"З незламного Слов’янська, 2026”: такий підпис на своїх виробах залишає виробник сувенірної кераміки Тарас Сніжковський. До прифронтового міста на Донеччині вже долітають російські FPV-дрони, проте в майстерні і далі триває виготовлення найрізноманітніших виробів: від цукерниць до ваз та скарбничок. І цей процес потрапляє на відео в соціальних мережах, де майбутні покупці можуть ознайомитися з асортиментом продукції та цінами.
ТРИБУН поспілкувався з паном Тарасом про те, як будувати виробництво під звуки вибухів, чому стабільне світло важливіше за безпечну географію та скільки коштує рішення залишити за спиною обладнання на мільйони гривень.
– Розкажіть історію вашої майстерні, коли та як ви вирішили займатися саме керамікою?
– Вперше торкнувся керамічного бізнесу у 2014 році, коли був змушений залишити Слов’янськ. У пошуках роботи був запропонований варіант торгівлі у прибережному кіоску. Чим? Посудом, сувенірами. У тому числі слов’янського виробництва.
Після повернення додому отримав пропозицію щодо "чорнової" роботи в одному з цехів, який запускався вперше. Довелося пізнати всі етапи — від вантажника, ливарника, випалювальника, а згодом — менеджера з продажу, а потім і керівника виробництва, яке зростало за площею та кількістю найманих людей. Зачепив працьовитістю, стабільністю, чесністю. Уміння замінити кожного працівника в ланцюгу — безцінний досвід. Показати, довести, замінити, допомогти — важливі якості роботодавця.
– А якою зараз є атмосфера в Слов’янську, з урахуванням наближення фронту?
– Ситуація у Слов’янську стабільно напружена. Після евакуації на початку вторгнення повернувся у серпні 2022 року. Відтоді почали повертатися люди-працівники. На сьогодні від прильотів неподалік уже 5 разів ремонтували дах, нехай це буде найбільшим нашим горем, яке б’є лише по гаманцю. З думками про релокацію працюємо щодня. Складається відчуття, що лише прифронтовий Слов’янськ може дати нам стабільну електроенергію — найважливіший фактор у керамічному бізнесі. Випал полив’яної печі — 6-7 годин, випал утильної печі — 3 години. Отже, нам життєво необхідні 10 годин безперервної електроенергії на добу.
Перебувати і працювати у Слов’янську зараз можливо. До звуків вибухів звикли (як страшно це звучить), понівечені будинки навколо нагадають, якщо якусь годину не буде чути вибухів. Погіршення ситуації в місті помітили нещодавно, коли в один зі спальних районів міста почали щодня прилітати FPV-дрони. Пересуватися стало небезпечно і страшно.
Справедливості заради, працюють усі магазини, усі відділення банків і пошти. Логістика, створювана роками, діє. Раз на 10 днів їде фура до Чернівців, раз на тиждень — до Одеси, наприклад. Фури до Молдови, Румунії так само приїжджають у місто, завантажуються. На сьогодні вже купив приміщення під релокацію в Черкаській області, але нічого туди ще не перевезли. Вирішив, що готовий боротися ще раз, готовий запускатися знову. Повільно, але впевнено готуємо непотрібне обладнання до виїзду, форми та інше. Поки що відправимо те, чим не користуємося "сьогодні".
– Як організована робота майстерні в Слов’янську, як виглядає виробничий цикл від початку до кінця? Скільки людей зараз залучені до виробництва?
– Після кількох років поневірянь по орендах уже давно працюємо у своєму приміщенні, яке колись було куплене, зроблений ремонт спеціально під наш асортимент, збудовані печі для випалу, куплене обладнання.
Виробничий цикл, якщо коротко, такий. Сировина завантажується в мішалку/млин. Виходить рідка глина — шлікер, який заливається в гіпсові форми. Після розбирання форми чорновий виріб потрапляє в руки замивальниці — працівниці, яка прибирає шви, замазує повітряні пори, дірочки від органіки, повітря тощо. Замитий виріб потрапляє в руки ліпниці — це людина, яка декорує вироби згідно з потребами. Ми зайняли свою нішу в квітковій ліпці. Ваза, наприклад, декорується композицією з троянд, на скарбничку руками зробимо капелюх. Далі потрібно не менше 2 діб на те, щоб виріб висох.
Уже сухий виріб завантажується в перший цикл випалу — утильний. Під час випалу на 900 градусах із виробу виходить органіка та інше. Він стає придатним до глазурування — найскладнішого підготовчого етапу перед полив’яним випалом.
Працівник-випалювальник уважно оглядає виріб на предмет пошкоджень, налипань тощо. Занурює в глазур. Далі затирає денце, щоб не прилипло під час плавлення, і завантажує в полив’яний випал. На відміну від утильного випалу, під час полив’яного випалу вироби не можуть торкатися один одного, спіралей, стінок тощо.
При цьому кожен міліметр коштує великих грошей через тарифи на світло. Тому і відстань не залишити, і не дати торкнутися чогось. Полив’яний випал іде до 1200 градусів і триває приблизно 7 годин. У цей час спікається глина, плавиться глазур. Виріб стає міцним, таким, що тримає воду, і готовим до фінального етапу декорування в художниць.
Далі — за запитом. Декор позолотою — найпопулярніший варіант, також користуємося яскравими фарбами. Золото випалюється при 800 градусах, фарби залежно від кольору — 100–300 градусів. Тобто працюємо у три етапи випалу.
– Які етапи виробництва найбільше залежать від стабільного електропостачання, чому вони критичні та що відбувається з виробами у разі відключення світла?
– Наявність стабільної електроенергії — основоположний фактор. При цьому ми дуже енергоємні. Споживання однієї печі за годину — 60 кВт, таких печей, наприклад, у нас 3. 3 * 60 = 180 кВт за годину споживання виключно печами. Це, до речі, суттєво ускладнює пошук приміщення для релокації. Приміщень багато, дозволеної потужності — немає. Іноді люди-продавці легко заявляють: "Підключите!", хоча на практиці це майже неможливо. Підключення, купівля дозволу, проєкти та інше — дуже дорогий процес, який може тривати роками і коштувати мільйони гривень. Тому спочатку дозволена потужність, потім приміщення.
Також дуже залежимо від стабільної напруги в мережі. Якщо вона нижча за адекватну, то піч починає працювати кратно довше, а в деяких випадках взагалі ніколи не зможе набрати потрібні градуси. З практики й досвіду, є градуси, на яких вміст не викидається під час відключення електроенергії, наприклад, якщо це сталося на 0-900 градусах. Якщо ж світло зникає на фінальних 900-1200 градусах, то з високою ймовірністю весь посуд із печі буде викинутий без можливості "перелікувати" або обпалити заново. При цьому нікуди не зникає рахунок за оплату вже спожитих кВт. Звісно, це все впливає на кінцевий "рахунок", а отже, на вартість виробів.
– А чи є зараз можливість отримувати ту саму глину, з якою ви працювали раніше? Якщо сировина стане недоступною, чи вплине це на якість виробів і технологію їх виготовлення?
– Донбас — це величезні поклади глини, високоякісної та безальтернативної в межах країни сировини. Є два великі родовища — в околицях Часового Яру, а також між Дружківкою і Добропіллям. Багато років ми працювали на другому. І на сьогодні, з горем навпіл, воно видобувається. Загроза окупації — постріл у ногу всіх виробників, незалежно від того, чи вони у Слов’янську, чи у Львові.
Альтернатива буде лише закордонна, кратно дорожча. На мою думку, виробники, які працювали на обсязі з невеликою націнкою, не зможуть продовжити своє існування. Більш-менш ексклюзивні товари зможуть дозволити собі підняти ціну й залишатися "в ринку". До нової закордонної сировини доведеться пристосовуватися, "здружити" місцеві матеріали із закордонною глиною — питання не з простих.
Також тішу себе надією, що серйозні підприємства, які будуть або вже евакуйовані з міста, завдяки великому досвіду, технологам, навичкам знайдуть ту саму альтернативну сировину в межах нашої країни.
– Коли ви почали розглядати релокацію, чи було щось, що стало переломним моментом?
– Я б не сказав, що є якийсь переломний момент. Ми достатньо багато пережили, тобто біля нас уже падало чимало бомб, і не один раз ми ремонтували цей дах, і не один раз нам було страшно. Я б не сказав, що це переломний момент. Після цього ми знову оговтувалися, знову відновлювалися і працювали далі.
Мабуть, більше йдеться про усвідомлення, про те, що є аналогія з іншими містами, є на що подивитися, є тенденція, вона зрозуміла, і приходить усвідомлення того, що перспективи, ймовірно, у нашого міста такі самі. Тому потрібно займатися релокацією.
– Наскільки важко було приймати рішення про евакуацію майстерні?
– Надзвичайно складно, тому що все те, що ми маємо, з неба не впало. І я в цьому бізнесі перший у родині. Наприклад, у мене мама — вчителька, батька в мене немає, і все, що я маю, було зароблено важкою фізичною працею, головою і прагненням. Наприклад, ми довгі роки поневірялися по орендах — спочатку перша, друга, третя.
Потім ми все ж таки заробили на своє приміщення, у якому дуже довго, близько року, тривав ремонт. Усе це, звісно, коштувало космічних грошей. Кожен наш стелаж був виготовлений не просто за принципом "давайте зробимо стелаж", а під наші вироби. Ми чітко розуміли, що і в якому місці стоятиме. Усе це, звісно, проєктувалося з душею і з максимальними вкладеннями коштів із думкою, що ти більше нікуди не переїдеш і це твоє.
Також купувалася ця земля, і собі малювалися картини, за яких ти тут щось добудував — і тобі стало краще. Ти ж це для себе зробив, колись буде краще. Ось тут ти посадив дерево, і через 10 років у тебе буде дерево на твоїй території. Ти намагався доглядати за нею і сварити, щоб кудись там не викидали сміття тощо. Із цих дрібниць, звісно ж, складається це важке, важке рішення.
Але, мабуть, чим раніше я його прийняв, тим легше з цим живеться, тому що відійшов від поневірянь до шляху реалізації мети. Першим кроком була купівля приміщення, далі — просто шлях. Шлях до цієї мети.
– А чи є обладнання, яке доведеться залишити у Слов’янську?
– Це дуже велика, дуже болюча, дуже-дуже болюча тема для нас, тому що наші дороговартісні печі для випалу — нетранспортабельні. І навіть якщо їх створювати як транспортабельні, вони все одно стають вкрай крихкими. Чому? По-перше, каркас цієї печі з заліза, але він усе життя працює в максимально агресивному для себе середовищі.
Це постійна волога, це постійне нагрівання й охолодження, підвищення й зниження температур. Звісно, в таких реаліях залізо не витримує — воно починає іржавіти. І ми просто періодично, раз на кілька років, знову ремонтуємо це за великі гроші.
Що дає енергозбереження? Примітивно кажучи, вата, по факту це називається фетр. Це вата, яка гнучка до випалу, до перших, наприклад, п’яти випалів. Після цього вона стає дуже-дуже крихкою. При цьому вага моїх, наприклад, печей без даху — десь 1,2-1,3 тонни. Тому, звісно, її можна підняти маніпулятором, але ніяк не вийде зробити це ідеально рівномірно. Тобто вона все одно буде осипатися. І по суті в тебе є виріб — піч, яка готова працювати ще 5-10 років, якщо її ніхто не буде чіпати. Але як тільки ти її зачепиш, фетр, який коштує грошей, осипається, залізо вже втомлене, жорсткості воно не має.
Тому спроба взяти цю піч і перевезти закінчується крахом, бо ти привозиш і незрозуміло що. Тобі все одно потрібно все це ремонтувати, а залізо вже не те, фетр осипався, і все це знову, знову, знову. Тому, як би мені не було прикро, ймовірно, всі наші печі для випалу доведеться залишити у Слов’янську.
Коротко кажучи, і піч, збудована 8 років тому, і та, що збудована 4 роки тому, буде просто залишена. Максимум, що можемо звідти забрати, — це якісь платинові термопари, якісь дроти, автомати, пускачі та такі дрібниці, які не коштують цих космічних грошей. На сьогодні, наприклад, мої печі коштують приблизно по 600 тисяч гривень, якщо збирати їх із нуля.
Якщо на шальках терезів питання – перевезти цю піч за 50 тисяч гривень або зробити нову, то, звісно, логіка підказує, що її потрібно перевозити. Але якщо ти перевозиш, а доїжджає незрозуміло що, то й ці 50 тисяч гривень не хочеться додавати до й так жахливої ситуації.
При цьому всі наші печі будуються всередині приміщення. Вони габаритні й через жодні проходи не пройдуть. Тому їх виготовляють всередині, і навіть якби був шанс дістати їх із приміщення, для цього потрібно вибивати всі стіни. Ми працюємо без опалення, а гріємося виключно від печей. Піч вийшла на 1200 градусів вночі, потім вона цілий день остигає, і від цього ми обігріваємося. Я до чого?
До того, що печі розподілені по виробництву рівномірно, вони всі стоять у різних кімнатах, у різних приміщеннях, і щоб їх дістати, потрібно повністю розбомбити своє приміщення власними руками. Але нехай це була б наша найбільша проблема, якби не той факт, що вони дуже крихкі, і діставати їх просто немає сенсу.
– Чи дізнавалися ви про програми підтримки держави для релокованих підприємств, чи існують такі взагалі?
– Я ставив запитання місцевій владі, чи є якась допомога при релокації. Мені відповіли прямо: гроші на релокацію, в будь-якому разі, зі Слов’янська чи з Донецької області закінчилися, здається, у 2023 році. Тому, “допомоги не чекай, роби все сам".
Я б не звертався до держави по допомогу з релокацією, але заради об’єктивності й інтересу поцікавився. Такої допомоги немає.
– За вашими прогнозами, скільки часу може зайняти релокація і як швидко роботу вдасться відновити?
– У мене є досвід запуску виробництва з нуля в орендованому приміщенні, є досвід запуску виробництва паралельно, поки працює орендоване приміщення.
І якщо за умов, що ми залишаємося на тій самій сировині, з тими самими людьми, тими самими руками і, грубо кажучи, з готовим обладнанням, то запуск виробництва може тривати, наприклад, близько 3 місяців. Якщо ж розглядати варіант, що потрібна альтернативна сировина, потрібно шукати інших професіоналів на тій території, де ми опинилися, то, думаю, це може тривати щонайменше пів року і навіть більше.
І при цьому ми опускаємо один важливий факт — що в країні зараз немає електроенергії. І навіть якщо я зараз телепортуюся в безпечний регіон, у мене не буде можливості виготовити взагалі нічого, навіть якщо зі мною поїдуть усі мої працівники, лише тому, що немає електрики, немає безперервних 10 годин електропостачання в нашій Україні.
– А які регіони ви розглядали для переїзду?
– Я без прив’язки до місцевості шукав собі приміщення, яке нині купив, тому що є серйозні обмеження щодо дозволеної потужності кіловатів. Тож від зворотного — спочатку я шукав дозволену потужність, а вже потім обирав приміщення.
Це суттєво звузило спектр пошуку, але так чи інакше воно знайшлося. Я собі малював таку картину, що ми будемо змушені переїхати або в центр України, або в Одесу чи щось подібне.
Так склалося, що я знайшов своє приміщення в Черкаській області. І, мабуть, це нам допоможе.
– Як змінилася географія збуту вашої продукції після початку повномасштабної війни?
– Вона змінилася кардинально. Ні для кого не секрет, що посуд успішно реалізовувався в Росії. Це був достатньо великий ринок збуту, вони із задоволенням його купували.
Є виробництва, які були зав’язані на Росію, наприклад, на 95%. І для них це був великий удар. Переорієнтація на інші регіони комусь взагалі могла не вдатися. У будь-якому разі, у нас це займає дуже багато часу. І досі ми не можемо оговтатися, тому що навіть якщо наша ціна виглядає привабливою для європейського ринку, то після заповнення всіх документів, митного оформлення, наприклад, у ту ж Польщу, вона вже не стає привабливою — вона просто стає конкурентною. Потрібно вигравати чимось іншим.
Тому ні до війни, ні під час війни в нас фактично немає ринку збуту в Європі. З якими країнами ми працюємо на постійній основі до війни і під час війни? Це Румунія, Молдова, Болгарія. У когось, як у мене, є клієнти ще в якихось країнах. Я знаю, що є виробництво, яке працює під Грецію.
Я можу похвалитися лише клієнтами в Америці. У нас є кілька виробів, які ми продаємо в Америку під ринок збуту Amazon. Це ще довоєнна співпраця. Зараз дуже складно розкачати якісь збільшення обсягів. Усе дуже дорого на кожному кроці, тому, по суті, це Румунія, Молдова, Болгарія, Америка і, звісно, ринок збуту України.
Залежно від регіону є свої вподобання. Наприклад, я навіть можу відстежити по Україні, що в Чернівцях і в Рівному плюс-мінус замовляють різні вироби. Багато позицій перетинаються, однак є невеликі відмінності. Наприклад, у Чернівці активно приїжджають румуни. Вони люблять золото. Тому навіть під ринок Чернівців ми трохи змінюємо оформлення — більше позолоти, більше блиску. І ті самі вироби вже ніхто не оцінить, наприклад, у Вінниці — їм таке не потрібно.
Тобто невеликими маневрами в декорі можна одну й ту саму модель виробу трохи підлаштувати під ринок збуту. Повторюся, що цей виріб можна зробити для Чернівців із більшою кількістю позолоти, а, наприклад, для Болгарії — додати більше синього кольору. Вони сприймають наш декор як щось зі своєї історії, щось, що колись у них було. І замовник у Болгарії може сказати: "Додайте більше синього кольору, нам це подобається".
Тобто один і той самий виріб, трохи змінений у декорі, по-різному оцінюється в різних регіонах.
Щодо якості виробів, я вважаю, що Слов’янськ, зокрема, дуже сильно вийшов уперед за останні роки, тому що запит на якісний продукт суттєво зріс. І я впевнений, що деякі виробництва цього просто не пережили. Людям, які 30 років робили абияк і були готові продавати брак, дуже складно адаптуватися й почати працювати якісно. Це стосується і роботодавців, і працівників. Раніше було головне — швидше, швидше, швидше продати кількість. Зараз це так не працює.
Потрібно суттєво підвищувати зарплати людям, щоб вони витрачали більше часу на кожен виріб. Звісно, через це зростає його собівартість, але люди готові платити плюс-мінус будь-які гроші за якісний продукт.
– А як ви почали вести свій блог? Чи змінилася динаміка продажів після цього?
– Чому я вийшов у соцмережі й почав популяризувати свою діяльність? Звісно, не від хорошого життя. Літо 2025 року ми пережили дуже важко. Наші оптовики не давали такої кількості замовлень, і потрібно було шукати щось нове.
Після того, як я вийшов у соцмережі, через певний час ми почали пробувати продавати в роздріб. І нехай перші місяці це не дало колосального результату, але з кожним місяцем ми дедалі більше орієнтуємося на роздрібні продажі. Ціна там суттєво відрізняється від оптової, при цьому роздрібний виріб має вищу собівартість — своя упаковка, більше часу тощо.
Я вважаю, що моє рішення про релокацію багато в чому залежить від відгуку роздрібних клієнтів. Ми отримуємо колосальну підтримку від замовників. Це дуже окриляє, і нашу роботу цінують. Нас ніхто не дорікає, що ми у Слов’янську, навпаки — підтримують.
Ми почали підлаштовуватися під роздрібного покупця в плані оцифрування замовлень. Наприклад, я наймаю менеджера, який допомагає відповідати на повідомлення. Ми додаємо софти, програми, які спрощують обробку замовлень. Додаємо фішки — наприклад, підпис для роздрібного клієнта. Це надає унікальності кожному виробу.
Людям подобається, що виріб підписаний за їхнім бажанням. Ми отримуємо багато вдячних повідомлень. І, чесно кажучи, таке явище, як заплатити більше, ніж виставлений рахунок, для нас — щось нове. Якщо ти виставляєш рахунок на 1 500 грн, а тобі переказують 2 000 грн — у рамках оптової торгівлі це просто небо і земля. Бо все життя нас тиснули знижками: дайте дешевше, дайте більше й дешевше, дайте знижку 5%, 10%, а гроші — потім, через три місяці, а хтось і пів року повертав.
У роздрібних продажах це зовсім інша гра. Це живі гроші щодня, максимум уваги до кожного клієнта, це буквально "няньчитися" з кожним виробом, щоб він був ідеальний.
Так чи інакше, я вважаю, що саме роздрібні продажі — це наші великі перспективи. Це дає можливість підвищувати ціни відповідно до зростання тарифів, зарплат тощо. І, повторюся, це, мабуть, наше майбутнє і наші перспективи.
Читайте також: “Мені абсолютно не соромно за те, що я є донеччанкою”: Катерина Сілютіна про життя у Слов’янську
