Понад десять років Анна (імʼя змінено з міркувань безпеки) ховає українську не лише в переписках і книжках, а навіть у деталях одягу. У Донецьку вона говорить російською, щоб вижити, пише українські вірші "в шухляду" і щодня прокручує в голові, яким було би її вільне життя.
ТРИБУН поспілкувався з Анною, поставив кілька питань і на прохання дівчини публікує її чесні відповіді.
Як для вас відбулася окупація — що це був за момент, як ви його прожили?
Я була ще дитиною, коли 12 квітня 2014 року по донецькому телебаченню показували захоплення Слов’янська проросійськими озброєними людьми. Навіть тоді було страшно і зрозуміло, що відбувається щось дуже погане. Пам’ятаю, як того дня школярів у Донецьку відпустили раніше через оголошену небезпеку й підняття авіації. Багато дітей плакали, хоча ще не до кінця розуміли, що саме відбувається.
26 травня неподалік впав перший снаряд. Я на власні очі бачила загиблих — і це досі важко осмислити навіть уже дорослою.
Потім у місті раптом з’явилися люди з георгіївськими стрічками й прапорами так званого "русского мира". Вони поводилися так, ніби їм усе дозволено. Дуже швидко почалися безлад, страх і відчуття, що звичне життя просто розсипається на очах.
Так само швидко стало зрозуміло, що українське тут намагаються прибрати звідусіль. Українською мовою говорити ставало небезпечно. Для мене це було особливо боляче, бо я росла на українській та іноземній літературі.
У перші місяці люди скуповували продукти, стояли величезні черги. Час від часу повністю зникав мобільний зв’язок, і тоді починалася паніка: батьки не могли додзвонитися дітям.
Дуже врізалися в пам’ять супермаркети — "Амстор", "АТБ", "Обжора". Раніше це були звичайні місця з повсякденного життя, а потім ти заходиш — і полиці вже інші. Українські товари прибирали, замість них з’являлися російські. Навіть через такі дрібниці приходило відчуття, що твоє місто потроху забирають.
Школа теж дуже змінилася. Вчителі, які раніше нормально ставилися до української мови й культури, раптом почали говорити зовсім інше. Учнів змушували брати участь у пропагандистських заходах, після уроків залишали дивитися виступи озброєних людей.
А у 2022 році стало ще важче. Якщо раніше всередині жила надія, що все це колись закінчиться і Донецьк повернеться в Україну, то після так званого "референдуму" вона почала зникати. У місто масово приїжджали росіяни, і Донецьк усе менше був схожий на дім, який я пам’ятала.
Що змінилося в першу чергу після цього — у відчуттях, у побуті, в настроях?
Із 2014 року українського телебачення тут фактично немає, тому все українське для мене давно через інтернет: новини, книжки, музика, фільми. Усі свята відзначаю тільки за українським календарем.
Наодинці або в переписках із близькими людьми спілкуюся українською. З усіма іншими — російською, бо так безпечніше.
Навіть одяг розділився на "для дому" і "для вулиці". Вдома — речі з українськими кольорами й орнаментами. На вулицю — щось максимально нейтральне. Але майже завжди є маленька деталь або візерунок, про який знаю тільки я. Так мені спокійніше. Наче частинка України все одно поруч.
Їжа тут погана, тому багато чого готую сама — звичайні домашні страви. Води часто немає. Але, чесно, побутові речі хвилюють значно менше, ніж те, скількох людей ця війна залишила без дому.
Є ще страх, про який складно говорити. Мене дуже тривожить, що колись українці можуть не зрозуміти людей, які залишилися тут. Іноді, щоб допомагати своїм і просто вижити, доводиться мовчати, щось приховувати, контактувати з російською системою там, де без цього неможливо. Але за всі ці роки я жодного разу не сказала нічого проти України й ніколи не підтримувала війну чи окупацію.
Іноді відчуваю себе чужою серед усіх — навіть серед частини родини. Любов до України нікуди не зникла, навпаки, але разом із цим постійно гризе провина через те, що я досі не змогла виїхати.
Про що найчастіше говорять між собою? Які новини чи теми звучать постійно?
Найчастіше люди говорять про воду — точніше, про її відсутність. І майже завжди це зводиться до фраз про те, що "винна Україна". Про реальні причини ніхто особливо не хоче думати.
Ще постійно звучить оце показове "ПАбедА за нами" — особливо вечорами, просто на вулицях, від випадкових людей.
Дуже багато агресії до всього українського. Постійно висміюють українську владу, розповідають, як "добре" живеться в Росії. Навіть до мови чіпляються — до українського "г", до "шо", до будь-якої інтонації чи слова, яке хоч трохи видає український говір. Люди починають контролювати навіть такі дрібниці у власному мовленні.
Як зараз виглядає питання безпеки у вашому житті — що це для вас означає на практиці?
Безпека для мене — це постійно контролювати себе. У розмовах з іншими людьми я майже завжди тримаю свої думки при собі. Іноді можу сказати щось про те, як насправді змінилося життя після приходу "русского мира", але ніколи не підтримую погані слова про Україну чи саму окупацію.
Насправді тут навіть просто пересуватися містом наодинці буває страшно.
Окрема історія — інтернет і листування. Доводиться постійно думати про цифрову безпеку: захищати особисті дані, стежити за доступом до інформації, бути дуже обережною з тим, що пишеш і кому.
Як змінилася ситуація з роботою або можливістю заробляти?
З роботою тут стало значно важче. Зарплати низькі навіть за місцевими мірками, а можливостей нормально заробляти чи розвиватися майже немає. Вибір роботи дуже обмежений. І чесно, знайти місце, де все не просякнуте пропагандою, теж складно. Те саме стосується освіти. Якісно вчитися тут дедалі важче. Рівень навчання дуже просів, а те, як зараз працюють навчальні заклади, взагалі складно порівнювати з нормальними сучасними умовами освіти.
Як зараз із медициною — чи є доступ до допомоги, наскільки це складно?
З медициною тут усе дуже важко. Для цивільних нормальної допомоги часто просто немає. Не вистачає ліків, бракує хороших лікарів, а діагнози іноді ставлять майже навмання. Умови в лікарнях теж погані. Достатньо подивитися фото, які люди викладають у соцмережах. Черги в державних лікарнях можуть тягнутися місяцями — інколи чекати доводиться до пів року чи навіть довше. Платна медицина дуже дорога, навіть для людей із нормальним доходом. Швидка допомога після термінового виклику може їхати сорок-п’ятдесят хвилин, навіть якщо машина десь неподалік.
А якщо людині потрібна складна операція, і в місті немає потрібного спеціаліста, то вивезти її звідси на лікування — окрема й дуже складна проблема.
Чого найбільше бракує з життя до окупації — навіть якщо це щось буденне?
Мій день роками починається з гімну України й хвилини мовчання за загиблими.
Але найбільше бракує дуже простих речей. Українських пісень — просто десь на вулиці, у магазині, в транспорті. Того, що раніше було звичайною частиною життя й про що навіть не замислювався. Хочеться купувати українські книжки не потайки. Бачити навколо українські орнаменти, символіку, наші речі, жовто-блакитні прапори. Хочеться просто говорити українською без страху й без постійного контролю себе. Бо для мене це не лише мова — у ній дуже багато дому, пам’яті й того, ким ми є.
Як змінилося ваше відчуття дому — що це місце означає для вас зараз?
Після окупації саме відчуття дому дуже змінилося. Сьогоднішній Донецьк я вже не можу назвати тим домом, який пам’ятаю й люблю. Тут майже нічого не нагадує про Україну — ні прапорів, ні звичних символів, ні самого відчуття, що це твій простір.
Місто стало чужим. Наче залишилися ті самі вулиці, але з них прибрали все, за що ти тримався серцем.
Тому зараз дім для мене — це більше пам’ять. Те, яким Донецьк був раніше, що звучало на його вулицях, якою мовою говорили люди, які речі здавалися звичними й своїми. І дуже боляче бачити, як від усього цього лишається тільки тінь у спогадах.
Чи є речі, про які доводиться говорити обережніше або не говорити взагалі? Що допомагає вам триматися в цих умовах?
Найобережніше тут доводиться говорити про війну, політику, ставлення до влади й узагалі про будь-які українські погляди. Навіть звичайні речі постійно прокручуєш у голові перед тим, як сказати вголос. З часом у мене з’явилася звичка контролювати кожне слово. Багато про що тепер простіше мовчати — навіть про те, про що колись люди говорили абсолютно вільно. Триматися мені дуже допомагає українська культура й література. Ще з 2014 року я почала більше читати українських авторів, більше занурюватися в нашу історію.
А оскільки поруч майже немає людей, з якими можна відкрито говорити про це, я почала записувати свої думки на папері. Так з’явилися вірші. Зараз їх уже близько п’ятисот, але я досі ніде їх не публікувала.
Інша творчість теж допомагає триматися. Майже в усьому, що роблю, я так чи інакше залишаю місце для України.
Що вам хотілося б, щоб люди на підконтрольній території краще розуміли про ваше життя?
Мені хотілося б написати людям на підконтрольній території кілька простих речей.
Ми не обирали так звану "владу РФ". Вторгнення застало багатьох зненацька у 2014 році та знову у 2022 році. На тимчасово окупованих територіях живуть люди, які зберігають українські традиції, вшановують памʼять наших захисників, чекають повернення України. Життя на ТОТ не про бездіяльність і не про відмову від власної ідентичності. Щодня доводиться зберігати внутрішню опору, людяність, памʼять про своє коріння.
Я не хочу, аби мене сприймали зрадницею через наявність громадянства РФ та обставини життя.
Любіть, дружіть та бережіть одне одного.
"Борітеся – поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава.
І воля святая!"…
З найліпшими побажаннями до всіх Українців.
Слава Україні, нації та героям!
Всі деталі, які можуть вказувати на конкретну особу, було видалено з інтерв’ю, стиль розмови також змінено з міркувань безпеки.
Читайте також: "Вони навчені мовчати": Ольга Єрохіна про дітей після окупації, травму і життя далі.
