Література Донеччини має виразні регіональні особливості, що помітно вирізняють її серед інших українських літературних традицій, зокрема таких сформованих осередків, як Галичина чи Слобожанщина. На відміну від них, літературний процес на Донеччині зародився відносно пізно — лише у другій половині ХІХ століття — і тривалий час був представлений переважно уродженцями краю, які розпочинали свою творчу діяльність поза його межами.
Не менш визначальною рисою є прикордонний і поліетнічний характер регіону, де здавна перепліталися мови й культури. Уродженці Донеччини писали як українською, так і російською мовами, а подекуди вільно поєднували обидві. У їхній творчості нерідко простежується глибокий внутрішній пошук — відповідь на питання “Хто я?”. У процесі цього пошуку багато авторів долали вплив русифікаційної колоніальної політики й приходили до усвідомлення власної української ідентичності, що супроводжувалося переходом у творчості на українську мову. Показовими в цьому сенсі є такі постаті: Микола Чернявський, Микита Шаповал та Володимир Сосюра.
Водночас історія літератури краю знає і протилежні приклади, коли митці, вихідці з українськомовного середовища, поступово переходили на російську мову, підпадаючи під вплив імперського культурного простору. Одним із таких прикладів є Петро Сергієнко, Володимир Даль.
Володимир Даль
Першим літератором — уродженцем Донеччини — вважають Володимира Даль, який народився у Луганську 1801 року в німецько-данській родині. Його свідомий зв’язок із малою батьківщиною промовисто засвідчує псевдонім, яким він підписував свої твори, — “Козак Луганський”.
Попри те, що в родині переважала російська мова, ще в дитинстві Даль опанував українську. У зрілому віці, перебуваючи в Україні, він вільно нею спілкувався і з теплом згадував про це у листах до знайомих: “Я охоче став знову розмовляти на цій ясній мові…”. Загалом з Україною його пов’язували близько двадцяти років життя, а також особисті знайомства з діячами української культури, серед яких — Євген Гребінка та Григорій Квітка-Основ’яненко.
Свою літературну діяльність Даль розпочав на початку 1820-х років, коли жив у Миколаєві. Уже в 1821–1822 роках він написав перші драматичні твори, зокрема “Наречена в мішку, або квиток до Казані” та інші. У 1827 році в журналі “Слов’янин” з’явилися його перші поетичні публікації російською мовою, а в 1830-му він дебютував як прозаїк.
Широку популярність письменникові принесла збірка “Руські казки”, видана 1832 року під псевдонімом “Козак Луганський”. І хоча протягом усього життя Даль писав російською, у його творчості виразно простежуються українські мотиви й образи — зокрема у творах “Савелій Граб” та “Упир” та інші. Окрім цього, він перекладав українських авторів, зокрема Григорій Квітка-Основ’яненко, та активно популяризував українську літературу і фольклор.
Помер Володимир Даль у 1872 році в Москві.
Всеволод Коховський
Першим автором, який почав послідовно творити українською мовою на Донеччині, був Всеволод Коховський — постать, яку цілком виправдано можна назвати “Прометеєм українського слова” в цьому краї. Він народився 1835 року в селі Стародубівка що поблизу Слов’янська, у дворянській родині.
Коховський здобув військову освіту, і значна частина його життя була пов’язана зі службою в армії. Однак згодом, маючи добру освіту, він відійшов від військової кар’єри й присвятив себе педагогічній діяльності. Попри тривале перебування в російськомовному імперському середовищі, часто далеко від рідного краю, він зумів зберегти українську свідомість і культурну прив’язаність до батьківщини.
Важливе місце в його житті посідала творчість Тараса Шевченка: Коховський не лише захоплювався нею, а й активно популяризував, збирав малярську спадщину поета, яка нині зберігається у Національному музеї Тараса Шевченка.
Як письменник він дебютував 1862 року в першому українському журналі “Основа”, де опублікував кореспонденцію “Листи до основ’ян” та фольклорні записи “З народних уст”. У подальшому свої твори він підписував різними псевдонімами — зокрема Данило Медовик і Погонець.
У 1870 році в львівському журналі “Правда” з’явилося його оповідання “Пан Комарчук”, яке згодом було видане окремою книгою у Швейцарії під назвою “Пан народолюбець”. У Галичині твори Коховського навіть входили до шкільних читанок, за якими діти вивчали українську мову.
Його творчість високо оцінював Іван Франко, відзначаючи, що його слово “має тривку літературну вартість”. Сам Коховський ніколи не втрачав зв’язку з Донеччиною, яку образно називав “Палестиною”, і вже в 1860-х роках активно поширював серед мешканців краю українську літературу — твори Григорій Квітка-Основ’яненко, Тарас Шевченко та інших авторів.
Помер Всеволод Коховський у 1891 році в Петербурзі, де й був похований.
Олександра Монвіж-Монтвід
Серед літераторів Донеччини були й жінки, чиї імена ще донедавна залишалися майже невідомими широкому загалу. Однією з таких постатей
є Олександра Монвіж-Монтвід, яка народилася 1843 року в дворянській родині в селі Шабельківка що поблизу Краматорська.
Вагому роль у поверненні її імені в культурний обіг відіграв краматорський краєзнавець Володимир Коцаренко, який у 2023 році оприлюднив дослідження, присвячені її життю та творчості.
Дитинство Олександри минуло в родовому маєтку в Шабельківці — ці враження згодом знайшли відображення у її спогадах. Вона здобула освіту в Харківському інституті шляхетних дівчат і почала писати вірші ще в одинадцятирічному віці.
Як письменниця, вона заявила про себе на початку 1880-х років, виступаючи під псевдонімом Олександра Шабельська. Перші твори створювала російською мовою: зокрема, у 1881 році було опубліковано її роман “Горе переможеним”, а також інші прозові твори, серед яких “Три течії”.
Попри те, що основною мовою її письма залишалася російська, у творчості Монвіж-Монтвід відчутна й українська тематика. Вона, зокрема, переклала українською власне оповідання “Напередодні Івана Купала”, що свідчить про її зацікавлення українською культурою.
Про високий рівень її літературної майстерності говорить і той факт, що за одним із її творів було створено театральну п’єсу, яка входила до репертуару українського театру Миколи Кропивницького.
Померла Олександра Монвіж-Монтвід у 1921 році в Києві.
Сергій Андреєвський
Наприкінці 1870-х років на літературній арені з’явився поет Сергій Андреєвський. Він народився в селі Олександрівка, що поблизу Луганська у 1847 році. Його дитячі роки минули в родині прабабусі в селі Весела Гора, де він прожив до дев’ятирічного віку.
У 1865 році Андреєвський вступив до Харківського університету на юридичний факультет. Після завершення навчання він переїхав до Петербурга, де розпочав кар’єру адвоката і досить швидко здобув репутацію одного з найкращих захисників у кримінальних справах. Його вирізняло блискуче ораторське мистецтво та вміння створювати тонкі психологічні портрети підсудних, апелюючи до почуттів присяжних.
Освіченість і знання кількох мов відкрили йому шлях до літератури. Поштовхом стала зацікавленість творчістю французького поета Альфреда де Мюссе: переклад одного з його віршів російською мовою став першою художньою спробою Андрієвського. Згодом він почав публікувати й власні поезії, переважно на сторінках журналу “Вісник Європи”, а також активно займався перекладами. Серед його робіт — переклад знаменитого вірша “Ворон” Едгара Аллана По, а також творів Шарля Бодлера.
У 1886 році вийшла друком його перша поетична збірка. Епіграфом до неї Андрієвський обрав слова Едгара По: “Краса — єдина законна область поезії; меланхолія — найприродніший із поетичних настроїв”, — таким чином окресливши її головний емоційний тон.
Згодом його поетичні твори дедалі рідше з’являлися у друці. Поступово Сергій Андреєвський відійшов від поезії й зосередився на літературній критиці.
Помер він у 1918 році, залишивши по собі помітний, хоча й не надто відомий, слід у культурному житті свого часу.
Петро Сергієнко
Поряд із постаттю Сергія Андрієвського варто згадати ще одного уродженця Луганщини — майже невідомого сьогодні письменника Петра Сергієнка. Він народився 1854 року в селі Іванівка, поблизу сучасного Антрациту, в українській селянській родині.
Початкову освіту здобув у Таганрозькій чоловічій гімназії, після чого слухав лекції в університетах Києва та Парижу. Уже в 1870-х роках почав публікувати свої перші оповідання, написані російською мовою, переважно в гумористичних виданнях.
У 1880-х роках Сергієнко переїхав до Одеси, де працював фельєтоністом і театральним критиком у місцевій пресі. Його прозові твори виходили окремими збірками — серед них “Без якоря”, “Богиня Діана” (1897), роман “Дезі” (1899), а також дитячі книжки “Герої: сцени з дитячого життя” і “Хитрець: оповідання для дітей”, видані наприкінці ХІХ століття.
Останні роки життя Петро Сергієнко був тісно пов’язаний із Львом Толстим: він поділяв його погляди й входив до кола його однодумців. Завершив свій життєвий шлях у Криму — помер у Сімферополі в 1930 році.
Всеволод Гаршин
У ті ж роки на літературну арену вийшов ще один відомий уродженець Донеччини — Всеволод Гаршин. Він народився 1855 року в дворянській родині татарського походження, у маєтку Приємна Долина, поблизу Бахмута.
Перші роки життя Гаршин провів у родовому маєтку, однак у дев’ятирічному віці його забрала мати до Санкт-Петербурга. Там він навчався в гімназії, а згодом вступив до Гірничого інституту. Проте завершити навчання не судилося — почалася російсько-турецька війна 1877 року, і Гаршин добровольцем пішов на фронт.
Його рішення було глибоко особистим: він вважав, що якщо селяни й робітники змушені страждати на війні, то і він, як дворянин, має розділити їхню долю. Під час бойових дій Гаршин був поранений і дослужився до звання прапорщика.
Саме воєнний досвід став основою його літературного дебюту. У 1877 році він опублікував оповідання “Чотири дні”, написане на реальних подіях. У центрі сюжету — поранений солдат, який чотири дні лежить на полі бою між життям і смертю. Згодом тема війни та внутрішніх переживань людини стала однією з провідних у його творчості. Серед таких творів — “Денщик і офіцер”, “Аяслярська справа”, “Трус” де герой розривається між готовністю до самопожертви та страхом безглуздої смерті.
У 1883 році Всеволод Гаршин створив одне зі своїх найвідоміших оповідань — “Червона квітка”. Це глибоко психологічний твір, у якому герой, перебуваючи в психіатричній лікарні, намагається побороти світове зло, втілене в символічній червоній квітці.
Для багатьох мешканців Донеччини Гаршин відомий також як автор казки “Жаба-мандрівниця”, яка згодом була екранізована у вигляді популярного мультфільму в радянський період.
Водночас життя письменника було позначене важкою внутрішньою боротьбою. Його психічний стан поступово погіршувався: перші серйозні прояви хвороби дали про себе знати у 1884 році. Навесні 1888 року, здавалося, настав період полегшення — Гаршин навіть планував поїздку на Кавказ. Проте вже в березні того ж року він трагічно загинув, викинувшись у сходовий проліт.
Микола Чернявський
Першим автором української книжки, виданої на Донеччині, став Микола Чернявський. Він народився 1867 року в селі Шахове, поблизу Добропілля, в родині диякона.
У дитинстві разом із родиною переїхав на Луганщину, де його батька, висвяченого на священника, призначили настоятелем храму. У 1878 році Чернявський вступив до Бахмутського духовного училища, а згодом продовжив навчання в Катеринославській духовній семінарії. Після її закінчення у 1889 році він повернувся до Бахмута, де працював викладачем духовного училища.
Саме в цей період розпочалася його літературна діяльність: перші вірші він написав у 1889 році. Уже в 1895 році вийшла друком його дебютна поетична збірка “Пісні кохання”. А в 1898 році в Бахмуті було опубліковано збірку “Донецькі сонети” — першу книжку українською мовою, видану на Донеччині. У ній автор художньо осмислив життя мешканців краю, зробивши її одним із перших літературних свідчень про регіон.
На початку ХХ століття Микола Чернявський залишив Донеччину: у 1901 році переїхав до Чернігова, а з 1903 року оселився в Херсоні, де прожив решту життя. Там він працював у земстві, активно писав як поезію, так і прозу. Найповніше зібрання його творів було видане у Харкові видавництвом “РУХ” у 1927–1931 роках у десяти томах.
Під час Української революції 1917 року Чернявський став одним із лідерів українського руху в Херсоні. Втім, уже наприкінці того ж року він відійшов від активної політичної діяльності, зосередившись на просвітництві.
Після встановлення радянської влади в Україні письменник працював викладачем, однак зазнавав постійного тиску. У 1930-х роках він був змушений припинити літературну діяльність. У 1938 році Микола Чернявський був заарештований і розстріляний, ставши жертвою сталінських репресій.
Тема дореволюційної літератури Донеччини й досі залишається малодослідженою, а твори авторів того часу — майже невідомими для більшості мешканців регіону. Водночас цю прогалину цілком можливо подолати: через уважне вивчення біографій і творчості письменників, переосмислення їхнього внеску в українську культуру та повернення їхніх імен у сучасний культурний простір.
Особливо важливою сьогодні є популяризація цієї спадщини — перевидання творів, їх осмислення в новому контексті, а також переклади з російської на українську мову. Це не лише відкриває забуті сторінки історії, а й допомагає глибше зрозуміти складний шлях формування української ідентичності на Донеччині.
Читайте також: Лисичанськ — фортеця Української революції над Сіверським Дінцем.
