Що ви знаєте про Луганщину? А як пояснити звідки ви, наприклад, іноземцю? У чому цінність регіону? Луганщина — це не тільки шахти і не сепаратизм, це край, де англійці будували першу українську доменну піч, де термін "Донбас" винайшов інженер ливарного заводу, де робили валізи-дипломати і електронні ігри "Ну, постривай!". Де поруч з крейдяними схилами квітнуть воронці, а степові бабаки живуть тут ще з льодовикового періоду. Ми зібрали тридцять історичних та краєзнавчих фактів про Луганську область.
1. Слово "Донбас" винайшов луганський інженер
Термін "Донбас" у його сучасному розумінні ввів у обіг Євграф Ковалевський — гірничий інженер, який працював на Луганському ливарному заводі. До нього вугільні поклади регіону сприймалися як розрізнені родовища, без єдиної системи.
У 1827 році Ковалевський провів геологічне дослідження і довів, що це не окремі копальні, а цілісний вугільний басейн із спільною структурою. Він склав геологічну карту 25 вугільних родовищ, описав будову вугільних пластів, визначив стратиграфію регіону та показав промислове значення донецького вугілля для розвитку металургії. Розуміння Донбасу як єдиного басейну дозволило планувати промисловий розвиток системно.
2. Щастя: село, де селяни шукали свободу
Наприкінці XVII століття селяни, які тікали від кріпацтва, перетинали прикордонний тоді Сіверський Донець і шукали своє щастя на вільних слобідських землях. За легендою, саме так виникло село Щастя. Люди опинялися на протилежному березі річки і знаходили там свободу. Тому поселення й назвали Щастя — як символ кращого життя.
До початку ХХ століття Щастя залишалося скромним селом із поміщицьким маєтком та одним храмом. Все змінилося у 1952 році, коли розпочалося будівництво Луганської ТЕС. У 1963 році Щастя отримало статус міста. Після 2014 року місто опинилося на лінії розмежування. У лютому 2022 року Щастя зазнало сильних руйнувань від обстрілів.
3. Кам'яні баби: половецькі статуї з невідомою долею
Кам'яні баби — це антропоморфні статуї, які половці встановлювали в степах Луганщини з ХІ по ХІІІ століття. Вони були частиною поховальних обрядів: статуї зображали померлих вождів і воїнів. Їх ставили на курганах, обличчям на схід, щоб померлі зустрічали сонце. Майже всі фігури тримали в руках посудину — припускають, що в ній був священний напій для поминальних обрядів.
До 2014 року найбільша колекція на Луганщині — 74 кам'яні баби — зберігалася в парку-музеї Луганського національного університету. Після окупації їхня доля невідома. Частина статуй потрапила до музеїв ще за радянських часів, але багато залишилися на окупованій території.
4. Шахта "Мишоловка": де двоє чоловіків крутили барабан вручну
У 1870-х роках біля Ровеньків з'явилася перша копальня, яка постачала паливо для залізничного поста. Шахта була примітивною — жодних будівель над стовбуром, лише дерев'яний барабан на поверхні. Її називали "Мишоловка", і ця назва відображала жорстокі умови праці.
Двоє чоловіків крутили барабан вручну, опускаючи товаришів під землю і витягуючи бадді з антрацитом. Видобуте вугілля складали просто неба і возами везли до станції. За десятиліття кількість шахт зросла до чотирьох, на них трудилося 46 осіб. У 1887 році ці копальні дали 12 тисяч пудів антрациту — скромний початок майбутнього промислового центру.
5. Перші українські 2 копійки: карбували в Луганську, продають за сотні тисяч
Перші українські 2 копійки були алюмінієві. Їх карбували на Луганському верстатобудівному заводі у 1992 році. Ці монети були пробними екземплярами і не запускалися в масовий обіг. Між 1992-1996 роками на заводі випускалися усі номінали українських монет від 1 копійки до 1 гривні.
У 1992 році також виготовили експериментальні зразки української монети "шаг". Центральна Рада 1 березня 1918 року ухвалила закон про гривню, що передбачало обіг монет — 1, 2, 5, 20 та 50 копійок. Зразки виготовили саме в Луганську. Натомість 2 березня 1992 року Президія Верховної Ради затвердила назву "копійка".
З 1997 року устаткування перевезли до Києва для облаштування Банкнотно-монетного двору НБУ. Але перші українські монети назавжди залишаться луганськими.
6. Готель "Україна": вишиванка на фасаді, що зламала долю архітектора
У 1944 році, після визволення Луганська, місто потребувало символічної будівлі — готелю для партійної еліти та важливих гостей. Замовлення дісталося Йосипу Каракісу, визнаному київському архітектору, автору Будинку офіцерів. Будівництво тривало три роки, готель відчинив двері 1952 року. Це була шестиповерхова будівля на 173 номери — найбільший і єдиний чотиризірковий готель у місті.
Каракіс прикрасив фасад геометризованим українським орнаментом. Вертикальні трикутні пілястри з білої силікатної цегли піднімалися від другого поверху до даху, контрастуючи з червоною цеглою. Це був візерунок з вишиваних рушників і тканих килимів, які архітектор бачив у дитинстві на Поділлі. Фасад перетворився на гігантську вишиванку посеред промислового міста.
Готель став останнім будинком у стилі українського модернізму з національним орнаментом — після 1951 року такого більше не будували.
7. Володимир Даль: народився в Луганську, створив словник у Москві
Володимир Даль, автор "Тлумачного словника живої великоросійської мови", народився 10 листопада 1801 року в Луганську. Його батько Йоганн Крістіан Даль, данець за походженням, працював лікарем на Луганському ливарному заводі. Мати — Марія Христофорівна Фрейтаг, німкеня французького походження. У Луганську Даль провів перші роки життя, які назавжди залишилися у його серці.
У 1805 році родина переїхала до Миколаєва, а потім до Санкт-Петербурга. Даль навчався в Морському кадетському корпусі, служив на флоті, вивчав медицину у Дерптському університеті, став лікарем. Але справжнім покликанням була для нього філологія і збирання народних слів, приказок, казок. Упродовж 53 років він працював над своїм головним твором — "Тлумачним словником живої великоросійської мови", який вийшов у 1863-1866 роках і містив понад 200 тисяч слів і 30 тисяч приказок.
За життя Даль отримав звання почесного академіка Петербурзької академії наук. У Луганську вулиця, на якій він народився (колишня Англійська), носить його ім'я. На жаль, будинок, де він з'явився на світ, не зберігся.
8. 48 Ліній: урбаністична сітка, де вулиці просто рахували
Місто забудовувалося хаотично, без жодного плану. Вертикальні вулиці просто нумерували лініями, горизонтальним давали окремі назви. Система "48 Ліній" виникла природно, без генплану — місто росло навколо заводів, робітничих казарм та торгових точок. Нумерація ліній проходила перпендикулярно до Луганки, горизонтальні вулиці мали назви: Торговельна, Слобідська, Річна, Банківська. З часом система ліній охопила значну частину міста. Для місцевих жителів це була звична система орієнтації: "живу на 12-й лінії", "зустрінемося на розі 25-ї". Радянська влада намагалася перейменувати багато ліній на ідеологічні назви, але цифрова система частково зберігалася до 2014 року.
9. Всеволод Гаршин: письменник, який народився в Старобільську
Всеволод Гаршин народився 2 лютого 1855 року в маєтку Пристані Старобільського повіту Катеринославської губернії. Його батько, Михайло Гаршин, служив офіцером, а мати походила з дворянської родини. Дитинство Всеволод провів на Луганщині, в атмосфері природи та тиші, що згодом відбилося в його творчості.
Після закінчення гірничого інституту Гаршин став військовим, брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 років. Саме війна стала головною темою його ранньої прози. Його оповідання "Чотири дні" (1877) — одне з найсильніших антивоєнних творів у російській літературі, написане на основі власного досвіду. Його "Червона квітка", "Художники", "Attalea Princeps" вивчають у школах і донині.
10. Футбол у Луганську: чеський вчитель, "Зоря" і музей Пеле
Футбол у Луганську з'явився завдяки іноземним фахівцям наприкінці ХІХ століття. Якось учитель гімнастики міністерського училища заводу Гартмана Генріх Држевіковський привіз із Праги футбольний м'яч та правила. Саме через навчальні заклади футбол почав поширюватися серед молоді й робітників. На гартманівському заводі було створено першу на Луганщині робочу футбольну команду. Спочатку це були радше демонстрації й навчальні матчі, під час яких Држевіковський пояснював правила й показував основні прийоми гри. Працівники заводу швидко зацікавилися новою розвагою, що поєднувала фізичну активність, командну роботу й елемент змагання.
У 1923 році на заводі було створено команду "Зоря", яка в той час носила назву "Металіст" (згодом — "Дзержинець", "Трудові резерви", і лише з 1964 року — "Зоря").
У 2012 році в Луганську відкрили приватний музей Пеле. Його заснував місцевий колекціонер Микола Худобін, який збирав футбольну атрибутику з 1970-х років. Музей налічував понад 3 тисячі експонатів: автографи, футболки, фотографії, марки, значки. На відкритті був присутній посол Бразилії. За формальними ознаками це був перший у світі приватний музей, повністю присвячений Пеле. Після початку війни музей припинив роботу, колекція залишилася на окупованій території.
11. Микита Шаповал: від лісової школи до Четвертого Універсалу
Микита Шаповал народився 1882 року в селі Сріблянка Бахмутського повіту в родині наймита. Хлопець "божевільно любив читати книжки". Читання "Кобзаря" зробило в убогій хаті цілу революцію.
У 1898 році потрапив до лісової школи в Новоглухові (нині Кремінна). Закінчив у 1900 році одним із найкращих учнів. Працював лісоводом, долучився до Революційної української партії. У 1917 році став членом Української Центральної Ради. 22 січня 1918 року брав участь у підготовці Четвертого Універсалу, яким проголосили незалежність УНР. Обіймав міністерські посади — міністр пошт і телеграфу, потім міністр земельних справ.
Після поразки емігрував до Праги, де організував Українську Господарську Академію в Подєбрадах, видавав місячник "Нова Україна". Помер 1932 року, похований на Ольшанському кладовищі.
12. Жінки Луганщини: що вони зробили для краю
Христина Алчевська (1841-1920) у 1879 році власним коштом збудувала школу в селі Олексіївка Слов'яносербського повіту на Луганщині. Запросила туди викладати письменника Бориса Грінченка з дружиною. Попри Валуєвський циркуляр та Емський указ, у школі потай викладали українську мову. Грінченко згадував: "Хоч і не українська була школа в Олексіївці, та все ж, отримавши освіту, школярі в ній знали, що вони українці, знали історію і географію України". За 60 років у харківській недільній школі Алчевської здобули освіту близько 17 тисяч жінок.
Ганна Смерчинська (1908-1989) зі Сватової Лучки — архітекторка, яка проєктувала будівлі в Харкові, Полтаві, Євпаторії, Сумах. Стала ініціаторкою створення Сватівського краєзнавчого музею, якому подарувала частину своїх акварелей з краєвидами рідного Сватового. У 1986 році отримала звання "Почесний громадянин міста Сватове".
Євгенія Вишневецька (1917-2002) із Мілуватки Сватівського району. Усю війну пройшла військовим лікарем з сортувальним евакшпиталем, нагороджена Орденом Червоної зірки. У 1953 році захистила кандидатську з лікування раку молочної залози. Понад 25 років працювала заступницею директора Харківського науково-дослідницького інституту медичної радіології. Опублікувала більше 100 наукових робіт. Ніколи не відмовляла землякам з Луганщини, які зверталися по медичну допомогу.
Людмила Свілогузова (нар. 1936) із Сватового — народна майстриня вишивки. Унікальність — сама є авторкою сюжетів своїх робіт. "Козак Мамай", "Козак Слобожанський", рушники "Краплина", "Замовляння" — кожна вишивка авторська. У 1998 році присвоїли звання "Народна майстриня декоративно-прикладного мистецтва Луганщини". У 2007 році вишивала "Рушник Єдності" за Всеукраїнською акцією. Постійно поповнювала фонди Сватівського краєзнавчого музею.
Олена Радакова (1869-1910) із Слов'яносербського повіту. У 1901 році два місяці мандрувала Слов'яносербським та іншими повітами, збираючи етнографічний матеріал. Привезла 200 предметів побуту, 170 фотографій, 70 рецептів лікарських засобів та гербарій для етнографічного музею Харківського університету. Написала статті про золотарство у Старобільському повіті. Як дружина голови Слов'яносербського земства організувала бібліотеку для земських службовців, очолювала товариство взаємодопомоги учителів. У 1897 році отримала дозвіл на розміщення у бібліотеках-читальнях "Кобзаря" Шевченка.
13. Паровози Гартмана: саксонська якість у Луганську
Наприкінці ХІХ століття Густав Гартман, син власника паровозобудівної компанії у Хемніці, вирішив збудувати завод у Російській імперії. Луганськ мав все необхідне: вугілля, залізниці, робочу силу, досвід Луганського ливарного заводу. У 1896 році почалося будівництво, яке обійшлося в 1,5 мільйона рублів. Усе обладнання привезли з Хемніца. 29 травня 1900 року з воріт Луганського паровозобудівного заводу вийшов перший товарний паровоз. За 1900-1905 роки завод виготовляв від 12 до 21 відсотка всіх локомотивів, необхідних імперії. Паровози мали особливу репутацію завдяки німецькій якості та організації виробництва. У радянські часи підприємство стало Луганським тепловозобудівним заводом — найбільшим у Східній Європі виробником тягового рухомого складу, який забезпечував 95% потреб СРСР. У 1980-х завод щомісяця випускав 115-120 секцій тепловозів — абсолютний світовий рекорд. У 2014 році після обстрілів завод зупинив виробництво, половину обладнання розграбували й вивезли до Росії.
14. Шотландці, бельгійці та перша доменна піч
У 1794 році шотландський інженер Чарльз Гаскойн шукав місце для нового металургійного заводу. Він обрав запорозький зимівник Кам'яний Брід біля річки Лугані. 14 листопада 1795 року Катерина ІІ підписала указ про будівництво ливарного заводу. Навесні 1796 року до місця будівництва приїхали Гаскойн, троє шотландських інженерів та робітники. Вони привезли технології промислової революції в український степ.
Англійський інженер Томас Ропер будував першу в Україні вугільну штольню глибиною 36,2 метри в майбутньому Лисичанську. Його колега А. Сміт за сім років розробив системи видобутку, збудував казарми для шахтарів і шпиталь. У жовтні 1800 року запрацювала перша доменна піч України, де вперше чавун виплавили на кам'яновугільному коксі.
На зламі ХІХ-ХХ століть до Луганщини прибув бельгійський інженер Ернест Сольве. У 1889 році в селі Верхнє почалося будівництво Донецького содового заводу. Поруч бельгійці збудували 33 об'єкти європейської архітектури: житлові будинки, школу, готель, лікарню. Загалом бельгійці заснували близько 90 підприємств на Луганщині.
15. Вишивка Луганщини: поліхромні орнаменти з оберегами
Луганська вишивка відома поліхромними рослинними візерунками, які передають барвистість степів. Кожен орнамент має символічне значення, пов'язане з традиціями та обрядами. Вишивка виконується хрестиком або гладдю, густими рельєфними стібками.
Чоловічі вишиванки мають стриману кольорову гаму — коричневі, сірі, зелені чи сині відтінки. Орнаменти містять символи природи — сонце, вітер, хмари, рослини. Жіночі сорочки вирізнялися багатством технік і декоративністю. Майстрині поєднували хрестикову, гладдєву, петелькову вишивку, іноді доповнюючи орнамент бісером. У кольоровій палітрі переважали червоні, жовті, помаранчеві та рожеві відтінки.
16. Степи під вогнем: заповідники на лінії фронту
Луганський природний заповідник створили у 1968 році. До 2022 року він мав чотири відділення: Станично-Луганське, Стрільцівський степ, Провальський степ і Трьохізбенський степ — загалом 5403 гектари. Тим часом у Провальському степі росло 792 види рослин, серед них 29 — з Червоної книги. На білих крейдяних схилах цвіла солодушка крейдова — рідкісний європейсько-сибірський вид. Стрільцівський степ — один з найстаріших заповідників України, створений у 1923 році спеціально для степових бабаків. Трьохізбенський степ створили у 2008 році — 3281 гектар псамофітних степів. Тут жив сліпушок степовий — дуже рідкісний в Україні гризун.
У 2009 році створили Національний природний парк "Кремінські ліси" — 28 258 гектарів. Понад 800 видів рослин, 38 з них у Червоній книзі. Заповідне урочище "Дубовий гай" — історична перлина, де росли дуби віком понад 200 років. Ще у XVI столітті тут стояла дерев'яна фортеця. З 2022 року на території "Кремінських лісів" — важкі бої.
17. Німецькі колонії: села з назвою "поле троянд", які зникли за ніч
У 1920-х роках на Луганщині існувало 37 німецьких колоній з власними школами, церквами та млинами. Це були поселення з поетичними назвами: Остгейм — "східна батьківщина", Розенфельд — "поле троянд", Корнталь — "хлібна долина". Історія німців на Луганщині почалася після ліквідації Запорізької Січі. 4 грудня 1762 року Катерина II видала Маніфест про запрошення іноземних колоністів з щедрими умовами. Кожна родина отримувала 65 десятин землі — майже 70 гектарів. Перепис 1926 року зафіксував у Луганському окрузі 7575 німців, у Старобільському окрузі — 1405 осіб. Працювали німецькі школи, діяли культурні осередки, лютеранські та меннонітські парафії.
У 1930-х роках сталінський режим почав цькування національних меншин. У 1938 році ліквідували всі німецькі навчальні заклади. 22 вересня 1941 року прийняли постанову про переселення німців. 2590 німців депортували з Луганщини до Кустанайської області Казахстану. Родинам давали лічені дні на збори. Формальним приводом стали звинувачення в нелояльності. Жодних доказів співробітництва луганських німців з нацистами ніколи не знайшли. Депортовані потрапляли під режим спецпоселень. Чоловіків мобілізували до "трудової армії". Умови були нелюдськими: голод, холод, важка праця. У 1964 році скасували огульні звинувачення, але указ про свободу пересування був прийнятий лише у 1972-му. Повертатися було нікуди — там жили інші люди, будівлі зруйнували, назви змінилися.
18. Дипломат з "Азоту": валіза, яку можна скинути з другого поверху
Пластиковий дипломат знали всі. Одним із піонерів виробництва став "Азот" у Сіверськодонецьку. Перша партія з'явилася в 1977 році. Для контролю якості створили окрему лабораторію. Назву "дипломат" придумали не на заводі — перші кейси потрапили в СРСР як імпорт, їх носили дипломати за кордоном. Коли радянські підприємства налагодили виробництво, назва перейшла на вітчизняний товар. "Дипломат" звучало солідно. З часом цей кейс став маркером "серйозної людини" — навіть якщо всередині були книги чи тормозок.
19. Первомайські форми для баранців: металеві, яких більше не роблять
Первомайський механічний завод робив форми для різдвяних баранців — з харчового металу, дві половинки. Баранець — обрядова випічка. На Луганщині пекли на Різдво, використовували для прикрашання вертепів у церквах. Випускали форми недовго, потім припинили. Старі форми тих часів дуже складно, але можливо відшукати онлайн або на барахолках.
20. Попаснянське скло: краса в серванті, якої більше не зроблять
Попаснянський склозавод з'явився випадково — як наслідок Першої світової, коли на станцію Попасна евакуювали невеликий скляний завод з Польщі. Спочатку випускав чайні блюдця, лампове скло й аптечний посуд. Справжній розквіт настав у 1966 році, коли відкрили цех високохудожнього скла. Асортимент був широкий: вази для квітів, сувеніри, салатниці, розсіювачі для світильників. Попаснянське скло мало свій почерк — кольорове, з рельєфом, з відчуттям того, що зроблено руками. Коли збанкрутував — точна дата невідома, десь у 2010-х. Зараз попаснянське скло можна знайти на барахолках, в оголошеннях на OLX, у сервантах українців.
21. Вудки зі "Склопластику": коли рибалки збирали їх самі
Наприкінці 1970-х "Склопластик" у Сіверськодонецьку запустив виробництво телескопічних вудилищ — одних з перших у СРСР. Технологія проста: на металеве оправлення намотували склотканину, просочену смолою, сушили, шліфували, лакували. Для сучасного рибалки вудки з Сіверськодонецька виглядають як музейний експонат. Але в радянські часи їх дуже хотіли. Офіційно купити було неможливо, однак працівники продавали деталі "з цеху". Люди збирали вудки самі й везли продавати по всьому Союзу. У 2003 році завод купили австрійці, до 2005-го вивезли обладнання, у 2011-му визнали банкрутом.
22. "Ну, постривай!": перша електронна гра СРСР з вовком у різних трусах
У 1984 році Сіверськодонецький приладобудівний завод випустив першу радянську портативну гру — "Ну, постривай!", яка була копією японської Nintendo Game & Watch. У ній усе просто: курячі яйця котяться, а вовк ловить їх кошиком. Промахнувся тричі — кінець гри. Колекціонери знають: були версії, де у вовка різні труси — у квіточку, горошок або зірочки. Серед дітей ходила легенда: якщо набрати 1000 очок, покажуть мультик. Насправді це було технічно неможливо, але всі дуже старалися. У 1990-х завод занепав, а у 2004 році його розпродали на металобрухт.
23. Човен "Лисичанка": який не перевертався в очереті
У середині 1970-х Лисичанський завод гумових технічних виробів почав випускати надувні човни. Завдання стояло просте: зробити човен легким, надійним і недорогим. За десять років продали понад 100 тисяч штук. Коштувала "Лисичанка" 95 рублів. Човен був легким, швидко надувався, мав класну проходимість серед очерету і майже не перевертався. Але у 2004 році спростили імпорт човнів-конкурентів, а криза 2008-го добила виробництво. У 2011 році завод визнали банкрутом. Та назва "Лисичанка" жива й досі — приватні компанії продовжують випускати човни під цією назвою.
24. Баян "Кремінне": інструмент, зроблений з гільз від снарядів
У 1929 році в Кремінній відкрили майстерню з ремонту гармоней. У 1934 році створили окрему баянну фабрику. Друга світова все спалила. Відновили у 1947 році. Часи важкі — бракувало металу для голосових язичків. Майстри вигадали: робили з гільз від снарядів. Деревину заготовляли в кремінських лісах.
На початку 1950-х почали випускати оркестрові баяни. Марка "Кремінне" пішла по всьому СРСР. 1970-ті — пік: понад 600 працівників, 25 тисяч інструментів на рік. З кінця 1970-х — падіння. У вересні 1997 року виробництво зупинилося назавжди. Баяни "Кремінне" зараз можна знайти хіба що з рук чи в музеях.
25. Лисичанські ялинкові іграшки: від артілі до експорту в Європу
У 1950 році в Лисичанську заснували артіль "Червоний Жовтень". Місто вже мало потужні склярські традиції — з 1913 року тут працював склозавод "Пролетарій". Артіль згодом стала фабрикою ялинкових прикрас. Випускали скляні кулі, верхівки, казкових персонажів. Все вручну: видування, розпис, декор.
Наприкінці ХХ століття темпи впали. У 1998 році фабрику приєднали до львівського "Галімпексу". Це дало нове життя: лисичанські майстри отримали доступ до нових технологій. Після об'єднання лисичанські прикраси почали експортувати до США, Канади, Німеччини, Франції, Австрії, Британії, Голландії, Італії. Що сталося після повномасштабного вторгнення — незрозуміло.
26. Луганськ: від англійців на Англійській до нацистського кабаре
Місто забудовувалося хаотично. Вертикальні вулиці просто нумерували лініями, горизонтальним давали окремі назви. Першою вулицею стала Англійська (нині В. Даля), де оселилися англійські спеціалісти чавуноливарного заводу.
На початку ХХ століття купець Сергій Васньов побудував розкішний особняк на вулиці Банківській (нині Шевченка), де розмістив жіноче комерційне училище. За чутками, купець розбагатів, знайшовши скарб. Після революції більшовики забрали все його майно, і колишній найбагатший чоловік Луганська доживав вік у сторожці Казанської церкви. Будинок передали педагогічному інституту, але в 1930-ті тут влаштувалося НКВС. Одну з господарчих будівель пристосували під катівню. За переказами старожилів, трупи відвозили на Гусинівський цвинтар (нині це сквер Дружби народів — іронія назви). 17 лютого 2011 року будівля згоріла майже повністю.
А під час німецької окупації у Ворошиловграді працювало кабаре. Цілком офіційне — театр-вар'єте "Кабаре" у приміщенні колишнього кінотеатру імені Сталіна. Німці хотіли нагадати собі берлінські розваги. Особливо популярними були "Циганські танці" — ще одна іронія, враховуючи нацистську політику щодо ромів.
27. Письменники Луганщини: від краєзнавців до поетів переселення
Віталій Курило, Ольга Дробишева та Олександр Набока присвятили життя вивченню Луганщини. Їхня праця "Нариси історії Луганщини" — збірка досліджень про давнє життя на березі Айдару, половецьку спадщину, крейдяні печери та Голодомор.
Максим Віхров у "Слобожанській історії" розповідає про північну частину Луганщини через долю власного роду. Найболючіше питання: "Чи відродиться колись слобожанська ідентичність? Я не певен".
Денис Казанський та Марина Воротинцева у книзі "Як Україна втрачала Донбас" розповідають новітню історію — від фінансово-політичних кланів до агресії 2014 року.
Сергій Каленюк присвятив майже сорок років вивченню історії Сіверськодонецька. Став автором семи книг, створив інтернет-спільноту "Сліди на сакмі". У 2014 році повернувся на Житомирщину, де трагічно загинув у 2022 році. В останньому інтерв'ю: "Хоча тіло моє на Житомирщині, дух мій ще на Луганщині".
Світлана Ославська у книзі "Сєверодонецьк. Репортажі з минулого" створила авторський путівник: "Взувайтеся зручно, беріть парасолі — зустрінемося біля заводської прохідної". Книга набула особливого звучання після окупації міста в червні 2022 року — репортажі стали заповітом міста.
Ганна Гайворонська, "Біла ластівка Донбасу", все життя присвятила оспівуванню рідного краю. Чотирнадцята збірка "Хочу додому" (2024) стала найболючішою. Центральний мотив — туга за домом.
Марина Провоторова у 2022 році переїхала до Чернівців. Її книга "Місто із спогадів-снів" — путівник, що стала містком зв'язку з рідним Сіверськодонецьком. Емоційна розповідь про місто, написана людиною, яка його втратила.
28. Воронці на крейді: квіти на білих схилах
Воронець (півонія тонколиста) — один із справжніх символів Луганщини. Яскраво-червоні квіти з'являються поруч з крейдяними схилами на Біловодщині і створюють казковий контраст.
Воронці занесені до Червоної книги України.
29. Сіверський Донець: довший за Темзу, але менш відомий
Сіверський Донець — найбільша річка східної України. Загальна протяжність — 1053 кілометри, в межах України — близько 718 кілометрів. Для порівняння: довжина Темзи — 346 кілометрів. Назву річка отримала через те, що текла з Сіверського князівства. З п'ятдесятих років XIX століття загальна довжина річки скоротилася на 20 кілометрів.
30. Бабаки степові: символ Луганщини
Бабаки — живі свідки того, що Луганщина була степовим краєм, де природа зберігалася з найдавніших часів. Колись вони були поширені по всій Європі, а тепер залишилися тільки на Луганщині та на півночі Харківщини. У 1923 році створили Стрільцівський степ — один з найстаріших заповідників України, — для збереження флори та фауни нашого регіону.
