Зазвичай вона називає себе авторкою — не письменницею. Хоча за три роки написала сотні оповідань, стала фіналісткою міжнародних конкурсів і зберегла в прозі пам’ять про Серебрянський ліс — той самий, що сьогодні всіяний гільзами. Світлана Молчан із Сіверськодонецька взялася за перо під час повномасштабної війни — письмо стало для неї ліками. Письменниця з виразною проукраїнською позицією, яка пише переважно про схід і вважає: за зручними стереотипами надто легко губляться міста, люди й жива історія — та, яку ще необхідно встигнути зберегти.
Поштовх
Щороку Світлана пише радіодиктант національної єдності.
"Диктант для мене має той самий сенс, який у нього закладали під час заснування у 2000 році, — єднання, любов до рідної мови, усвідомлення себе українкою. У 1991-му, коли оголосили Незалежність, мені було чотирнадцять. Тоді я почала сподіватися, що українська мова поступово повертатиметься в наше життя, набиратиме сили, що ми надолужимо втрачене. Якби ж я тоді знала, яким довгим і непростим буде цей процес", — каже вона.
Вона переконана: зросійщення не було нашим вибором — воно тривало століттями. Але відповідальність за сьогодні і за те, яким буде завтра, лежить уже на нас. Шлях українізації виявився важким і болісним, і його високу ціну країна платить досі. Радіодиктанти для неї — це про надію та особистий виклик водночас. З кожним роком помилок стає менше, а ще важливіше, що цей приклад підхопили її друзі, колеги й знайомі.
У 2019 році "Українське радіо" оголосило єдиний за всю історію додатковий конкурс — "Як ми писали диктант". Світлана написала твір про свій досвід і загадала: якщо увійде в число переможців — почне писати, як давно мріяла.
І він таки переміг!
"Саме ця перемога стала своєрідним поштовхом: якщо професійні читачі обрали мій твір серед багатьох інших — значить, складати слова в текст мені трохи вдається, і це неабияк тоді надихнуло", — каже Світлана.
До прози були вірші. Точніше — тексти для музичного гурту Karma Rage. Той досвід вона цінує, як і все, що пов'язане з рідною Луганщиною. А от проза прийшла набагато пізніше — і з зовсім іншої причини, ніж натхнення.
"Як і багато хто, взялася за перо в терапевтичних цілях. Все, що ми переживаємо, шукало виходу. В моєму випадку — через твори. Це і давня мрія, і ліки, і доступний інструмент розвитку навіть у темряві", — говорить вона.
Зараз у її доробку сотні оповідань: горор, містика, воєнна проза, гумор, трилер. Вона публікується на платформі "Аркуш", потрапляє до альманахів, перемагає в конкурсах.
Але якщо запитати, як вона себе називає, — відповідь буде: авторка. Не письменниця.
"Меж досконалості не існує — до неї можна лише наближатися, крок за кроком. З одного боку, ти пишеш уже кілька років і маєш сотні оповідань. Хіба це не письменництво? Кожен, хто пише, знає: останні тексти завжди сильніші за перші. Але я все ж частіше називаю себе авторкою, а не письменницею. Читала кілька блогів на цю тему — багато сучасних авторів говорять так само. Мабуть, є якийсь внутрішній переломний момент, коли це по-справжньому усвідомлюєш", — пояснює вона.
Така часткова невпевненість, каже Світлана, набагато краща за зоряну хворобу — коли людина зробила щось посереднє, а несе себе, наче зірка. Перемоги надихають, їх більшає щороку. Сподівається, що термін "письменниця" з часом закріпиться в її біографії.
"Вважаю, що за три роки письменницького досвіду я досягла непоганих результатів", — каже вона.
Писана пацьорка
У пошуках способів говорити про себе й свої тексти і не перейти межі між саморекламою та нав'язливістю вона створила власні сторінки у Telegram, Facebook, а згодом і в Instagram. Назвала їх "Писана пацьорка". Просуває себе як письменницю, заохочує читати тексти на "Аркуші", розповідає про паперові збірки та новини.
"Я завжди боюся цю лінію перейти, бо сама такого не люблю. У якийсь момент зрозуміла, що мені бракує затишного простору, куди люди зможуть прийти за власним бажанням — дізнатися про нові тексти, досягнення, мої перемоги в конкурсах, творчі події й презентації. Це зручно і нікому нічого не нав’язує. А для мене — ще й своєрідний нотатник", — каже вона.
Назва з’явилася не випадково. Писані пацьорки — це традиційні українські скляні намиста ручної роботи, популярні у XIX — на початку XX століття. Світлана любить прикраси, майже завжди їх носить, а іноді й сама плете з бісеру. Найкращі її вироби за авторськими схемами залишилися вдома.
"Отже, пацьорка — це про мою країну й пам'ять, яскравість, автентичність, ручну роботу. Писана — ще й віддалений натяк на письменство. Так з’явилася назва й якоюсь мірою псевдонім, що мені імпонує", — додає письменниця.
Голос для тексту
Сімдесят озвучених творів. І жодного разу — незадоволення від того, що почула.
Першою до Світлани звернулася авторка каналу "Руда книгарня" пані Хеля — попросила дозволу озвучити містично-гумористичну історію "АТБ та свято Довгої ночі". Погодилася з радістю. Так почалася довга співпраця з "Рудою книгарнею" — завдяки збірці мініатюр "Коротко і лячно": оповідання від 500 до 6000 символів кожне, вона доповнюється і тепер. Ідеально підходила під запити каналу в часи блекаутів. Серед тих мініатюр — оповідання про гексакосіойгексеконтагексафобію — страх перед числом 666. Слово настільки складне, що Світлана зробила виноску: і сама читає зі складнощами. Але пані Хеля взялася — і впоралася на відмінно.
“Те, що я воліла б хоча б правильно зачитати, кілька разів звучало у її виконанні легко та невимушено. Не могла собі відмовити у задоволенні, прослухала цю мініатюру кілька разів. Коли твій текст озвучують, з’являється відчуття, ніби він починає жити окремим життям. Для багатьох людей саме аудіоформат — найзручніший і найживіший. Спочатку це трохи дивує: інший голос, інші інтонації, інше прочитання. Але водночас це дуже приємно. І жодного разу в мене не було відчуття розчарування — навпаки, щоразу це звучить цікаво й професійно”, — каже вона.
Є голоси оповідачів, які особисто нею з якихось причин важко сприймаються — вона не пояснює чому, просто каже: так буває. Але її твори, на щастя, такими не звучали жодного разу.
"Зверталася також нараторка каналу UKR story. Катерина, до речі, з нашого Лисичанська, що особливо приємно. Ще один приклад чудового озвучення мого оповідання «Вільні сни». Кілька досить великих оповідань я сама запропонувала каналу «Страшно цікаво», адже він має досить велику аудиторію й продовжує набирати обертів. Оповідання підходили за тематикою та розміром. В рамках новорічного проєкту на крутому каналі «Калідор» з’явилися ще два моїх оповідання. Ще був канал «На!Читай», де за підсумками цікавого конкурсу одне з оповідань теж отримало чудове озвучення", — продовжує пояснювати сіверськодончанка.
Коломия, гори, Тернопіль
Після повномасштабного вторгнення вони з родиною опинилися на Івано-Франківщині. У Коломиї. Завдяки небайдужості людей, які волею долі зустрілися на їхньому шляху, побут вдалося налагодити більш-менш гідний. А от з внутрішнім станом дива не сталося. Вона рятувалася насиченим щоденним графіком волонтерства. Поруч були люди з таким самим досвідом і станом — і це допомагало хоча б не божеволіти, відчувати землю під ногами. Згодом із новими друзями та знайомими вона іноді виїжджала в гори — зовсім поруч.
"І ця близька, тиха краса природи по-своєму лікувала душу", — розповідає вона.
Потім — Тернопіль. Нове місто, нова сторінка Вона так і каже: новий аркуш. ВПО мають, мабуть, єдиний — хоч і сумний — привілей: не прив'язані так сильно, як вдома. Можуть обирати область, місто чи селище без нових болючих втрат.
"Чудове місто, з яким ніколи нічого не пов'язувало: ані знайомих, ані родичів. Будую, як можу, своє теперішнє життя тут, у Тернополі. «Своїх» людей зі сходу почала цінувати більше. Нас, як намисто, що розірвалося й загубило намистини, разом не зібрати. Але ми достатньо вперті, особливо тепер. Бачимося, зустрічаємося, їздимо одне до одного в гості. Навіть нові знайомства знаходимо серед колишніх жителів регіону. Адже пережите і розкидало, і зблизило нас", — каже вона.
Як народжується текст
Писати прозу Світлана почала з початку 2023 року. Тобто вже після всього. Тому питання "як переїзд вплинув на письмо" вона переформулює сама: пише зовсім не про те, про що думала колись вдома.
"Повномасштабна війна внесла незворотні зміни в нас і в навколишній світ, тому кожен митець свідомо чи ні вплітає свої нові думки та емоції в творчість. Інакше бути й не могло", — каже вона.
Вірш і проза — зовсім різні процеси. Вірш може з'явитися спонтанно, як імпульс, як реакція на подію. Буває нечасто. Ідея для оповідання визріває повільніше.
"Дуже часто я не знаю фіналу, коли починаю писати, але точно знаю, про що б хотіла розповісти. Одне іншим ніколи не стає", — говорить Світлана.
Публікує деякі твори на письменницькій платформі «Аркуш» — каже, що це — найкомфортніше місце для неї як письменниці. Все, що може й хоче оприлюднити, викладає саме там.
Із усього, що вона пише, воєнна проза дається найважче.
"По суті, — каже вона, — це свідчення пережитих страшних подій, закарбовані у слові. Писати в цьому жанрі найважче. Після написання такого твору ще деякий час не можеш зібратися з думками, адже наше теперішнє життя — відкрита рана. Але така література повинна бути. І для світу, і для наших нащадків. Тому іноді я це роблю. Пишу переважно про схід, адже вважаю, що за багатьма стереотипами та недостатнім висвітленням у літературі губляться наші військові, волонтери, міста та історія", — говорить вона.
Щороку жінка подавала твори на конкурс короткої воєнної прози від видавництва "Білка" — пам'яті Василя Паламарчука. Щороку потрапляла до довгого списку. У 2025-му — фінал: серед 11 новел альманаху два оповідання її авторства, "Безлюдівка" та "Сусід в овечій шкурі". Обидві — про схід.
А от конкурс INK від Bobelarto, що поєднує авторів із різними мовами з близько 80 країн, став для неї не менш цікавим викликом. Твори фіналістів перекладають на есперанто і друкують разом із мовою оригіналу. Світлана подавала два твори. Один пов'язаний з війною, інший — ні. До фіналу потрапив перший — той, що про війну.
"Для мене це гарний сигнал", — каже вона. Свого примірника збірки за 2025 рік чекає наприкінці весни.
Є й інші здобутки. Альманах від мистецької спільноти VivArt — твір "Мотанка Надії" переміг у X міжнародному літературному конкурсі в старшій групі. У збірці про 25 регіонів України Луганщину представляє її оповідання "Бінокль" про Сіверськодонецьк. Загалом у паперових збірках — альманахи від видавництв "Лілія" та Pantheon, "Неопалима купина", "І буде місто сповнене життям" від Magistrika, "Тридцять", альманах "Шодуарівська альтанка" — де її вірш посів третє місце в номінації "Житомир існує", збірка "13" від фензіну "Підвал". Скоро з'являться "Лисячі оповідки", серед них — оповідання "Лойса" — це благодійний проєкт. Мої жанри — від гумору й містики до горору, воєнної прози.
Серебрянський ліс і Білогорівка
Є текст, який вона вважає найважливішим для себе. Він про Серебрянський ліс і Білогорівку.
"Мені дуже довго хотілося написати про Серебрянський ліс та нашу Білогорівку. Прекрасний величний заповідник знищено й нещадно заміновано, а Білогорівка — останній форпост рідної Луганщини, що тримали наші воїни ціною неймовірних зусиль. Я любила, знала їх зблизька. І хотіла зберегти цю пам'ять, як могла. І такі твори з'явились", — розповідає вона.
Один із них — "На горіхи" — озвучений на каналі "Страшно цікаво". Оповідання про Білогорівку зараз бере участь у престижному конкурсі — назву розголошувати не можна. З часом він буде доступний — можливо й для прослуховування.
Луганщина — вічна частина її. Відчуття неймовірно далекої відстані, неможливості бачити й відчувати, жити в ній. Не з власної волі розірваний зв'язок.
"Писати про дім найважче. Адже це — абсолютна любов, яка не потребує доказів чи причин. І вона не зникає. Тож твори про Луганщину — це любов, пам'ять, мрії та надії й трохи авторської фантазії", — каже вона.
Закінчити розмову Світлана хоче словами Сергія Жадана — свого земляка. Вони стануть епіграфом до нового твору, що зараз у процесі:
"Лишай усе, що потрібно лишити! Це наша земля, ми тут будемо жити!".
Читайте також: "Я ставлю останню крапку — і вона починає існувати": Сергій Тітов з Донецька про власну книгу.
