На початок Української революції 1917 року сучасний Лисичанськ ще не існував як єдине місто. Його територія складалася з трьох сусідніх населених пунктів: села Лисичанськ — адміністративного центру Лисичанської волості, а також Рубіжного та Верхнього.
Цей край уже тоді вирізнявся помітним економічним розвитком. Через місцевість пролягала залізниця зі станцією, що робило її важливим транспортним вузлом. Поблизу села Верхнє працював великий содовий завод “Любімов, Соловье і Ко”, один із ключових промислових осередків регіону, який формував економічне життя округи.
Навесні 1917 року по всій Україні почали виникати українські громади — органи національного самоврядування українців у містах і селах. Вони діяли поруч із дореволюційними установами влади, а також із революційними радами та комітетами, що постали в умовах стрімких суспільних змін. На території сучасного Лисичанська одна з перших українських громад на Донеччині постала в селі Верхнє. На початковому етапі діяльність громади мала переважно культурно-просвітницький характер: вона виступала за відкриття українських шкіл, розвиток кооперативного руху в селі та послідовно відстоювала національні права українського населення. У своїй діяльності громада орієнтувалася на Українську Центральну Раду як на найвищий представницький і політичний центр українського національного руху.
Для більшості новостворених українських організацій, зокрема й для Української Центральної Ради, гостро постало питання фінансування діяльності. Щоб підтримати національний рух, Центральна Рада закликала українські громади по всій країні провести на Зелені свята День Національного фонду — загальноукраїнську акцію зі збору добровільних пожертв.
На цей заклик відгукнулася й Українська громада села Верхнє, організувавши масштабну культурно-просвітницьку програму. На святкування прибули не лише мешканці Верхнього, а й жителі інших лисичанських селищ, що перетворило подію на справжнє народне зібрання.
Урочистості розпочалися панахидою за Тарасом Шевченком. Після цього хор і музиканти виконали “Заповіт” та національний гімн “Ще не вмерла Україна”, які надали святу особливо піднесеної атмосфери. Перед присутніми виступили промовці — як місцеві діячі, так і запрошені гості з інших міст. Завершився день театральною виставою: увечері в приміщенні школи села Верхнє відбувся спектакль за п’єсою “Невольник” Кропивницького.
Поряд із національно-культурним пробудженням мешканців Лисичанська у червні 1917 року відбулося й помітне політичне пробудження. Українські робітники, які раніше входили до російських партій РСДРП і ПСР, виступили з ініціативою створити на содовому заводі осередок Української соціал-демократичної робітничої партії. Своє рішення вони пояснювали просто і відверто: “…коли побачили, що нам не по дорозі з ними, то вирішили заснувати свою, рідну партію”.
Новостворена партійна організація встановила зв’язок із Центральним комітетом УСДРП, звернувшись із проханням надіслати до Лисичанська партійну літературу та визначити районну організацію, якій мав підпорядковуватися місцевий осередок. Водночас лисичанські соціал-демократи поширили відозву до робітників із закликом долучатися до лав української партії, прагнучи надати робітничому рухові виразного національного змісту.
Серед відомих українських соціал-демократів Лисичанська того часу згадуються В. М. Духовський та Г. У. Перець — діячі, які стали одними з провідників українського політичного життя.
Мирне культурно-просвітницьке та політичне будівництво в Лисичанську тривало до кінця 1917 року. Окрім діяльності української громади в селі Верхнє, був заснований осередок культурно-просвітницького товариства “Просвіта”, який став ще одним центром поширення української освіти й національної свідомості серед місцевого населення.
Наприкінці року в робітничих селищах і навколишніх селах активно обговорювалися вибори до Українських Установчих Зборів, тривала агітація та політичні дискусії щодо майбутнього України. Від Лисичанська кандидатом на вибори було висунуто Семена Лисова — безпартійного діяча, який заявляв, що стоятиме “за землю і волю України”. Після Жовтневого більшовицького перевороту в Росії ситуація в регіоні почала швидко змінюватися. У Лисичанську стали організовуватися загони Вільного козацтва та Солдатської організації, покликані забезпечити самооборону місцевого населення й зберегти порядок у часи політичної нестабільності.
Ситуація в Лисичанську кардинально змінилася з початком Першої радянсько-української війни в грудні 1917 року. Місцеві більшовики, відчувши підтримку червоноармійських підрозділів, почали дедалі агресивніше ставитися до українських організацій у Лисичанську. Один із лідерів більшовиків відкрито заявляв, що Українська Центральна Рада “прийде до влади лише через його труп”, демонструючи готовність до силового протистояння.
Попри погрози та зростання тиску, українські організації не припинили своєї діяльності. Загони Вільного козацтва та Солдатської організації залишалися озброєними й продовжували виконувати свої функції, підтримуючи порядок і захищаючи місцеве населення. В січні 1918 року бійці Солдатської організації напали на більшовицький ревком який організували в Лисичанську, тільки прибуття червоногвардійського загону врятувало більшовиків від розстрілу. В березні бійці Солдатської організації роззброїли загін червоної гвардії на содовому заводі.
Навіть після чотирьох місяців більшовицької окупації Лисичанська український рух не лише не занепав, а й зберіг організованість і готовність продовжувати боротьбу.
18 квітня 1918 року, коли більшовицький загін на чолі з Ворошиловим залишав Слобожанщину й відступав у напрямку Донеччини, на мосту через Сіверський Донець відступаючі частини були обстріляні місцевими мешканцями — бійцями Солдатської організації. Зупинившись у Лисичанську, загін Ворошилова зазнав нового нападу: кількох помітних більшовицьких діячів місцеві жителі заарештували, ще кілька осіб дістали поранення. У відповідь Ворошилов висунув ультиматум — або затриманих буде негайно звільнено, або робітничі селища зазнають артилерійського обстрілу. Під загрозою знищення мешканці були змушені відпустити полонених.
Проте, коли більшовицькі ешелони рушили далі, по них знову відкрили вогонь. Серед тих, хто стріляв по відступаючих більшовиках, був і майбутній український поет Володимир Сосюра. У відповідь загін Ворошилова застосував артилерію, відкривши вогонь по содовому заводу. Так, ще до приходу німецьких союзних військ, лисичанці фактично власними силами витіснили більшовицькі загони зі свого міста, продемонструвавши готовність самостійно боронити край у вирі революційної війни.
Після короткого періоду відновлення влади Української Народної Республіки в Лисичанську наприкінці квітня 1918 року політична ситуація знову різко змінилася. Внаслідок державного перевороту, очоленого Павлом Скоропадським, було проголошено Українську Державу — Гетьманат. Після встановлення гетьманського режиму в Лисичанську на містах була відновлена стара проросійська адміністрація. Одночасно розпочалися переслідування діячів українських політичних партій — Української соціал-демократичної робітничої партії та Української партії соціалістів-революціонерів, що ще недавно становили основу місцевого українського політичного руху.
17 листопада 1918 року на Донеччині спалахнуло антигетьманське повстання, під проводом Петра Болбочана, унаслідок якого в регіоні було відновлено владу Української Народної Республіки. Майже одночасно розпочалося нове російське вторгнення на Донеччину, що стало початком оборони краю підрозділами Армії УНР. У цей період Лисичанськ перетворився на один із головних центрів оборони Донеччини. На станції Переїзна розмістився штаб Гайдамацького піхотного полку під командуванням Омеляна Волоха, який вів запеклі бої з російськими військами на луганському та донецькому напрямках аж до початку січня 1919 року. Протягом усього часу перебування полку в Лисичанську його лави постійно поповнювали місцеві добровольці, і невдовзі полк став майже “донецьким” за своїм складом. Один із сучасників згадував, що станція, де містився штаб, виглядала як “Харків у мініатюрі” — настільки жваво вирувало там військове й політичне життя.
У цей же час розпочалась Друга радянська-українська війна. Після того як частини Гайдамацького піхотного полку покинули на початку січня 1919 року Лисичанськ, його знову зайняли російські більшовики. І розпочалась друга радянська окупація, яка тривала вже 5 місяців, і навіть у цей час не зупинялась політична боротьба з російськими окупантами. Так, більшовики звинувачували місцевих членів УСДРП в тому, що вони проводили антибільшовицьку агітацію і підбурювали робітників до страйків і протестів. Влітку 1919 року червона російська окупація Лисичанська змінилась на білу окупацію, яка тривала до грудня 1919 року.
У грудні 1919 року російські більшовики остаточно окупували Лисичанськ. Проте встановити тут “диктатуру пролетаріату” їм так і не вдалося. Вже на початку 1920 року проти нової влади виступили місцеві повстанські загони. Одним із найвідоміших отаманів, що діяв у околицях Лисичанська, був Роман Шаповалов, чий загін продовжував боротьбу з більшовиками до кінця 1920 року. Досі залишається відкритим питання, чи мав він родинний зв’язок із діячем Української Народної Республіки, міністром Микитою Шаповалом.
Так упродовж чотирьох буремних років — у вирі Першої та Другої радянсько-українських війн і повстанської боротьби — мешканці Лисичанська неодноразово ставали учасниками й свідками зміни влад, фронтів і політичних режимів. Попри це, значна частина місцевого суспільства продовжувала відстоювати власний український вибір, залишаючи помітний слід у драматичній історії революційної доби на Луганщині.
Читайте також: Селянин, що став мільйонером: історія Івана Древицького з Донеччини.
