Владислав Титов написав першу повість, тримаючи олівець у зубах, бо втратив руки після аварії на шахті. І це стало головним, що про нього писали і говорили: шахтар, аварія, олівець у зубах. Радянська влада перетворила цю історію на щось голосне і показове, з обов'язковим читанням твору у школі, ще за життя автора. Проте був чоловік, котрий кожен день боровся із болем, багато писав і намагався заповнити власне життя тим, що для нього мало сенс. А ще — була дружина, яка стала йому міцною опорою. В Луганську на його честь назвали вулицю, а в квартирі, де він мешкав, відкрили музей.
1. Приїхав за роботою
Владислав Титов народився 10 листопада 1934 року в селі Калинівка Добринського району Липецької області — в Росії, у хліборобській родині, де нічого спільного з шахтою жоден з родини не мав. Після школи він переїхав і навчався в Боково-Антрацитівському гірничому технікумі. З 1957 по 1959 рік — практика на шахтах Красного Луча, після диплому — робота гірничим майстром на шахті "Ханжонкове-Північна" в Макіївці. Луганськ став йому домом значно пізніше.
2. Аварія на шахті
1960 рік, шахта в Макіївці. Вагонетка з вугіллям зійшла з рейок, пробила електрокабель, іскра побігла до трансформатора. Якщо вогонь доходить до трансформатора — вибух, і шахтарі під землею. Титов відключити струм не встиг, тому прийняв на себе удар у шість тисяч вольт, потім проповз кілька метрів і накрив тілом кабель, що горів. Його знайшли проходники. Лікарі казали, що травми були несумісні з життям і дивувалися, як він вижив. Вже після лікарні він переїхав до Луганська — і більше звідси не виїздив.
3. Вийшов із лікарні — і почав писати
Він вийшов із лікарні без обох рук, з важкою інвалідністю, кульгаючи. Треба було навчитися їсти, одягатися, виходити на вулицю. Дружина Рита Петрівна була поруч, тримала на своїх плечах дім, побут, реабілітацію чоловіка та заохочувала до творчості. Писати він навчився, тримаючи олівець у зубах. Пізніше з'явилася друкарська машинка.
4. Писав — і писав багато
Рукопис першої повісті Титов відправив до редакції журналу "Юность" — головному редактору Борису Полєвому, який при рішенні щодо публікації ще не знав, що доля героя повісті збігається з долею самого автора. 1967 року автобіографічна повість "Всем смертям назло…" вийшла друком. Вона стала дуже популярною в той час. І хоч автор описував там зокрема свій побут, саме побут читачам був не дуже цікавим, всіх захоплював його подвиг.
Потім — "Ковыль — трава степная" (1971), "Жизнь прожить", "В родной земле корням теплее", роман "Проходчики" (1983), "Грезы старого парка" (1986). Був членом редколегій журналів "Юность", "Радуга", "Донбас".
5. Повість переклали двадцятьма двома мовами при житті автора
За радянських часів "Всем смертям назло…" вийшла 22 мовами, лише окремими книжками — 19 разів, загальним накладом понад шість мільйонів примірників. Повість потрапила до шкільних програм.
6. Державна премія — і парадокс із мовою
1981 року Титов став лауреатом Державної премії Української РСР імені Шевченка — за повісті "Всем смертям назло…" та "Ковыль — трава степная".
7. Депутат, член редколегій
Титов обирався депутатом Луганської міської ради, був членом президії обласного Комітету захисту миру, членом Спілки журналістів. Помер 30 квітня 1987 року. Похований на Гострій Могилі в Луганську.
8. Квартира і музей у ній
Музей Владислава Титова відкрили 1988 року в однокімнатній квартирі на кварталі Гаєвого, 18 — там, де він жив після трагедії, і де писав. У музеї було зібрано рукописи, фотографії, документи, нагороди, особисті речі письменника. Також в місті є вулиця, що носить ім'я письменника (колись - 13-а Лінія). Після 2014 року місто окуповане. Музей-квартира продовжує діяти в умовах окупації.
Читайте також: Його іменем було названо проспект, завод і ринок у Луганську. 10 фактів про Олександра Пархоменка.
Автор: Ілля Стеценко.
