Війна розкидала багатьох мешканців Рубіжного по різних містах та країнах. Один з таких переселенців - майстер виробничого навчання Рубіжанського професійного хіміко-технологічного ліцею Олег Свилогузов - розповів про те, як йому вдалося адаптуватися до життя в Івано-Франківській області.
Як підкреслює чоловік, Рубіжне для нього було і є найріднішим містом на землі:
“Я народився, зростав, навчався в цьому невеликому містечку на березі Сіверського Дінця. І куди б не закидала мене доля, я завжди повертався в рідний дім".
На жаль, все для Олега змінилося з весни і початку літа 2014, з першою хвилею російської агресії. Саме через Рубіжне і сусідні міста проходила лінія фронту, відбувалися бої. Влітку агресора було відсунуто на декілька десятків кілометрів.
Чоловік згадує: в наступні роки місто стало відновлюватися, розквітати. Рубіжне стало рідною домівкою для багатьох переселенців з частини окупованої Луганщини та Донеччини.
“Особисто мені було важко. Бо я і працював, і навчався у технікумі, і доглядав за літніми батьками… Але з 24 лютого 2022 року почалося справжнє жахіття. Ми прокинулися від перших вибухів, від артобстрілів. Не вірилось, що це пекло відбувається на нашій землі, на наших вулицях і провулках. Були розтрощені вщент залізничний вокзал, хімічний завод, спортивний комплекс, цілі вулиці і старі квартали міста.
Для моєї родини ситуація була ще більш трагічна, бо на той час мій батько був присмерті, лежачий. Мама теж була малорухома, бо мала проблеми з серцем. Я пильно слідкував за новинами на фронті. Вірилося, що ми здолаємо ворога, що теперішній обласний центр Луганщини,Сєвєродонецьк, - вистоїть! Але…На початку березня пішов з життя мій батько. Я ховав його на кладовищі, що вже постійно обстрілювалось”, - згадує Олег.
Майже всі сусіди рубіжанина пороз'їжджалися. Чоловік залишився з матір’ю, у якої від горя і стресу відмовили ноги і яку він не міг навіть евакуювати до родичів у сусідній Сєвєродонецьк, де на той час було трохи тихіше і щось працювало.
“В Рубіжному вже наприкінці березня йшли вуличні бої і вони стрімко наближалися до нашого віддаленого мікрорайону. П'ятого квітня під час чергового обстрілу було підірвано цистерну з азотом. Ешелон хімпродукції з нею (цистерною) стояв майже поряд з нашою багатоквартирною двоповерхівкою.
Я зовсім не пам'ятаю цього моменту… Але, як пізніше з'ясувалося, було зруйновано повністю і будинок, що був поряд, і наш під'їзд. Нас з мамою у шоковому стані витягли наші українські військові і доставили у сєвєродонецьку лікарню. Нам наклали множинні шви на обличчях і у мене на розтрощений руці”, - розповів Олег.
Зранку всіх поранених спецавтобусом військові відвезли у Краматорськ. А звідти - медичним евакуаційним потягом у бік західних областей.
“Доставили нас у Франківськ, потім у райлікарню у с.Лисець. Був вже пізній вечір, але нас зустріли, перевдягли, розмістили по палатах, накормили і стали надавати медичну допомогу. Зазначу, що багато людей були зовсім без документів, включно зі мною і мамою. Зранку наступного дня селищна рада стала надавати нам всебічну допомогу в організації нашого перебування на Франківщині. Місцеві лікарі проводили лікування. Мені було зроблено три операції. Велику допомогу надали лікарі-волонтери з Луганщини, які в той час вже вдруге після 2014 року самі евакуювалися з Київщини. Релігійна громада греко-католицька, волонтери від протестантських церков - всі як могли опікувалися нами! Було надано юридичну підтримку як поліцією, прокуратурою, так і міграційним центром", - згадує він.
Як зазначає Олег, якихось проблем з адаптацією у нього з матір’ю не виникало зовсім.
“Ми більше адаптувались до сприйняття того, що нашого звичного, притаманного нам життя вже не буде. Що повністю зруйновано і спалено наш будинок, що ми ніколи не пригорнемо до серця альбом зі світлинами, рідні речі нашої домівки.
Якоюсь мірою з прикарпатцями ми ментально різнимося, маємо різні риси характерів. Але всі ми відчуваємо, що ми є український народ, що війна з Росією є нашою трагедією, болем, боротьбою за нашу незалежність.
Звісно, Прикарпаття дуже відрізняється краєвидами від степів і лісових гаїв Слобожанщини, Донбасу. Але ми відчували, що ми на рідній українській землі!”, - підкреслив він.
На жаль, вже після переїзду з Рубіжного Олега спіткала ще одна трагедія:
“Всі зусилля вилікувати мою матір, врятувати її життя, не мали успіху. В червні вона померла. Тепер могила найдорожчої мені людини є і на землі Івано-Франківщини. Так трагічно склалась доля моя і моєї сім'ї”.
Однак рубіжанин не залишився з горем наодинці. Завдяки допомозі як інших переселенців, так і місцевих Олегу вдалося стати на ноги. Не зважаючи на всі випробування, у майбутнє чоловік дивиться з оптимізмом:
Як тільки з'явилася змога, наші сусіди, знайомі, волонтери, рідні, стали мені на допомогу. Завдяки директорці технікуму, де я навчався, Романцовій Інні, я зміг знайти роботу. Роботу, яка для мене важлива, потрібна, яка приносить користь багатьом людям. Поряд зі мною вже нові друзі і знайомі з Лисця, Івано-Франківська, інших сіл, що поряд. На жаль ці нові знайомства і спілкування сталися у лиху годину для нашої Батьківщини. Але нам вистачить сил подолати горе і війну. В єднанні наша сила”.
Автор: Єраносян Марія
