Війна застала зненацька всіх українців, змушувала зламатися, однак зробила наш народ ще сильнішим. Не будемо говорити, що вона прийшла несподівано, адже вже дев‘ятий рік Україна страждає від ворожої росії. Однак, незважаючи на все, люди продовжували жити, мріяти й розвиватися. Та не всім планам вдалося здійснитися через повномасштабне вторгнення, у результаті якого життя розкидало людей по різним куточкам світу.
Кореспондентка Трибуну поспілкувалася з дівчиною, яка прожила 5 місяців на окупованій Луганщині та врешті-решт наважилася виїхати звідти.
“Так трапилося, що війна почалася для мене у Харкові, на славнозвісній Салтівці, близько п’ятої ранку від вибухів. Але попередньо були місяці тривоги. Після занурення в неймовірно тривожний сон 23 лютого почалося інше життя 24. Було безліч думок, страху, нових почуттів та чіткої неготовності до війни. Я до останнього вірила, що це неможливо в цивілізованому світі. Тиждень без сну, з малою кількістю їжі, страхом йти навіть помитися, вічний моніторинг новин та повідомлень, ворожі винищувачі та вибухи десь дуже близько. Рятувала лише пляшка «Fragolino bianco»”, - згадує початок війни пані Надія.
Однак дівчина разом з чоловіком змогла виїхати з Харкова у рідне, на той час тихе й підконтрольне ЗСУ, селище в Луганській області.
«Страшно, боляче бачити ці смертельні пейзажі, але в голові була думка: «Якщо вмирати, то біля рідних». За п’ять годин я була вдома, сівши мовчки в крісло, я почала плакати, за весь час емоційної витримки. Тоді я думала, що це остання крапля болю, не думаючи про те, що війна лише дала свій початок», - поділилася вона.
Зазначимо, що пані Надія - психолог. До 24 лютого вона допомогала людям.
«Я почала сублімувати свій стрес, переводити його в творчі дії, постійно готувала смачну їжу для рідних. Через два дні, відколи приїхала, я стояла на кухні та робила тісто на млинці. За вікном по дорозі йшли люди, і з кожною хвилиною поодинокі перехожі перетворювалися в натовп. Вони йшли «не пропускати гостей», так вони зверталися до рашистів (росіян - Ред.), котрі їхали брати в окупацію моє рідне селище. Звичайно, кинувши свої млинці, я пішла туди, аби скандувати: «Троїцьке – це Україна! Вас тут ніхто не чекає». Але через дві години супротиву росіяни навели на людей зенітну установку. Вони не стріляли, бо страх людей за свої життя взяв верх та люди почали розходитися», - розповіла наша співрозмовниця.
Так, з 6 березня селище Троїцьке, яке розташоване на самому кордоні з ворожою країною, й до цього часу знаходиться під контролем окупантів.
Про життя в окупації пані Надія висловилася так:
«Це боляче. Ти ніби в іншій реальності. В хаті, де завелися таргани, їх стає більше, вони заполоняють увесь твій простір та доносять тобі значущість слів «ти тут ніхто». Мені боліло в душі щомиті, бо російська ракова пухлина розповсюджувалася навколо: у прапорах, техніці, військових нелюдах, рублями в магазинах, проросійськими лозунгами та перевзутими односельцями. Додатково, вони вимкнули інтернет, щоб в мізках людей проростала їх пропаганда».
За словами дівчини, з кожним днем обстановка ставала все гіршою. Найтяжче було бачити низько пролітаючі винищувачі та людей, які з радістю йшли на співпрацю з ворогом.
«Через 2 місяці з’явився інтернет і я почала проходити особисту психотерапію, а потім вже змогла консультувати своїх клієнтів. Багато читала, походила різні навчання та морально тримала всіх своїх близьких. Цей час я вирішила використати чітко для пізнання себе та оволодіння новими знаннями. Життя в тих умовах – школа виживання. І головне там – не втратити свою людяність. Щаслива, що я склала цей іспит», - зазначила жінка.
1 серпня Надія з чоловіком виїхали через територію рф до Ірландії. Найскладніше на цьому шляху був перетин кордону.
«До нього треба було готуватися так, що простіше було викинути телефон, в якому навіть натяк на щось українське міг вартувати життя. Я видаляла фото, смс, чати в Телеграм, бо росіяни в пошуку переписок вбивали слова: росія, ЗСУ, Україна, війна, орки. І коли щось знаходили, починали страшний допит. Прослухавши безліч наративів «ваши нацисты во всем виноваты, мы вас пришли спасать», я ніби пелену вдягнула на свою свідомість та просто трималася, щоб пройти кордон. Через 6 годин цього мраку та люті всередині я опинилася в рф, з котрої чимдуж поїхала до Латвії, з Риги до Дубліну я летіла, це був мій перший політ. Дублін зустрів вітряною погодою, котра для нього є основною. Я пройшла до стійки реєстрації українців, нас швидко провели в зал очікування, а потім автобусом відвезли до City West, де приймають всіх біженців та надають їм тимчасовий захист», - розповіла вона.
Зазначимо, що Ірландія стала притулком для 65 000 українців і продовжує й надалі приймати біженців. Для в'їзду в країну необхідні державні документи, що посвідчують особу, зокрема й паспорти з вичерпаним терміном дії, внутрішні паспорти, свідоцтва про народження або національні посвідчення.
Ірландія надає українцям притулок на підставі Директиви Європейської ради про тимчасовий захист. Дозвіл видається безпосередньо в аеропортах "Дублін" чи "Лімерик". Представник міграційної служби під час паспортного контролю поставить кілька запитань та надасть лист-дозвіл, також відомий як «жовтий лист», згідно з яким можна отримати право жити в Ірландії протягом 1 року з можливістю продовжити дію статусу.
Пані Надія зазначила, що є складнощі з житлом. Наразі його надають тільки людям, які приїздять з дітьми.
З офіційних інформресурсів відомо, що після оформлення PPSN можна розраховувати на соціальні виплати. Максимальна сума допомоги становить 208€ на тиждень (830€ в місяць) на одного дорослого. Гроші будуть надходити щотижня на місцеве поштове відділення або на банківський рахунок. Допомога на дитину становить 140€ на місяць. Заявка подається автоматично під час отримання номера PPS.
«Як би не було прекрасно жити біля відкритого океану – моя душа вдома, в Україні, яка скоро зустріне мене з переможними обіймами.
Так, війна багато забрала, вкрала, однак при цьому й немало подарувала. Навчила бачити те, що ніколи не помічали. Для мене це справжня перевірка на людяність, становлення особистості в скрутних умовах та прекрасний приклад того, як виживає не сильніший, а той, хто може бути емоційно та ментально гнучким. Зараз найцінніше – зберегти своє життя, задля підтримки нашої країни та ЗСУ, бо попереду перемога та відбудовування нашої неньки! Бережіть себе та вірте! Віра – це невід’ємна частина світлого майбутнього!», - наголосила пані Надія.
Читайте також про життя в окупації, сватівських ДСНС-ників та «зелений коридор» через Печеніги.
