Масштаби демографічних втрат на окупованих територіях України часто залишаються поза увагою — цифри здаються абстрактними, а процеси — надто повільними, щоб їх помітити. Однак за цими цифрами стоять не просто зміни в статистиці, а системне знищення людського потенціалу цілих регіонів. Звіт Східної правозахисної групи та Інституту стратегічних досліджень і безпеки, презентований 12 червня, фіксує безпрецедентне скорочення населення — понад 60% лише за 4 роки.
Журналістка видання ТРИБУН детально розібрала ключові висновки документа та поспілкувалася з журналістом та заступником директора інституту Максимом Бутченком, щоб зрозуміти, які висновки з цього має зробити українське суспільство. Перша частина матеріалу — про те, як виглядає ця демографічна катастрофа в деталях, чому деокупація не вирішить її автоматично та які механізми окупаційна “влада” використовує для остаточної зміни етнічного складу.
До прямих джерел в окупації доступу немає, тож дослідники звіряли інформацію з кількох боків: брали дані ООН, ОБСЄ, Держдепу США, української розвідки, Офісу генпрокурора, аналітичних центрів у Києві, Гарварді та Берліні, журналістські розслідування. Окрім того, у березні 2026 року через захищені канали опитали 38 людей, які живуть безпосередньо на ТОТ — медиків, посадовців окупаційних “адміністрацій”, “правоохоронців”.
У звіті наголошують: оприлюднені цифри — це нижня межа. Реальна ситуація, майже напевно, гірша, бо облік розвалився, а до більшості районів не дістатися. Дані самої російської влади беруть із великим сумнівом — вони слугують пропаганді, а не обліку.
Вимушене переміщення
Станом на березень 2026 року, за даними УВКБ ООН, в Україні налічується 3,7 мільйона внутрішньо переміщених осіб, а ще 5,9 мільйона українців перебувають за кордоном як біженці. Переміщення відбувалося двома хвилями: перша припала на 2014-2015 роки, коли з Донбасу виїхали приблизно 1,5 мільйона людей. Друга розпочалася після лютого 2022 року й охопила всі 4 захоплені Росією регіони.
Гендерний розподіл серед переселенців із ТОТ нерівномірний: 56% становлять жінки. Це пояснюється тим, що чоловіки або не можуть перетнути лінію зіткнення через фізичні перешкоди, або ризикують потрапити під примусову мобілізацію при спробі виїзду.
Дослідження УВКБ ООН “Перехід від тимчасового захисту” пропонує 2 прогнозні сценарії до кінця 2029-го. Якщо статус-кво збережеться, у Європі залишатимуться близько 5,16 мільйона українців — це 99% від поточної кількості біженців. У разі “миру з поступками” їхня кількість скоротиться приблизно до 2,9 мільйона, тобто 56%. Прогнози повернення виглядають стримано: за даними експертів, лише близько 10% біженців планують повернутися найближчим часом. Інститут демографії НАН оцінює потенційне повернення ще скромніше — щонайбільше третина з тих, хто виїхав. У звіті виїзд 4-5 мільйонів осіб кваліфікується як структурна демографічна втрата, а не тимчасове явище.
Динаміка переміщення має чітку закономірність: насамперед виїжджають ті, хто має для цього ресурси — молодь, люди з фінансовими можливостями та соціальними зв’язками. Що довше триває окупація, то більша частка населення, яке залишається, припадає на тих, хто фізично не може виїхати: літніх людей, хворих, соціально вразливих. Цим пояснюється, зокрема, висока концентрація людей віком 60+ на Донбасі, про яку йтиметься далі.
Депортація українців і завезення росіян — це людське заміщення
В окупації одночасно діють 2 протилежні міграційні потоки, які у звіті кваліфікують як політику демографічного заміщення.
Перший — депортація місцевого населення. За різними оцінками, від 2,8 до 4,7 мільйона осіб примусово переміщені до Росії через систему так званих “фільтраційних таборів”, де проводять допити, вилучають документи та примусово реєструють. У реєстрі зниклих безвісти перебувають понад 90 тисяч осіб.
Депортація дітей виокремлена як системний злочин. Офіс генерального прокурора України перевіряє 19 546 документально підтверджених випадків, загальні оцінки коливаються від 260 до 738 тисяч. Лабораторія Єльського університету (HRL) налічує близько 35 тисяч вивезених дітей і встановила щонайменше 210 закладів, де їх утримують. Лише впродовж 2025 року приблизно 11 тисяч дітей вивезли до 164 “таборів перевиховання”. Станом на 6 червня 2026 року платформа “Діти війни” фіксує 20 570 депортованих або примусово переміщених неповнолітніх, а повернути вдалося трохи більше ніж 2 100. У березні цього року Незалежна комісія ООН кваліфікувала такі дії як злочин проти людяності.
Розбіжність у цифрах між різними джерелами пояснюється різними критеріями верифікації. Офіс генпрокурора враховує всі заяви, які надійшли, тоді як Комісія ООН зараховує лише ті випадки, що підтверджені незалежними доказами. Саме тому в ООН йдеться про 1 205 верифікованих випадків, а в ОГП — про 19 546.
Другий потік — завезення громадян Росії та інших країн на заміну вивезеним українцям. У Маріуполі приїжджих з РФ налічується від 80 до 120 тисяч — це більше, ніж залишилося корінних мешканців. У Мелітополі кількість росіян сягає приблизно 60 тисяч, що дорівнює чисельності місцевого населення. Додатково на ТОТ перебувають 30-50 тисяч трудових мігрантів із Центральної Азії та близько 50 тисяч російських держслужбовців у Запорізькій області. Окупаційна “влада” розробила генеральні плани, які передбачають переселення 113 800 громадян РФ до 2045 року, будівництво понад 13 мільйонів квадратних метрів житла виключно для продажу росіянам і створення 25 індустріальних парків.
Пропонуємо матеріал за темою: “Сочі 2.0”: як Росія створює новий Маріуполь без маріупольців.
Паспортизація стала ще одним інструментом примусу. На 10 вересня 2025 року росіяни видали 3,5 мільйона паспортів.
Відмова від “червоної книжечки” автоматично позбавляє людину доступу до медицини, пенсій, освіти та права власності. Дослідники запевняють, що це свідомий механізм виштовхування непокірних і водночас закріплення лояльності тих, хто залишився.
Заступник директора Інституту стратегічних досліджень та безпеки Максим Бутченко пояснює, як експерти документують випадки депортації дітей:
“Це кропітка робота, випадок за випадком, а не наближення. Базовий принцип той же, що й у всьому звіті: триангуляція, тобто перехресна перевірка з кількох незалежних джерел. Щоб випадок потрапив до переліку ОГП, потрібна ідентифікація: ім’я і вік дитини, місце й дата вивезення, обставини, статус (сирота, дитина з родини, вихованець інтернату) та підтвердні докази. Джерела різні: свідчення повернутих дітей і батьків, національна база “Діти війни”, супутникові знімки мережі таборів від Єльської лабораторії, яка задокументувала систематичну мережу закладів “перевиховання” й усиновлення в окупованому Криму та в самій Росії, і навіть власні заяви та пропаганда російських посадовців, які нерідко самі хваляться вивозом”.
Марія Львова-Бєлова (уповноважена з прав дитини при президентові РФ — ред.) публічно заявляла про понад 700 тисяч українських дітей, які нібито перебувають на території Росії, а загальні оцінки коливаються до 738 тисяч. “Де зараз ці діти — відповісти точно майже неможливо, і це частина задуму”, — відповідає Бутченко.
Українська сторона на офіційному рівні свідомо оперує лише документально підтвердженими випадками, щоб юридична позиція залишалася бездоганною.
Ще у травні 2022 року очільник Кремля Володимир Путін указом спростив надання громадянства українським сиротам, і МЗС України назвало це фактичною легалізацією викрадення дітей.
Від старту ініціативи Bring Kids Back UA вдалося повернути трохи більше 2 200 дітей. Ця асиметрія і є суттю злочину: вивезти — легко, повернути — майже неможливо, особливо коли дитині вже дали нове ім’я, нову родину й чужий паспорт.
Про те, що документація має реальні правові наслідки, свідчить рішення Гаазького трибуналу. 17 березня 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Путіна та Львової-Бєлової саме за воєнний злочин — незаконну депортацію та переміщення дітей з окупованих територій України до Росії. ОГП передав до Гааги понад тисячу сторінок матеріалів щодо примусової депортації неповнолітніх.
Особливу увагу дослідники звертають на дати: вивезення дітей з інтернатів розпочалося 18-19 лютого 2022 року, ще до початку повномасштабного вторгнення.
“Дата говорить про головне: вона руйнує російський наратив про “гуманітарний порятунок”. Якщо ви вивозите дітей з інтернатів 18-19 лютого, за кілька днів до офіційного початку вторгнення, то ви знали, що вторгнення буде, і спланували вивіз заздалегідь. Це не евакуація, а заздалегідь підготовлена операція. Той же висновок зробив МКС. Прокурор прямо вказав, що ці дії демонструють намір назавжди вилучити дітей з їхньої країни, і що на момент депортації вони були особами під захистом Четвертої Женевської конвенції. Цю кваліфікацію як воєнного злочину закріплено в ордерах на арешт. Львова-Бєлова сама підтвердила справжню мету, коли описувала, як спершу вороже налаштовані до Росії й Путіна діти після “інтеграції” нібито починали відчувати до них любов. Це визнання наміру стерти ідентичність”, — зазначає журналіст.
Деформація статево-вікової структури
Дослідники називають це найстійкішим і найдовгостроковішим структурним наслідком війни. На відміну від загальної чисельності, яка теоретично може відновитися, деформована вікова піраміда відтворює сама себе через десятиліття: нечисленне покоління дітей народжує ще більш нечисленне покоління онуків, і це відбувається незалежно від того, чи зупиниться відтік населення взагалі.
На окупованих частинах Донецької та Луганської областей жінки нині складають щонайменше 60% місцевого населення — аномальний показник навіть для пострадянського простору. Частка людей віком 60+ на Донбасі перевищує 35% (для порівняння: міжнародний орієнтир для прифронтових зон становить 25-28 %). У Маріуполі ситуація критична: з приблизно 80-85 тисяч корінних мешканців близько 65 тисяч — пенсіонери. Тобто, частка людей, старших за 60 років, серед залишкового корінного населення сягає 75-80%. Частка дітей до 17 років впала з приблизно 18% до 10%, а населення працездатного віку (18-59 років) скоротилося з 58% до 50%.
Це пояснюється тим, що серед тих, хто виїжджав у 2014 і 2022 роках, чоловіки працездатного віку були представлені непропорційно більше — через вищу мобільність і усвідомлення ризику примусової мобілізації. Жінки, які залишилися, — переважно немолоді: жительки середнього й старшого віку, пенсіонерки, особи з інвалідністю.
Гендерний дисбаланс і вікова деформація таким чином взаємно підсилюють один одного.
Народжуваність і смертність
У 2025 році на окупованих територіях зафіксовано 863 народження проти 4 879 смертей — на кожну дитину припадає майже 6 померлих. За даними Головного управління розвідки України, природний приріст на захопленій Донеччині за підсумками минулого року становив -9,9‰ — у 2,4 раза гірше за середній показник по Російській Федерації. Смертність від травм і зовнішніх чинників сягнула 146,1 випадку на 100 тисяч населення, причому понад 83% померлих у цій категорії — люди працездатного віку. ГУР кваліфікує цю політику як етноцид.
При цьому офіційна статистика Мін’юсту за 2022-2025 роки не відображає реальної картини. Після втрати доступу до первинних реєстрів українські органи фіксують лише залишкову спроможність обліку. Формальне зниження зареєстрованих смертей — це артефакт зруйнованої системи, а не ознака покращення. Точне вимірювання природного руху населення на ТОТ після 2022 року неможливе.
Ще до повномасштабного вторгнення, у 2020 році, у Донецькій області смертність перевищувала народжуваність у 4 рази, на Луганщині — у 3,8 раза. Аналітики стверджують, що війна не створила цю проблему, а лише різко прискорила вже наявну тенденцію.
Демографічні прогнози
Базовий сценарій, який передбачає середньорічне скорочення на 2%, для Донецької, Запорізької та Херсонської областей разом виглядає так: з 3,58 мільйона осіб станом на березень 2026 року до 2,98 мільйона до 2035-го — тобто мінус ще 600 тисяч людей за 9 років. Парадоксально, але, за даними звіту, Донбас скорочується найповільніше у відсотковому вимірі. Пояснення просте: найбільш мобільне населення звідти виїхало ще під час першої хвилі в 2014-2015 роках, і залишкова база — це переважно іммобільні люди: старші, хворі, малозабезпечені. Натомість окуповані частини Запорізької та Херсонської областей втрачають населення швидше, бо масштабний відтік там розпочався пізніше й ще не вичерпав свого потенціалу.
На горизонті до 2045 року дослідники Інституту демографії НАН України попереджають про формування так званих “демографічних пустель” — територій із критично низькою щільністю корінного населення, особливо в малих і середніх населених пунктах. Окремі висновки вказують, що за збереження нинішніх тенденцій залишкове корінне населення у захоплених регіонах може зникнути протягом наступних 69 років. У документі наголошують, що це теоретичний розрахунок, а не точний прогноз.
Водночас автори застерігають: наведені цифри відображають загальну чисельність, але не враховують зміну етнічного складу. Частину втраченого корінного населення замінюють завезені переселенці з Росії, тому реальне скорочення саме українського населення відбувається значно швидше, ніж показує підсумкова статистика.
Як стверджує Максим Бутченко, деокупація автоматично нічого не виправить. Показовий приклад — звільнене правобережжя Херсонщини. Через 2 роки після повернення під контроль України населення там продовжує скорочуватися: мінус 21 тисяча лише за 2024 рік. Люди не повертаються, бо тривають обстріли, до того ж інфраструктура зруйнована.
“Сценарію автоматичного відновлення демографії немає, і тішити себе ним не варто. Але “немає автоматичного” і “немає взагалі” — це різні речі”, — пояснює він.
Проблема ще й у математиці відтворення. Навіть якщо завтра припиняться всі руйнівні процеси, населення фізично не зможе самовідтворюватися. Нинішнє нечисленне покоління дітей дасть ще менше покоління онуків — так працює деформована вікова структура. До того ж більшість українців, які виїхали, не планують повертатися. За розрахунками Інституту демографії НАН, максимум, на який можна розраховувати — третина.
Тому експерт говорить про інший сценарій: це не відновлення, а “зупинка падіння й повільна відбудова, розрахована на десятиліття”. Такий варіант можливий, але вимагає системної державної роботи — створення робочих місць, житла, безпеки, медицини та освіти. Без цього окуповані території ризикують перетворитися на “демографічні пустелі”.
Втім, Бутченко підкреслює, що деокупація — це старт, а не фініш. Відновлення не відбудеться автоматично, і головне стратегічне питання — як зробити реінтеграцію реальною, а не поверненням до порожніх міст.
Перше, що він називає головним, — планувати реінтеграцію вже зараз, до звільнення, а не після. “Демографічні, економічні й інфраструктурні плани мають лежати готовими на полиці на день деокупації, а не писатися наспіх постфактум”, — пояснює заступник директора Інституту стратегічних досліджень та безпеки.
Друге — зробити повернення раціональним вибором. Люди повертаються туди, де є робота, житло, безпека від обстрілів, працююча лікарня й школа. Досвід правобережної Херсонщини показав, що самого лише українського прапора замало. Спершу — безпека й відбудова, потім — повернення.
Третє — враховувати завезене населення. Кожен рік окупації збільшує частку приїжджих росіян. “Реінтеграційна політика мусить мати відповідь на питання “Хто фактично живе на цих територіях?”, і окремо на питання житла українців, яке окупанти “націоналізували” й продали росіянам під іпотеку”, — каже Максим Бутченко.
Четверте — підсилювати правову лінію. Задокументовані Офісом генпрокурора випадки, ордери Міжнародного кримінального суду, кваліфікація депортації дітей Незалежною комісією ООН як злочину проти людяності — це інструменти, які мають зробити повернення дітей і реституцію незаперечною умовою будь-якого врегулювання.
“І чесна рамка наостанок. Мета полягає не в тому, щоб відновити довоєнну чисельність, — це неможливо. Мета — у тому, щоб не дати цим територіям перетворитися на остаточно деукраїнізовані “демографічні пустелі””, — резюмує експерт.
Колоніальна трансформація. Висновок звіту
Дослідники стверджують, що Кремль перейшов від моделі військової окупації до моделі інституційного панування, яку вони називають поселенським колоніалізмом. Основні інструменти контролю тепер не військова присутність, а громадянство, соціальне забезпечення, освіта, майнові відносини, трудове регулювання та демографічний контроль. Це перехід від “управління територією” до “управління населенням”.
Після анексії президент Росії заявляв, що окуповані українські території мають вийти на загальноросійський рівень за якістю інфраструктури та соціальних послуг до 2030 року. Звіт протиставляє цій декларації реальність: масові борги по зарплатах, провал пенсійної реформи, газифікація, відкладена на десятиліття.
Найважливіший висновок тут — погіршення соціально-гуманітарних показників не змінює логіку окупаційної політики. За словами аналітиків, головною цінністю для ворожого режиму є не населення, а контрольований простір та його стратегічний потенціал — мобілізаційний резерв, виробничі потужності для військово-промислового комплексу РФ, транспортна логістика.
Автори називають це формуванням “нової моделі окупації XXI століття” — системи, здатної відтворювати себе навіть за умов зниження військової присутності. Експерти попереджають: цей самий підхід Росія може застосувати до інших територій у майбутньому. Тому проблема ТОТ України — це не лише українське питання, а прецедент для всієї системи міжнародної безпеки.
*Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
Читайте також: Мігранти, солдати та “свої”: як і ким Росія заселяє окуповані території, витісняючи українців.
