10 років на державній службі — від Луганщини до Волині — навчили мене однієї речі: бюрократична інерція здатна вбити навіть найкращу стратегію. Коли система починає працювати сама на себе, засідання сприймається як результат, підготовлений звіт — як виконана робота, а чергова розпорядча бумажка — як перемога. Але за цим фасадом немає жодної реальної зміни для людей.
Сьогодні ми ризикуємо потрапити в цю пастку щодо тимчасово окупованих територій.
Джерело: заступник голови Волинської ОВА Денис Денищенко в блозі "Української правди".
Область може бути окупована повністю. Але це не привід перетворювати її управлінську систему на "адміністрацію у вигнанні", яка роками чекає на зміни та освоює бюджети. Очільник області залишається керівником усього регіону. Луганщина — це не лише підконтрольні території минулих років. Це Луганськ, Алчевськ, Сорокине та десятки інших міст і сіл, які зараз перебувають під окупацією.
Головне питання: що державна система робить для цих територій і людей уже сьогодні?
Інституційний дисонанс: 245 мільйонів на "адміністрацію без території"
Якщо подивитися на Луганську обласну військову адміністрацію як на унікальний кейс повністю окупованого регіону, ми побачимо роздуту систему, яка багато в чому втратила функціональний сенс:
- Надмірна структура: У регіоні продовжує функціонувати 31 військова адміністрація (1 обласна, 4 районні та 26 адміністрацій громад).
- Кадровий баласт: Сукупний штат становить понад 1050 осіб, не враховуючи комунальні підприємства. Значна частина працівників числиться в підрозділах, чиї функції наразі об'єктивно неможливі: управління майном, ЖКГ, містобудування та архітектура окупованих міст, агропромисловий комплекс.
- Бюджетне навантаження: Тільки фонд оплати праці з нарахуваннями для цього апарату перевищує 245 млн грн на рік. Утримання одного чиновника "адміністрації без території" обходиться державі в суми, неспівмірні з реальною користю для громадян.
- Розрив із переселенцями: В області зареєстровано понад 271 000 ВПО. На практиці більшість із них отримує соціальну та гуманітарну підтримку від громад, які їх прийняли (у Києві, Дніпрі, Львові чи Луцьку). Рідні ж ВА часто обмежуються формальною інформаційною роботою та веденням соцмереж, не маючи важелів або ресурсів для прямої допомоги.
Рішення: Трансформація у "Луганський хаб у екзилі"
Нам потрібен негайний перехід від застарілого територіального управління до моделі прямого сервісу для людей.
Замість утримання 31 розрізненої структури необхідно реалізувати три чіткі кроки:
- Радикальна консолідація: Об'єднати функції 31 адміністрації в єдиний компактний, централізований орган управління.
- Оптимізація штату: Скоротити персонал до ~400 фахівців (мінус 60% штату). Це дозволить зберегти дійсно фахові кадри та прибрати дублюючі посади.
- Економічний ефект: Пряма економія державного та місцевих бюджетів складе від 150 до 190 млн грн на рік. Ці кошти мають бути спрямовані безпосередньо на житлові та соціальні програми для ВПО з Луганщини.
Нові пріоритети та жорсткі KPI
Діяльність оновленої структури має оцінюватися не кількістю нарад, а за чіткими напрямами:
- Цифровізація послуг: Запуск єдиного порталу "Моя Луганщина" — "єдиного вікна" для вирішення питань житла, компенсацій за знищене майно, працевлаштування та соціального захисту.
- Мобільність та присутність: Створення мережі повноцінних хабів (центрів ідентичності та підтримки) з виїзними групами у ключових містах концентрації переселенців (Київ, Дніпро, Львів тощо).
- Конкретні проєкти відновлення: Відмова від абстрактних гасел "ми все відбудуємо". Нам потрібна жорстка конкретика: розрахунки, типові рішення, фіксація збитків для майбутніх репарацій та підготовка кадрового резерву деокупації. Приклади на кшталт проєкту "Луганськ-Сіті" чи розробок ініціативи "Сталева мрія" доводять, що відбудову можна прораховувати вже сьогодні — від матеріалів до житлових блоків.
- Збереження українського контексту: Український правовий та культурний простір на окупованих територіях має залишатися живим. Це означає адресну комунікацію, позицію щодо топоніміки, публічні звернення до тих, хто залишається в окупації. Людина в Луганську чи Алчевську повинна бачити: Україна не викреслила її місто та має чіткий план на перший день після повернення.
ВПО — це ресурс реінтеграції, а не стаття видатків
Велика помилка системи — сприймати внутрішньо переміщених осіб як соціальний тягар.
Люди, які виїхали з окупації, — це головний носій знань про регіон і основний ресурс його майбутньої відбудови. Вони знають свої міста, місцевий бізнес, особливості комунікацій та інфраструктури. Більшість із них вже сьогодні інтегрувалися в нові громади, запускають бізнеси, працюють в освіті та управлінні. Вони мають бути не просто отримувачами пільг, а співавторами політики повернення.
Якщо ми не маємо підготовлених проєктів, готових містобудівних рішень, механізмів компенсацій та чіткої карти дій на перший день деокупації — ми імітуємо підготовку.
Час "адміністрацій очікування" минув. Нам потрібні "Адміністрації повернення".
Їхнє завдання — не зберігати печатки та штатні розписи, а щодня робити конкретні кроки: залучати бізнес, розробляти проєкти житла, фіксувати збитки та підтримувати зв'язок із людьми. Бо території повертаються не лише силою зброї. Вони повертаються тоді, коли люди бачать, що держава вже сьогодні має для них зрозуміле та гідне майбутнє.
Читайте також:
Зеленський поїде до Трампа: відомі теми переговорів
У Європі створили Антибалістичну коаліцію: Україна ділитиметься власним досвідом
"Нам потрібні Patriot ще вчора": Зеленський попросив у Трампа ракети-перехоплювачі
