких держава фактично не бачить. У результаті ми маємо регіон із великою кількістю неврахованих життів», — пояснює вона.
Ця проблема стосується як окупованих територій, так і прифронтових районів та підконтрольної Україні частини Донбасу, де значна частина реальності залишається поза публічним полем. «Багато інформації лишається невідомою для нас. І після війни на нас чекає ще дуже багато відкриттів. Я сподіваюся, що ми ще дізнаємося про те, що там відбувалося і що зараз випадає з поля зору новин», — каже Владислава.
Говорячи про інформаційну політику Росії щодо Донбасу, журналістка наголошує, що її характер змінився: головною метою стало не переконання, а поступове формування звички до нової реальності. «Я б сказала, що ця інформаційна політика стала буденною. Росія більше не намагається переконати — вона намагається привчити. Меседжі про “назавжди”, про “звичне життя”, про безальтернативність працюють саме через повторення».
Владислава Савкова додає, що сучасна російська пропаганда розчинилася у повсякденності, а її ефективність базується на поступовому розмиванні самого поняття правди. «Сучасна російська пропаганда вже не потребує віри. Вона не вибудовує логічну картину світу, а створює відчуття, що будь-яка правда відносна, а отже, не варта спротиву».
За словами журналістки, ключова відмінність також у масштабі та всеохопності цього явища, яке функціонує не як окремий інструмент, а як середовище існування. «В Україні пропаганду досі часто сприймають як інструмент, який можна вмикати і вимикати. Але в Росії це всюдисуща матерія. Вона проникає скрізь — не тільки в новини чи фільми, але навіть у мовчання. Її завдання — не переконати, а виснажити і зробити нормою життя без вибору».
Саме цьому, за її словами, протистоїть українська журналістика, намагаючись зберегти уявлення про альтернативу. «Ми намагаємося показати, що альтернатива існує і вибір існує. Але в умовах блокування зв’язку з окупацією, блокування YouTube та інших соцмереж це робити стає дедалі важче», — зазначає вона.
Водночас Савкова визнає, що стратегія виснаження, яку застосовує Росія, демонструє свою ефективність, зокрема через створення умов постійного побутового дефіциту. «У Росії багатовіковий досвід того, як виснажувати і переконувати, що інакше не буває», — каже журналістка.
Особливо показовими, за її словами, є проблеми з базовими ресурсами на окупованих територіях, які змушують людей зосереджуватися на виживанні замість планування майбутнього. «Проблеми з водою, бензином — це ті базові речі, які стають ґрунтом для виснаження. Життя перетворюється на боротьбу за нормальність — щоб просто мати де помитися і як заправити машину. Люди змушені думати не про майбутнє, а про те, як прожити день і задовольнити базові потреби».
Оцінюючи ефективність українських державних комунікацій, Владислава Савкова наголошує на їхній непослідовності та відсутності постійної присутності. «Проблема українських державних комунікацій у тому, що вони часто не витримують довгої дистанції. Є кампанії, є заяви, але бракує постійної присутності і мови, яка визнає складні ситуації людей на сході, а не зводить їх до абстрактної аудиторії», — говорить вона.
Це стосується не лише окупованих територій, де доступ обмежений, але й підконтрольних Україні прифронтових регіонів, де люди потребують чіткої і практичної інформації. «Навіть тим, хто живе при фронті, потрібна постійна присутність держави, а не раз на кілька тижнів. І головне — мова має бути конкретною: що робити, куди звертатися, які можливі складнощі. Без цього навіть корисні ініціативи залишаються просто словами», — пояснює журналістка.
У ситуаціях, коли державна комунікація не досягає своєї мети, частину функції перебирають на себе журналісти, хоча їхніх можливостей недостатньо, щоб покрити всі потреби. «Там, де виникає цей провал, приходять журналісти — пояснюють, роз’яснюють, роблять інструкції. Але ми не можемо охопити абсолютно все», — каже Владислава.
Вона також наголошує на важливості зворотного зв’язку, без якого комунікація залишається односторонньою і неефективною. «Важливо чути зворотний зв’язок. Не просто зробити кампанію і відзвітувати, а перевіряти, чи люди справді розуміють і чи можуть скористатися допомогою».
На її думку, нинішні виклики мають глибше історичне коріння, адже відчуття покинутості формувалося роками і стало одним із факторів вразливості регіону. «Україна втрачала Донбас не миттєво, а поступово — через ігнорування регіону, слабку інфраструктуру, відсутність інвестицій, нерозуміння місцевих потреб. Люди відчували себе покинутими. Це створило вакуум, який заповнила пропаганда і сепаратистські рухи керовані Росією».
Владислава Савкова підкреслює, що цей досвід має стати уроком на майбутнє, щоб уникнути повторення тих самих помилок. «З цього треба робити висновки і не допустити, щоб на територіях, які захоплює Росія, повторювалося те саме».
До повномасштабного вторгнення, за її словами, радіо залишалося одним із найефективніших каналів прямого зв’язку з аудиторією, зокрема на окупованих територіях. «Раніше ми були класичним радіо — виходили на власних хвилях. Це був дуже прямий доступ до людей. Нам дзвонили в ефіри і з окупації, і з прифронтових міст, ділилися досвідом, питали щось».
Однак після 2022 року можливості такого мовлення суттєво скоротилися, насамперед через фінансові обмеження. «Зараз, на жаль, це дуже дорого і невиправдано — мати власні хвилі. Саме тому працювати з окупованою аудиторією стало значно важче», — пояснює журналістка.
Перехід на цифрові платформи також не став повноцінною альтернативою, адже багато соціальних мереж на окупованих територіях блокуються. «Усі зробили ставку на соцмережі, а їх просто заблокували», — каже вона.
У цих умовах редакції змушені постійно шукати нові способи достукатися до своєї аудиторії та адаптовувати формати під доступні платформи. «Доводиться хитрувати: розповідати про VPN, адаптовувати інформацію під TikTok, який не заблокований, придумувати нові формати. Ми робили ефіри в TikTok, не лише на YouTube, і до нас приєднувалися люди з окупації, коментували, розповідали свої історії», — розповідає ведуча Радіо Донбас Реалії.
За її словами, це потребує значно більше зусиль, ніж традиційна журналістська робота, адже сам факт публікації більше не гарантує, що матеріал дійде до читача. «Це вже не працює так, що ти просто написав статтю і сподіваєшся, що її побачать. Головне — достукатися до своєї аудиторії. А зв’язок із нею зараз перебійний», — зазначає журналістка.
Тому редакції адаптовують навіть технічні деталі поширення контенту, щоб зробити його доступнішим за умов обмеженого інтернету. «Наприклад, коли виходять ефіри на YouTube, ми додатково зберігаємо звукову доріжку і викладаємо її в Telegram, щоб люди могли завантажити лише звук і послухати без відео. Це теж спосіб зберігати цей зв’язок. Втім, тепер РФ планує заблокувати і телеграм», — пояснює вона.
У підсумку, за словами Владислава, сучасна робота з аудиторією окупованих територій стала процесом постійного пошуку і винахідливості.«Доводиться щоразу вигадувати нові способи, як утримувати цей зв’язок, щоб інформація доходила навіть туди, де її обмежують», — додає вона та зазначає, що в сучасному інформаційному середовищі класичні медіа часто програють у боротьбі за увагу аудиторії, особливо порівняно з Telegram-каналами та блогерами, які подають емоційний, швидкий контент без будь-яких стандартів. «Мені здається, що в найближчій перспективі класичні медіа будуть програвати по цій боротьбі за увагу аудиторії. Telegram-канали подають інформацію без балансу, базуючись на емоційності і абсолютно ігноруючи будь-які стандарти. І цього достатньо, щоб схопити увагу людини, до котрої ти хочеш достукатися, або просто щоб якомога більше людей побачило твою новину. І все. Ти будеш програвати в цьому всьому», — додає журналістка.
Водночас вона підкреслює, що універсального способу залишатися попереду таких каналів поки немає. «Поки що доводиться робити просто якісну свою роботу і, хіба що, адаптовувати формати, роз’яснювати, розвінчувати неправдиву інформацію, фейки і так далі. У нас руки зв’язані тим, що ми маємо грати по правилам, а у них правил немає», — зазначає Савкова.
Що стосується запиту аудиторії, вона відзначає, що люди шукають передусім чесність і прямоту. «Вони хочуть, щоб з ними говорили як з дорослими, які зможуть витримати цю складну правду. Практична інформація теж важлива. Коли ми видаємо матеріали з практичною інформацією — як отримати паспорт при виїзді з окупації або як зв’язатися з банком — вони отримують відгук, збирають великі перегляди. Люди потім пишуть, уточнюють щось».
Владислава Савкова також пояснює, що основним критерієм відокремлення важливої інформації від політичного шуму є реальний вплив на життя конкретної людини. «Якщо політична заява не має реального впливу на життя конкретної людини, то це власне і є шум, а не новина. Тому ми стараємося сфокусуватися на умовній конкретній людині — намагаємося уявити, до кого ти звертаєшся і як би ти цій звичайній людині пояснював ту чи іншу інформацію».
Щодо мети роботи Радіо Свобода у проєкті «Донбас Реалії», вона виділяє три ключові напрямки: висвітлення війни, фронту та окупації. «Донбас завжди був фронтиром. Якщо раніше війні до повномасштабного вторгнення приділяли менше уваги, ми концентрувалися на соціальних потребах і культурних темах. З початком повномасштабної – увага більше зосереджена на фронті, на бойових діях, бо вони визначають подальшу долю регіону. При цьому намагаємося не забувати висвітлювати теми окупації, але робити це складніше через блокування та втрату власних джерел», — пояснює журналістка.
Вона підкреслює, що головна небезпека після завершення активної фази війни — вирішувати долю Донбасу «без Донбасу», через призму виключно фронту, а не людей. «Якщо не інвестувати в міста, інфраструктуру, освіту, локальні ініціативи, моральну підтримку, ми ризикуємо повторити історію, коли люди залишаються на маргінесі державної уваги і відчувають себе покинутими».
Ще одним аспектом, на який вона звертає увагу, є недостатнє висвітлення Луганської області. «Луганщина часто випадає з професійного дискурсу. Це створює додаткове відчуття покинутості для людей, які там живуть або жили до окупації. Їхні історії рідко звучать у медіа порівняно з Донеччиною. У багатьох містах після окупації зник зв’язок і інтернет, люди роками можуть бути без доступу до зовнішньої інформації. Ми не можемо достукатися і знайти експертів та джерела, які говорили б про реальний стан справ у Луганщині. Це вкрай складно, і з кожним роком стає ще важче», — пояснює Владислава Савкова.
Вона наголошує на необхідності окремого розуміння Луганської області та пошуку нових місцевих голосів і експертів. «Коли про людей говорять узагальнено через статистику, вони стають невидимими. Достатньо уваги ми можемо спостерігати в інформаційному просторі Донецької області, але Луганщина потребує власного, окремого фокусу».
Журналістка виділяє теми, які, на її думку, досі недостатньо проговорені та потребують суспільної дискусії. «Мабуть, моральні компроміси життя під окупацією все ще залишаються актуальними. Так само це стосується колаборації, виживання в умовах обмежень і страху. Мало хто говорить про психологічні наслідки тривалої війни та окупації. Також це стосується локальних економічних процесів і міграції. Усе це потім впливатиме на розуміння реінтеграції, на способи відновлення регіону».
Щодо ролі журналістики у реінтеграційних процесах журналістка підкреслює важливість формування критичного мислення аудиторії, а не лише емоційного співпереживання. «Якщо медіа подає складну інформацію структуровано і чесно, люди починають розуміти, чому речі відбуваються, а не сліпо реагують. Це створює базу для реальної інтеграції, коли суспільство здатне бачити інший досвід як частину спільного простору, а не розділяти його на чужу чи підозрілу територію. Варто пам’ятати, що інформаційний простір сходу заражений пропагандою, тому журналістика має працювати як своєрідний антивірус», — пояснює вона.
Водночас Владислава визнає, що потужність російської інформаційної машини значно перевищує ресурси української журналістики, і не завжди виходить протистояти їй повністю.
Коли йдеться про перспективи майбутнього Донбасу, журналістка наголошує на важливості помічати та акцентувати на повсякденному житті людей і їхній адаптації в умовах війни та окупації. «Частина людей залишається в окупації, але продовжує підтримувати Україну. Це дрібні акти опору, які після війни стануть важливою частиною спільної пам’яті та реінтеграції. Інша частина тих, хто виїхав на підконтрольну територію, відновлює буденне життя, створює роботу, локальні громади та підтримує соціальні мережі. Завдяки цим людям Донбас тепер не обмежується лише географічними межами регіону», — каже вона.
За її словами, майбутнє Донбасу формують щоденні рішення людей з обох боків фронту. «Донбас формує своє майбутнє не лише через фронтові події, а через щоденні рішення тих, хто лишається в окупації, і тих, хто виїжджає та будує нові громади. У якийсь момент ці дві сторони зустрінуться і створять відновлений стійкий регіон, який буде існувати не лише на карті, а й у історіях і діях людей. Саме такі прояви життя формуватимуть Донбас у майбутньому по обидві сторони фронту», — підсумовує Владислава Савкова.
Читайте також: Російська окупація відкинула Донецьк у часі назад. Інтерв’ю з журналістом Олександром Демченком
