Військовий шлях Анатолій з позивним “Змій” розпочав у 2020 році у складі славнозвісної 93-ої окремої механізованої бригади “Холодний Яр”. Спочатку обіймав посаду водія БРДМ, а зараз - головний сержант роти вогневої підтримки. Повномасштабне вторгнення зустрів на Харківщині. Брав участь у боях на Сумщині та у Бахмуті. Зараз виконує обов’язки на Кліщіївці, яка залишається гарячою точкою на фронті.
В інтерв’ю ТРИБУН Анатолій розповів, як знищували техніку під час наступу на Харківщину, про випадки на передовій, особливості роботи та оборону Кліщіївки. У матеріалі також дізнаєтеся, з чим стикається військовий на передовій, як переживає певні ситуації та що йому допомагає продовжувати попри все воювати.
- Ваша посада - це зокрема про взаємодію з особовим складом. Що для вас важче: воювати чи організувати роботу?
- У мене в роті 6 взводів: 2 кулеметних, гранатометний, БПЛА, протитанковий, мінометний. Якщо якомусь підрозділу треба підтримка, ми відправляємо свою групу до них. Важче, мабуть, організувати. Але, коли ти знаєш, що бійцям потрібно, чого не вистачає, як знайти спільну мову з командиром, волонтерами, забезпечити всім необхідним, то проблем не виникає. Інша справа - передова. Воювати складніше.
- Розкажіть про свою участь у боях на Харківському напрямку під час повномасштабного вторгнення у 2022 році.
- На початку повномасштабного вторгення російські війська наступали колонами. Якщо зараз, наприклад, на Кліщіївці вона використовують техніку здебільшого як “таксі” для піхоти - привезли, висадили і все, то на Харківщині, бувало, йшло 6 танків і 3 БМП за один раз.
Під Барвінковим ми 13 днів поспіль відбивали штурми. Вранці, в обід та ввечері. Зранку виїжджали 2 одиниці російської техніки - ми знищували, а інші - відкочувалися назад. Так само в обід. Вони намагалися іншими шляхами, але у нас був гарний огляд, бачили велику територію.
За ці дні спалили до 30 одиниць ворожої техніки. Серед них здебільшого були танки, один УРАЛ, один БРДМ, БМП. Тоді нам вручили ордени “За мужність”. А нашому командиру батареї присвоїли звання “Герой України” з врученням ордену “Золота Зірка”. Він дійсно заслуговує нагороди, бо щодня їздив з нами, тягав ракети на позиції, копав окопи.
- Які відчуття у вас виникали після знищення такої кількості російської техніки?
- Неймовірні. Ми вранці брали з собою 3 ракети для “Фагота” і 3 ракети для “Стугни-П”, а вже в обід поверталися в тил за новими. Вдавалося знищити від 3 до 5 одиниць техніки. Радісні, але втомлені. Бо одна ракета важить до 30 кг, її ще треба пронести, зарядити, а також перемістити установку.
- Що можете сказати про взаємодію з іншими підрозділами?
- Коли ми тільки приїхали працювати на позицію, піхота розпитувала нас, хто ми, що будемо робити. Дізнавшись, просили біля них не розміщуватися, бо через нас їх буде обстрілювати російська артилерія. Але потім, коли щоранку кілька днів поспіль ми били ворожу техніку, хлопці дуже дякували та раділи.
- Чи була у вас ситуація, пов’язана з конкретною позицією?
- Вранці ми поїхали через “Дорогу життя” на позицію. Я - з “Фаготом”, а інші - зі “Стугною-П”. Налаштував установку і кажу побратимам: “Бачу танк”. А вони мені: “Почекай, ще “Стугна-П” не зібрана”. Я ж далі спостерігаю і знову їм передаю інформацію. І ось хлопці готові, випускають ракету - і танк знищено. Після цього позицію назвали “вранішній танчик”, так би мовити, орієнтир. Всі розуміли, куди треба швидко навести для подальшого відпрацювання.
- Чим вам запам’яталася Харківщина?
- Весіллям в окопі. Під час активних бойових дій я розумів, що мене можуть вбити, і запропонував своїй дівчині одружитися. Додому тоді не відпускали, тому ми написали листа до РАЦСу про мою згоду. Зранку, коли знищував танки, у цей час моя кохана у РАЦСі зі мною розписувалася. Потім вона надіслала фото зі свідоцтвом про шлюб у руках. Дружина не хотіла, щоб все було саме так, і я розумію її, але по-іншому ніяк.
- Обіймаючи посаду командира протитанкового відділення, у 2023 році ви брали участь в обороні Бахмута. Що ви можете сказати про роботу у цьому населеному пункті?
- Воювати там - це був, так би мовити, спортивний інтерес. Один з випадків, коли російські війська йшли штурмувати наші позиції. Я сидів зі “Стугною-П” і спостерігав, де є щось “цікаве” для нас, наприклад, їхній міномет, щоб передати дані артилерії у разі, якщо не дістану. Вночі у приватному секторі помітив штурмову групу, яка була впевнена, що їх не видно. Я по ній відпрацював. Через тепловізор побачив, що там були і загиблі, і поранені. Через 15 хвилин за цими ж пораненими вийшла ще одна ворожа група. Дочекався, поки вони підготують 300-х до евакуації, загрузять у машину, і пустив ще одну ракету прямо в ціль. Результат - група знищена.
- У чому полягали ваші обов’язки у крайні дні утримання Бахмута?
- У крайні дні головне було доїхати та виїхати. Ми прикривали “виходи” бійців, переміщення автівок, з багатоповерхівок контролювали виїзди. Навіть коли росіяни показували, що “взяли” Бахмут, то насправді наші війська ще були там. А коли вивішували свій прапор, то ми просто їх знищували.
- Який спогад залишився з цієї гарячої точки?
- Як виїжджали під обстрілом. Ми якраз змінювалися з позицій і тільки сіли в Senator, почався обстріл. По дорозі зупинятися не можна було, тому їхали до самої Костянтинівки. Тоді стерли колесо, воно майже “квіткою” стало. Хоч і мали запасне, але, оскільки воно дуже велике, багато гайок, ще й “крили”, тому поміняти не могли.
- Чи є у вас щось, що нагадує про Бахмут?
- У мене є селфі біля легендарного літака. Наступного дня після того як зробив фото, його вже розбили. А ще є фото з побратимами біля стели “Часів Яр”.
- Зараз ви воюєте у Кліщіївці. Які особливості роботи на цьому напрямку?
- Російські військові мають можливість заходити на наші позиції в антитепловізійних пончо. Через це нашій “пташці” буває складно їх помітити, тому інколи бійці приймають бій вже у своїй посадці, чого не повинно бути. Щодо техніки - вона знищується, але здебільшого fpv-дронами, тому що танки в Кліщіївку не заїжджають. Якщо навіть ворожий танк працює, то десь із закритої позиції або на відстані, куди протитанкові засоби не дістають.
- У чому складність ведення боїв у Кліщіївці?
- Кліщіївки, як такої, немає, посадок теж, тому це ускладнює процеси заїзду та окпування. Можна місяць просидіти на позиції і не знищити жодної одиниці ворожої техніки, але на нас буде летіти все: артилерія, КАБи, fpv-дрони, скиди. Важко, мабуть, не перебувати на позиції, а змінити її, заїхати та виїхати, тому що за тобою постійно спостерігають з дронів.
- Як ви оціните вогневу підтримку ворога?
- У них все залежить від кількості, але не погана якість. Не можна ворога недооцінювати. У росіян багато артилерії, КАБів, fpv-дронів. Нещодавно вони витратили на один наш екіпаж, який змінювався на позиції, 2 fpv-дрони. Снаряди противник теж не рахує, цього вдосталь. Ми вимушені постійно знаходити нові місця, тому що їх просто знищують.
- Що потрібно для того, аби утримати позиції на Кліщіївці? Чи є взагалі шанс?
- Шанс завжди є. Кліщіївку потрібно тримати, бо якщо ні - під окупацією можуть опинитися інші населені пункти. Для утримання потрібна непомірна кількість артилерії, більше снарядів. Бо, наприклад, російські війська не шкодують 1-2 батареї випустити по 2 нашим піхотинцям.
- Яка ціна утримання Кліщіївки?
- Ми платимо найвищу ціну - це життя людей.
- На вашу думку, чи змінилася обстановка на напрямку через проведення спецоперації у Курській області?
- Штурмові дії тривають. Передній край як був, так і залишається. Чутки про перекидання техніки, її зменшення - неправда. Можливо, у противника десь в тилу є зміни, але це на передовій не позначилося. КАБи, артилерія, fpv-дрони, піхота - все на місці. По обстановці теж легше не стало.
- Попри всі ситуації на передовій, чи є та, про яку згадуєте з усмішкою?
- Евакуація побратимів під Кліщіївкою. Вночі на пікапі, я був за кермом, заїжджали на позицію. Не доїхали десь 500 метрів і переднім колесом потрапили у воронку від “прильоту”. Поки намагалися витягнути, почався обстріл. Вирішили вже пішки добиратися на позицію, в укриття. Наступного дня приїхав командир, допоміг витягнути машину і забрав декількох хлопців. Ми мали теж вже їхати, і тут я зрозумів, що, поки бігали по посадках, загубив ключі. Потім усе-таки знайшов, забрав побратимів і ще двоє піхотинців попросилися з нами.
Ми від’їхали 500 метрів і загорілася лампочка “масло”. Виявили, що при обстрілі постраждав двигун. Кажу бійцям, що треба штовхати машину, аби дістатися хоча б до посадки, де буде безпечніше. Я за кермом, вони 3 штовхають, все порядок, потихеньку об’їжджаю “прильоти”. Помічаю, що машина уповільнюється, думаю, хлопці втомилися, треба їм допомогти. Вискакую, однією рукою штовхаю, іншою кермую, а назад не дивлюся. Наче, стало швидше, і я сів за кермо.
Знову та сама ситуація, допомагаю побратимам штовхати. Так вже “доїхали” до кінця посадки і кричу їм: “Стоп, досить”, а у відповідь тиша. Пригальмовую, виходжу з машини, а хлопці йдуть ззаду метрів 700 і сміються. Кажуть: “Ми ж тебе розштовхали і йшли ззаду. Тут бачимо, ти раз вискочив проштовхав машину, другий”. А я то думав, що їм допомагаю. Ось така кумедна ситуація вийшла.
- Що найважче витримувати психологічно?
- Втрату побратимів. Нещодавно поховав одного, він був моїм односельчанином. Найважче, повідомляти батькам, що сталася така біда.
- Як налаштовуєте себе на черговий бойовий виїзд?
- Ніколи не налаштовую себе на гірше. При виїзді на позицію планую алгоритм своїх дій, підрозділу, щоб кожен боєць знав задачу, що він буде робити, за що відповідати.
- Робота з особовим складом - одна з найвідповідальніших. Як вам вдається знайти підхід до кожного?
- Ми говоримо, проводимо різні бесіди. Когось треба підтримати або заспокоїти, деяких, хто після поранення потребує відновлення, відправляємо у центри психологічної підтримки. Ситуації бувають різні, але вихід є завжди.
- Коли з’являється ось цей адреналін, на якому тримаєтеся протягом виконання бойової задачі?
- Він завжди присутній. Як тільки сказали, що треба виїжджати - ти вже готовий до виконання завдання. Чи буває лячно? Так. Але намагаєшся про це не думати, бо, якщо будеш зосереджуватися на цьому, не буде роботи, і це ще гірше.
- А що, навпаки, вас відволікає, заспокоює?
- З побратимами постійно над чимось жартуємо. КАБ прилетів поряд з нашим будинком, нас підкинуло, пилом засипало, але ми обтрусилися і все. Слава Богу, не в нас, живі, - вже радісні моменти. В усіх ситуаціях треба шукати щось позитивне.
- Це якраз той випадок, коли говорять про ще один день народження. Скільки їх у вас було на передовій?
- Через постійні обстріли декілька точно. Перше - на Сумщині, коли літак скинув бомбу на ангар, де стояла наша техніка, навпроти якого ми жили. Все обійшлося. Другий день народження - на Харківщині: прилетіла ракета.
Далі було сумне “знайомство” з Бахмутом. Ми розмістилися в одному з будинків, і на 3-й день російські війська почали обстрілювати все навколо нього. Ми вирішили сховатися у льох, він був збудований окремо, але у дворі. Нас було шестеро: четверо сіли за сходами, а двоє - навпроти. “Крили” все ближче, прилітало вже й у двір.
Наступні кілька снарядів влучили у наш льох. Пилюка, нічого не видно. Двоє хлопців вискочили між “приходами”, і я кажу побратиму, який був поряд, що і ми повинні йти, а він відповів, що не може. Його чимось придавило, але я не міг розгледіти, щось підняв, і він вже міг рухатися. Тільки ми вилізли до верху сходів, чуємо ще “виходи”, тому спустилися назад. Знову прилетіло у двір. Після цього вирішили вискакувати, я крикнув: “чи є хто?”, у відповідь тиша, і ми пішли.
Перебігли у сусідній двір, надали побратиму домедичну допомогу і нас евакуювали. На стабілізаційному пункті дізнався, що ті 2 хлопців, які сиділи навпроти сходів, там загинули. Виходить, що, коли ми останні вилазили та кричали, вони не відгукнулися, бо були вже мертві.
- Російські війська вважають 93-ю ОМБр “Холодний Яр” доволі серйозним і потужним противником. Розкажіть про один з випадків під час вашої служби, який вчергове це довів.
- Коли росіяни чують про 93-ю ОМБр, вони використовують ще більше ресурсів, чим, можливо, хотіли б. Наприклад, Соледар, 2022 рік. Ворог готував прорив на дні, коли ми мали вийти на відновлення. Але щось пішло не так, і ми ще на кілька діб залишилися на позиціях. Стався бій, під час якого було знищено багато техніки та живої сили противника. Тоді вони понесли великі втрати.
- Під час повномасштабного вторгнення найдовше ви воюєте саме на Донбасі. Чи є певне звикання до території?
- Ми вже тут як місцеві, все знаємо. Якщо перекинуть на інший напрямок, то важко буде організувати роботу, адже тут звикли та прилаштувалися.
- Розкажіть про свою мотивацію на війні
- Усі говорять: “Чому я - з Дніпропетровщини, Хмельниччини - повинен бути тут?” Я до війни ніколи не був на Донбасі, але, якщо ми зараз тут не зупинимо ворога, то завтра він буде вже у мене вдома, тому я на Донбасі. Перемога однозначно буде за нами.
- Продовжіть вислів: “Війна - це…”
- Смерть, бруд, кров, зламані життя, знищенні міста та домівки. Нічого гарного у війні немає.
Читайте також: “Ми повинні воювати”, - холодноярівець “Фармацевт”
