Вона рахує кут падіння світла так само точно, як колись рахувала задачі для учнів. Вдень гуляє з донькою на Харківщині, звідки до Краматорська рукою подати, а ввечері пояснює математику дітям з різних міст. Між цим — сідає за кермо і їде знімати життя, яке не зупинилося навіть поруч із фронтом. Так Аліна після евакуації зібрала себе наново — між формулами, світлом і дорогою додому.
Місто, що здивувало
"Якось спершу місто мене не приваблювало. Але потім я в нього закохалася — бо виявилося, що я зовсім не так його уявляла. Краматорськ дуже чистий, вулички комфортні. Оця будова по квадратах мені сподобалася — ти всюди можеш спокійно дійти по прямій. І оточення дуже зіграло роль. Мені здається, що там були зібрані кращі люди. І можна було бути успішним, навіть не виїжджаючи за межі міста", — розповідає Аліна.
У 2021-му в неї народилася донька, життя якось само склалося в звичний ритм — побут, знайомі, робота, — про який не думаєш щодня, бо він просто є. І так тривало до 24 лютого 2022-го, коли все обірвалося і вони виїхали: спочатку — на Харківщину, потім — до Тернопільської області, але дуже сильно хотіли додому, тому з часом повернулися знову на Харківщину, на межі з Донецькою областю. Безпекова ситуація поки дозволяє там жити, є якісь мінімальні заходи для дітей. Про те, що буде, якщо лінія фронту наблизиться, Аліна не говорить, адже не загадує настільки наперед.
"Коли я про це думаю і говорю з чоловіком, мене дуже накриває тривога. Видно, ми ще морально не готові до цього", — пояснює вона.
До декрету Аліна працювала в ІТ-компанії, де на базі офісу діяв клуб робототехніки, і вона вела цей напрямок. Разом із командою їздила в різні міста, зокрема в Харків і Київ, і вони привозили звідти призові місця, інколи — перші. З народженням доньки робота в ІТ зупинилася, але математика нікуди не зникла — ще раніше, паралельно з основною роботою, вона у вільний час пояснювала її іншим, і це поступово стало стабільною частиною життя, яка триває вже понад десять років. Зараз у неї переважно учні шостого класу — з ними складніше втримати увагу, бо їм потрібен рух і цікавість, але водночас саме вони дають найбільшу віддачу, і цей процес тримає її в тонусі. Уроки часто тривають до дев’ятої вечора, а учні підключаються з різних міст України і з-за кордону.
"Коли у них щось виходить, вони дуже раді — діляться оцінками зі школи. Це і є те, заради чого хочеться працювати", — каже Аліна.
Фотоапарат як знак
"У якийсь момент я зрозуміла, що мені не вистачає творчості, хочеться якось перемикатися і більше спілкуватися з людьми, бо я ж репетитор математики онлайн — і цього живого контакту дуже бракує", — пояснює Аліна.
Фотографія — не захоплення з дитинства. Прийшла до неї вже дорослою: закінчила курси популярної української фотографки зі Слов’янська, придбала простенький фотоапарат і почала працювати, розвивати свою сторінку в соцмережах.
"Спочатку це були безкоштовні зйомки, потім я почала брати мінімальні комерційні — і якось вийшла на свій рівень, навіть техніку поміняла. А потім пішла на курс по імпульсному світлу: мені дуже хотілося це спробувати — софтбокси, контрове світло, коли ти ніби малюєш світлом. Можна зробити так, що половина кадру в світлі, половина — в тіні. Ми розбирали різні схеми, і це дуже змінило моє світобачення", — каже Аліна.
Перед тим, як усе це почало складатися, була ще одна маленька історія — про старий фотоапарат. Вона дивилася на нього і розуміла: далі з ним не виростеш, але й відпустити одразу не могла.
"Він лежав у мене на полиці, і я вже розуміла, що він застарів, що я більше нічого з нього не витисну. І думаю собі: мені потрібен якийсь знак — чи варто мені далі в це йти. Я вирішила: якщо я його сьогодні продам і одразу куплю нову техніку — значить, це воно. Так і сталося. Оце таке кумедне — ніби доля привела", — каже Аліна.
Золотий перетин
Зараз вона знімає у Слов’янську і Краматорську — і на вулиці, і в студіях. Сідає за кермо і їде, хоча дороги погані й небезпечні, але це вже частина її роботи і життя.
"Якщо це групова зйомка — то переважно день народження чи якийсь захід. Мені дуже подобаються живі кадри, коли люди просто веселяться, а я це ловлю. Індивідуальних зйомок трохи менше, пар — ще менше. Найчастіше це хрестини, свята, дні народження", — каже Аліна.
Вона із натхненням розповідає про роботу саме під час хрестин, бо це — про родини, до чиїх сакральних моментів була дотична, і про відповідальність, яку відчуває кожного разу і перед самої дитинкою, і перед батьками.
"Буває, матусі приїжджають до татусів-військових, хрестять тут дітей, замовляють фотографа. Кожна така зйомка залишає відбиток у душі, я не можу виділити якусь одну. Але точно знаю: найкраща ще попереду", — каже Аліна.
Одного разу вона знімала вагітну дружину військового — жінка спеціально приїхала до чоловіка, щоб вони могли зробити ці фото разом.
"Мені подобається весь процес — і спілкування з людьми, і обробка. Люди на фотографіях такі гарні! Особливо приємно, коли мої фото ставлять на аватарку", — каже Аліна.
При всій своїй завантаженості, додатковому навчанні і захопленні роботою, вона тримає цінник мінімальним і бере за фотозйомку лише одну тисячу гривень.
"На мою думку, у мене низький прайс. Через те, що я ще трошки себе шукаю — напевно, не вистачає впевненості в собі. Щось мені завжди не подобається, щось хочу покращити. Я дуже прискіплива до фотографій: можу серію видати, а потім зрозуміти — треба повзунок у фотошопі на одне ділення перетягнути, і переробляю", — каже Аліна.
Нещодавно вона знімала в стилі "Буремного перевалу": автентична сукня, корсет, берег. Каже, надихнулася фільмом напередодні. Моделей за типажем не шукає — клієнти самі приходять.
Про фотографію вона говорить через те, як це працює — через світло і побудову кадру.
"Я дивлюся на фотографію не тільки як на творчість, а й як на математику. Навіть на фізику — мені подобається працювати зі світлом. Золотий перетин, де розмістити модель, як падає світло, кут падіння, кут відбиття — звідси і концепція фотографа-математика", — каже вона.
Її дні щільно розписані: уроки, зйомки, дорога між містами. Але вона не говорить про це як про виснаження — швидше як про звичний ритм.
"Кажуть, треба шукати баланс або щось відсікати. Але я не відчуваю, що перевантажена — мені ок у цьому, просто хочеться рости далі", — каже Аліна.
Ранок вона залишає для доньки.
"Мені важливо спочатку побути з дитиною — тоді я можу спокійно працювати. Ми гуляємо, маємо свої маленькі ритуали, можемо піти випити гарячого шоколаду, зустрітися з друзями — моїми і її, просто побути разом. Потім повертаємося додому: вона грається, я сідаю за роботу. Десь о шостій приходить чоловік, підхоплює, може з нею почитати. Весь дім у іграшках, вона постійно щось вигадує, грається. Потім, звісно, прибираємо, але це не проблема", — розповідає вона.
Між справами Аліна шукає відпочинок у книжках. Раніше багато читала психологічної літератури — про виховання, стосунки. В якийсь момент перестала, перейшла на романи.
"Я так відпочиваю: от прожила з героями історії і пішла далі. І не залишається тягаря", — каже вона.
Вона не будує далеких планів — живе більше сьогоднішнім днем, але одне знає точно: дуже хоче, щоб донька пішла до звичайної школи, живої й офлайн, відчула її такою, якою вона і має бути. Бо це — про нормальне дитинство, на яке дитина заслуговує. Для себе бажання прості: більше внутрішнього спокою, якесь місце для радості й натхнення, менше тривоги, бо вона переживає за все й одразу, і більше сил, щоб рухатися далі й не втрачати того, що справді має значення.
Читайте також: Під звуки війни: як тату-майстриня з Донеччини закарбовує історії на шкірі.
