На зап'ясті в Світлани — татуювання і підпис: "край степів і териконів". Вона показує його так, як показують щось, що болюче і дорогоцінне одночасно. Зробила торік, щоб не забути, звідки вона. Хоча хіба таке забувають. Коли Світлана Невмержицька вчилася в школі в Добропіллі, їй дуже хотілося звідти виїхати. Тепер вона в Києві — і дуже хоче назад. Між цими двома бажаннями: повномасштабне вторгнення, чоловік-військовий, якого бачить раз на місяць, якщо пощастить, і майже пів мільйона гривень волонтерських зборів за рік.
До Києва і назад подумки
Добропілля в пам'яті Світлани — це День шахтаря, клумби троянд, компактність забудови і багато-багато навчання. Вона навчалась у ліцеї, була медалісткою, їздила на олімпіади — більше з гуманітарного: мова, література, творчі конкурси. Віршів писала багато завдяки класній керівниці Ірині Миколаївні Діденко, яка заохочувала і до творчості, і до сцени. У школі був театральний гурток.
"Тодішній мер, якого багато хто не любив, але він підтримував таланти: спортсменів, співаків, танцівників. Медалістам дарували подарунки, відмінникам — стипендії. Це була його власна ініціатива, не державна програма", — пригадує вона.
До повномасштабного місто жило своїм ритмом: шахти, магазини, поступовий розвиток. Після 2014-го почали приїжджати люди з Донецька і Макіївки — і разом із ними зріс попит на кав'ярні, хлібні, дрібний сервіс.
"Просто раніше не було такого попиту", — пояснює вона.
З початком повномасштабного в місті з'явилося більше військових — попит виріс ще більше. Батьки і сестра Світлани виїхали з Добропілля влітку 2024-го. Зараз вони поки що усі разом у Києві. Сама Світлана ще раніше вступила до КПІ на соціологію. Ось нещодавно закінчила навчання.
"Цього року закінчила бакалаврат і зупинилась. Щодо магістратури поки вирішила, що моя внутрішня система не налаштована на навчання наразі", — каже вона.
Про Київ говорить без ентузіазму — велике місто виявилося не таким, яким уявлялося зі шкільної парти в Добропіллі.
"Коли я вчилася в школі, мені постійно хотілося поїхати. Було відчуття, що вдома немає розвитку, немає майбутнього — просто нудно. А тепер мені дуже хочеться втекти з цієї київської метушні назад, у своє маленьке місто. Хай там буде нудно, або доведеться щось розвивати й робити з нуля, але це буде своє. Бо в Києві навіть морально набагато важче: надто великий потік людей, шум, постійний рух — і все це дуже тисне", — говорить вона.
В її навчальній програмі був напрямок медіації і вирішення конфліктів. Дівчина зізнається, що з батьками і серед друзів ці навички справді працюють. А от з чоловіком складніше: медіатор має бути третьою стороною, а тут вона сама — одна зі сторін.
"Тому зараз я самостійно вивчаю курси з комунікації. Більшість мого оточення — це військові та їхні родини, і тут дуже важливо розуміти, як говорити. З чоловіком теж багато працює саме психологія: як правильно комунікувати, як доносити думку так, щоб інформація справді сприймалась. Бо інколи в мене, умовно, якась побутова проблема — кран протікає, наприклад, а в нього в цей самий час — обстріли. І зрозуміло, що в такій точці легко виникає непорозуміння", — пояснює вона.
П'ять хвилин на збори
Зі своїм чоловіком Світлана познайомилася у 2022 році — через Тік Ток, у час, коли життя складалося з тривог, очікувань і коротких повідомлень у телефоні. Він із Житомирщини. Спочатку вони просто переписувалися, звикаючи одне до одного словами, ніби намацуючи ґрунт під ногами. Потім була перша зустріч у Києві, згодом — у Дніпрі.
А далі його підрозділ направили під Бахмут. Після Бахмуту, у 2023 році, з’явилася відпустка — кілька днів, у які вмістилися знайомство з батьками і пропозиція, сказана без зайвих відкладень, бо часу чекати вже не було.
Вони одружилися в Добропіллі. Назва цього міста тепер назавжди з ними — захована в одному з елементів їхнього парного татуювання, як тихий знак про дім, любов і рішення, прийняті в складний час.
"Ми розробляли його разом із чоловіком. Це парне татуювання — у вигляді двох елементів вишиванки, в яких закодовані слова. Один із елементів — це слово “Добропілля”. Воно для нас обох багато значить, адже саме в Добропіллі ми одружилися", — каже вона.
Зараз чоловік Світлани на Харківщині. До того підрозділ тримав Авдіївку — не так далеко від її рідного міста, і тоді ще можна було бачитися частіше. Зараз — раз на місяць, якщо пощастить. Коли є вікно — вона збирається буквально за хвилини.
"Коли з’являється шанс побачити чоловіка, ти просто кидаєш усе. Збираєшся за п’ять хвилин, шукаєш транспорт — навіть якщо потрібний потяг уже поїхав зранку, а на годиннику восьма вечора. Знаходиш можливість, вільний час, ресурси, кошти — і просто їдеш, бо не хочеться втратити жодної можливості. Через це важко з роботою: не кожен роботодавець погодиться щомісяця відпускати на кілька днів. Люди трошки відірвані від реальності і в них інші цінності", — каже вона.
Світлана багато волонтерить. Усе починалося з малого: допомогти зібрати донати, скоординувати логістику — від першого запиту до моменту, коли посилка доходила до військових. У 2023 році вона наважилася на більше й відкрила власні збори.
"Чоловік служив в артилерійському підрозділі, у них була сторінка в інстаграмі — “Команда Постріл”. Відкривати власну банку було страшно — це щось дуже нове і відповідальне. Тому спочатку я просто залишала посилання на їхній збір. А потім придумала розіграш: розігрувала книжку українського автора Максима Кідрука. Люди, які донатили певну суму, надсилали мені скріншоти, я вносила їх у список, а потім проводила розіграш", — розповідає вона.
Перший збір приніс близько десяти тисяч гривень — точну суму Світлана вже не пам’ятає. Тоді вона не ставила перед собою чіткої мети, просто повторювала: скільки вийде зібрати — стільки й буде. Потім був ще один такий самий збір. А далі вона попросила "Команду Постріл" дати прапори — і розіграла три, знову за донати.
Один прапор поїхав до Чехії. Другий — до США. Третій — у кав’ярню в Мексиці.
"Не просто кав’ярню, а осередок українців. На стінах висять фото українських військових. Кав’ярня сама по собі не велика, але там завжди можна знайти наші торти — “Медовик”, “Наполеон”, морквяний. А мексиканці дуже полюбили наші цукерки “ромашка”. Її тримає подружжя: жінка з Житомирщини і її чоловік-мексиканець. Вони ще й пастори, мають власну церкву і теж допомагають зі зборами — бо мають більшу аудиторію і там, де в мене збір тягнеться, вони підхоплюють", — пояснює Світлана.
Працюю на межі — і все одно мало
Волонтерство, пошук роботи, родина, чоловік на фронті, тривога за місто — усе це відбувається одночасно. І постійно поруч відчуття, що робиш замало, що можна було ще, більше, швидше.
"Дійсно, дуже виснажує і ситуація з містом, і волонтерство, і те, що чоловік далеко. Воно все часом накладається в одну купу і виливається в не дуже приємний стан, коли ти, по суті, навіть не можеш спати. Іноді прокидаєшся і не знаєш, що робити: наче вчора ввечері мав купу планів, а сьогодні вранці розумієш, що не можеш зробити нічого", — говорить Світлана.
Опорою для неї часто стає сам чоловік — хоча фізично він там, на війні, а не поруч. З подруг — дві найближчі. Одна з Харкова, її чоловік теж військовий. Друга — за кордоном. Між ними великі відстані, але є те рідкісне розуміння, яке не потрібно пояснювати. Є люди, що живуть зовсім інакше, — і з ними такого контакту не виникає. Ще рятують хобі: малювання, пазли, книжки.
У 2024 році Світлана звернулася до психолога. Але замість підтримки вона отримала тиск і провину.
"Вона казала: а як чоловік почувається в цей момент, коли ви там плачете, що вам тяжко? Вона буквально нав’язувала мені почуття провини за те, що я, умовно, тут живу своє життя і ще й жаліюся на щось", — переповідає Світлана.
Від того досвіду вона відмовилася. І тепер ще більше почала спиратися на власні знання з психології та підтримку близьких.
"Постійно ловлю себе на думці, що вже працюю на межі, але замість зупинитися одразу з’являється відчуття, що треба робити ще більше", — каже вона.
Квиток в один кінець
Востаннє у Добропіллі вона була в липні 2025 року.
"Чоловіку дали коротку відпустку, і ми лише на один день поїхали в Добропілля. Я тоді їхала ніби попрощатися — з містом, з домом, з частиною свого життя. Було відчуття, що це прощання не на місяці й навіть не на роки… За кілька днів після нашого від’їзду на місто полетіли перші FPV-дрони й КАБи. Почалася активна фаза руйнування. Те, що ще стояло й дихало, почало сипатися під ударами війни. У місті залишались бабуся і вітчим. Бабуся дивом вціліла: за п’ять хвилин до прильоту КАБу вона вийшла з того самого магазину, який вибух зруйнував ущент. Інакше її могло б уже не бути. Там, у місті мого дитинства, поховані батько й дідусь. Я заїхала й до них — попрощатися. Бо живих ще можна обійняти й вивезти, а мертвих із собою не забереш. Залишається тільки пам’ять. І біль, який носиш з собою всюди", — ділиться дівчина.
Зараз же інформацію збирає з місцевих чатів — хтось із Дніпра возить людей за адресами, хтось повернувся сам, бо знімати житло деінде надто дорого.
"В місті немає ні світла, ні води. Постійно артилерію чути. Ті, хто їздять, пишуть, що дуже багато уламків різних на дорогах — якщо десь проб'єш колесо, то не факт, що допоможуть. І вулиці вже в цих вибоїнах, як місячні кратери. Зв'язку теж немає", — ділиться Світлана.
Свій ліцей відстежує по фото і відео. Будинок намагається побачити через людей, які їздять за адресами — просить: зніміть хоча б на відео. Востаннє бачила його цілим десь 2,5–3 тижні тому. Якщо не рахувати вікон.
"З того відео і фото, що я останнє бачила, — якщо порівнювати з іншими школами, то геть незначно зруйнована. На початку року я сама казала, що хочу поїхати і позабирати речі, що ще залишилися. Чоловік мене трошки поставив на місце. Навіть не стільки через КАБи — броня літає, шрапнель. І, знаєте, туди це — можна сказати, квиток в один кінець", — каже вона.
Переїхати ближче до чоловіка вона просить вже майже півтора роки. І сподівається, що ось-ось її мрія здійсниться. Адже в Києві також неспокійно.
"Зараз ми живемо в такому районі, що чоловік, коли приїхав, побачив, наскільки близько ми живемо до критичної інфраструктури і скільки тут розбитого навколо. І він каже: як ти взагалі знайшла цю квартиру? — сміється вона. — Ну що за питання? Яку знайшла з донецькою пропискою і твариною, там і живу".
У найближчому майбутньому мріють про власний дім — саме дім, а не квартиру — і велику родину.
"Плануємо дітей найближчим часом, аби все вийшло", — підсумовує Світлана Невмержицька.
Читайте також: "Писана пацьорка": Світлана Молчан із Сіверськодонецька — про слова, як ліки, Серебрянський ліс і нове життя в Тернополі
